Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 24

• Предыдущая
• 24/57
• Следующая

— Принаймні… я знаю… щось там є, — сказав він. — Я бачив… сам… того літа. У Хатинці-спішинці. — Я вирішив його не виправляти, бо зрозумів, про що йому йдеться. — Ти… пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — підтвердив я.

— Але я не знаю… це щось… воно хороше… чи погане. — Його ослаблий голос був сповнений жаху. — Як вона… Дев, як вона простягала руки…

Так.

Як вона простягала руки.

Наступний повний вихідний я мав ближче до середини серпня, коли приплив ховрашків потроху спадав. Мені більше не доводилося петляти по Джойленд-авеню, щоб уникнути зіткнення з відвідувачами, коли я біг до «Колеса Кароліни»… та будки Мадам Фортуни, що стояла в його обертовій тіні.

Лейн і Фортуна (сьогодні вона була при повному циганському параді) розмовляли біля пункту керування колесом. Помітивши мене, Лейн повернув котелок проти годинникової стрілки. То був його спосіб зі мною привітатися.

— Глянь, що нам кицька притягла, — сказав він. — Джонсі, як ся маєш?

— Добре, — відповів я, хоча то була не зовсім правда. Тепер, коли я натягав шкуру лише чотири-п’ять разів на день, повернулися безсонні ночі. Я лежав у ліжку, чекаючи світанку, з відчиненим вікном, щоб чути шум прибою, і думав про Венді та її нового бойфренда. А ще про дівчину, яку Том побачив біля колії в «Домі жаху», у тунелі, обкладеному фальшивою цеглою, між темницею і кімнатою тортур.

Я повернувся обличчям до Фортуни.

— Ми можемо поговорити?

Без зайвих запитань вона повела мене до своєї будки, відхилила фіолетову завісу, що затуляла двері, й завела всередину. Там стояв круглий стіл, накритий рожевою скатертиною. На ньому під шматом тканини вгадувалася кришталева куля Фортуни. Один навпроти одного стояли два прості складані стільці, щоб ворожка і клієнт могли дивитися одне одному в очі над кулею (як мені стало відомо, її підсвічувала маленька лампочка, котру Мадам Фортуна могла вмикати ногою). На задній стіні висіло велетенське зображення руки на шовковому трафареті, з розчепіреними пальцями, долонею вперед. На ньому було дбайливо нанесено «сімку»: лінії життя, серця, розуму, любові (також відому як пагорб Венери), щастя, долі, здоров’я.

Підібравши спідниці, Мадам Фортуна всілася на свій стілець. Жестом показала, щоб я теж сідав. Тканину з кришталевої кулі вона не зняла, і ручку позолотити, щоб дізнатися майбутнє, не запропонувала.

— Питай, що хотів, — сказала натомість.

— Я хочу знати, що то було з тією дівчинкою. Ви просто здогадалися, спираючись на багатий досвід, чи справді щось знали? Бачили щось.

Мадам Фортуна змірила мене довгим уважним поглядом. У її робочому приміщенні витав слабкий запах ладану, а не попкорну і смаженого тіста. І попри те, що стіни були тонкі й хисткі, звуки музики, тріскотнява ховрашків і гуркіт атракціонів сюди майже не проникали. Я хотів опустити погляд, але мені це не вдалося.

— Насправді ти хочеш знати, чи я не шарлатанка. Так?

— Я… мем, чесно кажучи, я сам не знаю, чого я хочу.

Почувши це, вона всміхнулася. Я вдало підібрав слова — і наче іспит якийсь склав.

— Джонсі, ти хороший хлопчик, але брехун з тебе ніякий, утім, як і з більшості хороших хлопчиків.

Я розтулив був рота, щоб відповісти, але помахом важкої від перснів правої руки вона наказала мовчати. Потім засунула руку під стіл і витягла звідти коробку для грошей. Долю Мадам Фортуна віщувала безкоштовно (це входило у вартість квитка, леді та джентльмени, хлопчики та дівчатка), але чайові схвалювалися. Усе за законом, згідно з законодавством Північної Кароліни. Коли вона відкрила коробку, я побачив купку зіжмаканих купюр, здебільшого одиничок, щось підозріло схоже на дошку для гри в лото (не законну, згідно з законодавством Північної Кароліни) і маленький конверт, один-єдиний. На ньому друкованими літерами було написано моє ім’я. Мадам Фортуна простягнула його мені. Повагавшись спершу, я взяв.

— Ти сьогодні прийшов у «Джойленд» не лише для того, щоб спитати мене про це, — сказала вона.

— Ну…

І знову вона від мене відмахнулася.

— Ти точно знаєш, чого хочеш. Принаймні в нетривалій перспективі. А оскільки нетривала перспектива — це все, що більшість з нас має, хто така Роззі… Роззі Ґолд, якщо вже на те пішло… щоб із тобою сперечатися? А тепер іди. Зроби те, для чого прийшов. А коли справу буде завершено, відкрий конверт і прочитай те, що я написала. — Вона всміхнулась. — Для працівників безкоштовно. Особливо для таких хороших хлопців, як ти.

— Я не…

Вона підвелася, здійнявши вихор спідниць і брязкіт біжутерії.

— Іди, Джонсі. Ми вже поговорили.

З її тісної маленької ятки я виходив у якомусь заціпенінні. В обличчя мені кількома суперечливими потоками вітру вдарила музика з двох десятків будок і атракціонів, кувалдою приголомшило сонце. Я рушив навпростець до адміністративної будівлі (за яку правив спарений трейлер), ввічливо постукав, зайшов і привітався з Брендою Раферті, котра курсувала од розгорнутої бухгалтерської книги до свого вірного калькулятора і назад.

— Здрастуй, Девіне, — відповіла вона. — Ти піклуєшся про свою голівудську кралечку?

— Так, мем, ми всі за нею наглядаємо.

— Дейна Елкхарт, здається?

— Ерін Кук, мем.

— Авжеж. Ерін. Команда «Біґль». Рудоволоса. Я можу чимось тобі допомогти?

— Я хотів спитати, чи можу я поговорити з містером Істербруком.

— Він відпочиває, а я не люблю порушувати його спокій. Йому сьогодні довелося зробити дуже багато телефонних дзвінків, і нам ще треба звірити чимало рахунків, хоч мені і дуже не хотілося б його з цим турбувати. Він останнім часом дуже втомлюється.

— Я не заберу в нього багато часу.

Вона зітхнула.

— Добре, тоді подивлюся, чи він прокинувся. А про що саме ти хотів поговорити, можеш сказати?

— Про послугу, — пояснив я. — Він зрозуміє.

Містер Істербрук справді зрозумів, і запитань у нього виникло всього два. Перше — чи я певен. А друге…

— Джонсі, а батькам ти вже сказав?

— Містере Істербрук, ми з татом лишилися самі. Я повідомлю йому сьогодні ввечері.

— Що ж, добре. Перш ніж поїхати, введи Бренду в курс справи. Вона підготує всі необхідні документи, щоб ти їх заповнив… — Не встиг він договорити, як його рот розтулився і він широко позіхнув, показуючи кінські зуби. — Пробач, синку. Важкий був день, я втомився. Усе літо було важке.

— Дякую, містере Істербрук.

Він заперечно помахав рукою.

— Завжди, будь ласка. Певен, ти будеш чудовим здобутком. Але якщо ти це зробиш без згоди батька, то дуже мене цим засмутиш. Коли виходитимеш, зачини, будь ласка, двері.

Я намагався не помічати, як насупилася Бренда, шукаючи в шафках потрібні анкети, обов’язкові для постійного працевлаштування в корпорації «Джойленд». Проте це було марно, бо її несхвалення я однаково відчував. Я згорнув папірці, запхав їх у задню кишеню джинсів і вийшов.

За рядом донікерів у глибині заднього подвір’я росла невеличка діброва евкаліптів. Зайшовши під дерева, я сів, сперся спиною на одне з них і відкрив конверт, який вручила мені Мадам Фортуна. Записка була короткою і посутньою:

Ти збираєшся до містера Істербрука, спитати, чи можна тобі лишитися в парку після Дня праці. Ти знаєш, що він не відмовиться задовольнити твоє прохання.

Вона мала рацію: я хотів знати, чи вона шарлатанка. І ось у мене в руках була її відповідь. І так, я вже визначився з тим, що відбуватиметься в житті Девіна Джонса найближчим часом. Щодо цього вона теж не помилялася.

Але в записці був ще один рядок.

Ти врятував ту дівчинку, але хлопчику мій! Усіх тобі не врятувати.

Коли я сказав татові, що не повернуся в УНГ, що мені потрібен рік академічної відпустки і я планую провести її в «Джойленді», на тому кінці дроту в південній частині Мену запала довга мовчанка. Я думав, що він накричить на мене, але цього не сталося. Голос у нього був втомлений.

• Предыдущая
• 24/57
• Следующая