Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 4

• Предыдущая
• 4/45
• Следующая

– Ви хочете запитати, чи не мав він із собою моїх грошей?

– Саме це я мав на увазі. Зрозумійте, я повинен знати про всі обставини, які могли спонукати його до зникнення.

– Я розумію вас. Ні, пане Савицький, Євген не був альфонсом. Він надзвичайно болісно реагував на мій фінансовий стан ще від початку нашого знайомства. Тому я завжди намагалась обмежити його залежність від моїх грошей. Дещо змогли зібрати його батьки перед тим, як він оселився у Польщі, дещо він отримав за допомогою довгострокового кредитування… У Євгена власний автосервіс там, у Варшаві. Невеличкий, але він приносить достатньо, аби грошове питання не псувало наші з ним відносини. Якщо ви вирішили, що він утік із моїми грошима, ви помиляєтесь і це був би хибний слід.

Ярослав дописав щось і закрив блокнот.

– Я все зрозумів, пані Барбаро, і повідомляю вам, що готовий узятися за вашу справу. Хоча, звісно, гарантій ніяких дати не можу. Єдиною гарантією буде моє слово зробити все залежне від мене. Тепер про фінансовий бік справи…

– За це прошу не хвилюватися, – Барбара потягнула «блискавку» на своїй сумочці. – Можу запропонувати вам аванс у кількості десяти тисяч доларів. Цього буде достатньо?

– Цілком, – Ярослав жодним рухом не виказав, що хотів вимагати вдвічі меншу суму.

– Решту я передам вам, коли ви завершите справу. Це ще десять тисяч. Я хочу, щоб ви зрозуміли – гроші не цікавлять мене. Ви повинні знайти мою кохану людину.

– Що ж, дякую за довіру, – Ярослав підхопив пухкий конверт із зеленими купюрами й опустив його до внутрішньої кишені піджака. – Про всі нові обставини повідомлятиму вас за допомогою телефону. Не виключено також, що мені знадобляться від вас додаткові дані. Наскільки мені відомо, ви вирушаєте до Польщі?

– Так, – Барбара витонченим рухом піднесла до очей зап'ястя лівої руки і поглянула на годинник. – Мій літак за годину. Найгірше в житті – це невизначеність. Чомусь виникає відчуття, що серед рідних стін мені буде простіше очікувати від вас новин, аніж сидячи в готельному номері.

Вона підвелася, підхопила сумочку й раптом кинула на Ярослава прискіпливий погляд.

– Знаєте, чому я звернулася саме до вас?

– Хотів би знати це, – ледь схилив голову Ярослав.

– Чесно кажучи, мені рекомендували іншу людину. З СБУ Старі зв'язки, досвід роботи, ви розумієте?

– Чому ж тоді я?

– Ви були на війні. Вам доводилося стріляти в людей і бачити, як стріляють у вас.

– Вам і про це відомо?

– Мені багато про що відомо.

Ярослав посміхнувся.

– Що ж, залишається сподіватись, що ваші джерела і джерела московського ФСБ різні.

– Можливо. Ці люди, слідом котрих ви мусите йти, вони бандити. Я б не хотіла, щоб на мені була ще й кров людини, яку я послала їхнім слідом. Тому обрала саме вас. До побачення. – Вона повернулась і стрімко покрокувала до виходу, дзвінко стукаючи шпильками по кам'яних плитах підлоги.

– Що скажеш? – Федько підморгнув, потираючи руки, коли пані Красовська зникла за дверима кав'ярні.

– Як ти її знайшов?

– Ображаєте, шеф! Працюю не покладаючи рук!

– Детальніше.

Федько зітхнув і знизав плечима.

– Пані сама зателефонувала. Не знаю, очевидно, нас порекомендував хтось з її знайомих. Але оплата більш ніж пристойна, чи не так?

– А до «Автолідера» щойно завезли нову фірмову гуму і титанові диски… – продовжив Ярослав.

– І, звичайно, ти не вгадав.

– Хіба?

Федько розвів руками з виглядом людини, котра намагається довести очевидне:

– Потрібно ставити газобалонне обладнання. Ярику, сам поглянь – ціни на бензин зовсім з ланцюга зірвалися. А їздити потрібно багато. Врешті-решт, це потрібно не лише мені! Адже, наскільки мені відомо, до найближчих планів пана детектива не входить купівля власного авто?!

– Ти знаєш мої правила.

– Так, – Федько приречено змахнув рукою і вдавано зітхнув. – Аванс витрачається лише на оперативні видатки під час розслідування… Ярику, ти зануда.

– Я не просто зануда. Я в нас головний зануда.

– Звичайно. Куди їдемо?

Ярослав устав з-за столу.

– Нарешті я дочекався від тебе нормального робочого настрою. Насамперед, вважаю, потрібно завітати до Галкіна. Трупи двох друзів-побратимів знайдено на Личаківці. Якщо цю справу не повісили на нього, я повірю, що на Місяці існує життя.

– За каву розраховуєшся ти, – буркнув Федько і подався до виходу.

Звична тіснява переповнених автотранспортом вузьких вуличок зустріла гамором, переспівуванням клаксонів і мелодіями модних шансонеток, що лунали з відчинених через спеку вікон автомобілів. Протектори шин звично ляпотіли по бруківці вулиць старого Львова, а Федько, зосередившись на водінні серед потоку відносно дисциплінованих львівських водіїв, мовчав. Ярослав вирішив поміркувати й дещо впорядкувати в пам'яті хоча б ту скромну інформацію, яку отримав від Несторенка і Красовської.

Отже, Євген Бондаренко. Поки що таємничий ікс, якого потрібно було відшукати. Видимих причин зникати в нього не було, принаймні пані Барбара не справляє враження однієї з тих безпорадних жінок, котрі легко стають жертвами шахраїв і шлюбних аферистів. Хоча чому не було причин? Якщо людина зникає, у цього факту завжди є причина. Можливо, більш молода коханка, можливо, переслідування коханців дружини, яка, судячи з усього, має досить великий вантаж минулого життя. Та що завгодно, картярський борг, нарешті! Вічне рівняння з багатьма невідомими. А тут ще до ікса додавалися зловісні ігрек і зет, незрозуміло з якою метою підпалені в автомобілі. Ні, не коханка зниклого і не картярський борг поповнив кишеню Ярослава Савицького на десять тисяч умовних одиниць, а його життя новими проблемами. Дворічний досвід «солдата удачі» і п'ятирічний досвід приватного детектива підказував, що вони з Федьком стоять на початку дуже непростої, а може, й небезпечної справи.

Майора Галкіна, старшого опера міського відділу кримінальної міліції, Ярослав знав уже багато років. Вони навчались на одній кафедрі в ЛДУ, разом працювали у підрозділі «Беркут», в одній секції займалися кікбоксингом. Тоді, усередині дев'яностих, життя здавалося зрозумілим, хоча й не надто легким, а їхня чоловіча дружба не могла бути порушена будь-якими обставинами. Відтоді минуло багато часу. Ярослав оженився і розійшовся з дружиною, не в змозі жити тихим і спокійним життям. Утратив завдяки бунтівливому характеру роботу в міліції, пройшов схожою на лезо бритви стежкою найманця під час чеченської війни на Кавказі. Нарешті, змінив камуфльований одяг солдата на дорогий костюм приватного охоронця, а потім і приватного детектива. Але Вадим Галкін, у душі розуміючи навіть такі неоднозначні вчинки Ярослава, як його поїздка до Чечні, був дещо іншою людиною. Він був звичайним опером. У повному розумінні цього слова. З холодним розумом, розсудливістю і здатністю протистояти не лише бандитським «стволам», але й розносам начальства. Після п'ятнадцяти років роботи в міліції Галкін отримав погони майора, два вогнепальних поранення і кімнату в гуртожитку з доволі маловірогідною перспективою отримати колись власне житло. До таких надбань долучалась неймовірно сварлива й схильна до істерик особа на ім'я Рая, котру Вадим Галкін мав за дружину, і двійко дітей, які щиро любили тата. Втім, троє останніх до роботи в міліції стосунку не мали. Вони швидше мали статус тихої гавані, у якій Галкін іноді відпочивав від роботи. Хоча, що стосується Ярослава, він не зміг би асоціювати Раю з назвою «тиха гавань» навіть після повернення з запеклого вуличного бою. І тепер саме до Галкіна їхав Ярослав у надії дізнатися щось нове про зникнення громадянина Речі Посполитої Польської Євгена Бондаренка.

Автоматнику фойє відділка підозріло поглянув на Ярослава і Федька, котрі з виглядом упевнених у собі людей пройшли до «вертушки», яка відмежовувала просторий хол і кімнату чергового по місту від сходів на верхні поверхи.

• Предыдущая
• 4/45
• Следующая