Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 37

• Предыдущая
• 37/45
• Следующая

6 серпня. От і маєш. Це все ж трапилося. Як не болісно розуміти, що нас ошукала жінка, мушу визнати цей факт. Барбара Красовська зникла за кілька годин до того, як поліція прибула до неї в особняк з метою здійснити арешт. Тож усе, чим Маріуш може похвалитися, – це порожній будинок з прислугою, яка нічого не розуміє, і факт того, що кілька днів тому пані Красовська переказала кошти зі своїх банківських рахунків на номерні рахунки до Швейцарії. Зараз складно сказати цілком упевнено, де саме ми прокололися. Чи витік інформації був від родичів колишніх чоловіків Красовської, чи, може, вона мала інформатора в поліції. Найменш імовірною вважаю її жіночу інтуїцію. Хоча й не відкидаю це як одну з можливих версій. Що ж, огидно, коли після такої доброї роботи залишився невиконаним фінал, але є й радісні новини. І насамперед те, що я можу нарешті вийти з підпілля та повернутися додому – тепер на дичину перетворилася сама Барбара, тож їй ніколи полювати на скромного приватного детектива, яким, безумовно, є ваш покірний слуга. Другою радісною подією вважаю можливість закінчити нарешті свій щоденник. Наталю, я виконав свою обіцянку, і знай: це далося мені не легше, аніж розкриття справи «чорної вдови». Літописець із мене поганенький. Отже, на цьому дозволь закінчити.

Серпень цього року з перших своїх днів сповістив, що спекотне літо добігає до свого завершення, а не за горами жовтава осінь із прохолодою, дедалі коротшими днинами й очікуванням зими, яка в Україні вже років десять як перетворилася зі сніжно-морозної пори року на продовження холодного й затхлого листопада. З його сталевими хмарами на небі, нескінченним дрібним і холодним дощем та хлюпаниною під ногами. Львів, схожий у таку пору року на старезного діда, котрий давно махнув рукою на свою зовнішність, застигне в очікуванні весни. Бруківка вулиць виблискуватиме калюжами, а вітер почне бавитися пожовклим листям, що його не встигли прибрати двірники; парки та сквери стануть безлюдними, а весела молодь, яка проводила в них довгі літні вечори, закриється від холодного вітру прозорими вітринами кав'ярень. Але все це було попереду, коли Ярослав Савицький вийшов з машини Федька неподалік від будинку, у якому мешкала мати Євгена Бондаренка.

– Тебе зачекати? – Федько ліниво поглянув на Ярослава крізь окуляри й потягнувся.

– Не варто. Нині можеш займатися своїми справами.

– Нашими справами, Ярику, – зітхнув Федько. – Нашими. Я їду на сервіс установлювати на авто газобалонне обладнання. І не роби вигляду, що тобі це не потрібно.

– Гаразд, – Ярослав посміхнувся. – Ти можеш займатися нашими справами. Будь на зв'язку.

– Я завжди на зв'язку, шефе, – Федько підморгнув і, натиснувши педаль зчеплення, увімкнув швидкість. – Зачиняй дверцята.

У під'їзді нічого не змінилося з того часу, коли Ярослав був тут востаннє. Так, наче й не було цих несамовитих трьох тижнів, проведених у Польщі, низки вбивств, свідком яких Ярославові довелося стати, занурення в історію життя «чорної вдови», схожого на падіння до глибин пекла, замаху на життя самого Ярослава і, нарешті, знайомства з до біса гарною дівчиною на ім'я Наталія, котра вирішила пожинати літературні лаври на ниві брудної праці приватного детектива. Ярослав підійшов до потрібних дверей і натиснув на кнопку дзвінка. Двері відчинили майже одразу.

– Я на вас очікувала, – сказала Ганна Юріївна. – Проходьте.

– Але я не попереджав вас про візит.

– І все ж я очікувала.

Ганна Юріївна розчинилася в напівтемряві коридору, залишивши двері прочиненими. Ярослав, не вагаючись, пройшов слідом. Опинившись у вже знайомій кімнаті, сів у крісло й замислився. З чого ж почати? На допомогу прийшла сама господиня.

– Цей майор із російським прізвищем…

– Галкін?

– Так, Галкін. Він усе мені розповів. І все ж я очікувала на ваш візит. Чомусь здалося, що ви людина, яка поставилася до моєї родинної трагедії, як до власної. Тож не змогли б завершити справу, не відвідавши мене. Бажаєте кави?

Ярослав відчув, що перед тим, як розповісти матері про те, хто, навіщо й за яких обставин убив її єдиного сина, він повинен дати собі тайм-аут.

– Так, не відмовлюся. Ви готуєте чудову каву.

Ганна Юріївна, схиливши голову на знак розуміння, вийшла з кімнати.

Це важко. Можливо, найважче з того, що довелося пройти останнім часом. Так, він прожив і бачив на своєму віку достатньо, щоб позбутися зайвих сентиментів. Але це важко. Таке враження, ніби він сам у чомусь завинив перед цією маленькою худорлявою жінкою в окулярах з товстими лінзами і смішливою іскоркою в погляді. Іскоркою, яку не змогла пригасити навіть тяжка втрата.

За кілька хвилин кава парувала на столі. Ярослав узяв свою чашку до рук. Ганна Юріївна до своєї навіть не доторкнулася. Знітившись, він поставив на тацю й свою.

– Вибачте. Чомусь недоречно…

– Я розумію вас, – із сумною посмішкою хитнула вона головою.

Розповідь забрала не менше півгодини. Ярослав не приховав нічого, окрім хіба що візиту Красовської до його номера в готелі «Аркадія». Розповів і про колишніх чоловіків Барбари, кожен з яких наклав життям, розраховуючись за зв'язок із «чорною вдовою». Розповів і про стрілянину в Млинарже, загибель Сердюка та Мостового, замах на себе й утечу Красовської. Врешті виклав на столик пачку доларових банкнот.

– Я хочу, щоб ви знали, Ганно Юріївно, я займався цим не лише заради грошей, як це не дивно чути в наш час. Тут десять тисяч доларів. Вони не замінять вам сина, але дозволять жити деякий час. Візьміть їх. Це частина мого гонорару, отриманого від неї. Сума була більшою, ніж треба, а вам гроші зараз потрібні. Вважайте це невеличким авансом до компенсації за вчинене нею.

Ганна Юрїївна взяла до рук гроші й недбало поглянула на них, після чого поклала назад.

– Звичайні папірці. Гарно розмальовані, але папірці. Що ж вони роблять із людьми, молодий чоловіче? – Вона подивилася на Ярослава і встала, поманивши його рукою. – Ходімо до моїх тераріумів, я хочу вам дещо показати.

Ярослав мовчки підійшов слідом за господинею до стелажа з тераріумами.

– Вони подобаються вам? – несподівано запитала в нього Ганна Юрїївна.

Ярослав поглянув на павуків, котрі повзали, сиділи серед своїх тенет або завмерли й, здавалося, вдивлялися в нього своїми холодними та злими поглядами. І так само, як і минулого разу, відчув дискомфорт, огиду й навіть страх.

– Я не сказав би, що вони мені надто подобаються.

– Розумію. Проте павуки, я вам уже говорила про це, є досить цікавими створіннями.

– Так, ви говорили.

– А ви знаєте, – Ганна Юріївна провела рукою по склу одного з тераріумів, – поки вас не було, одна з моїх павучих загинула. Знаєте яка?

– Яка ж?

– Latrodectus mactans – Чорна вдова. Дивний збіг.

– Ви так вважаєте?

Вона зітхнула і вказала на блискуче чорне тільце павучихи, що лежала ніжками догори поблизу обплутаного павутинням каменя в тераріумі:

– Ось вона. Насправді ні, ніяких збігів із нашим життям. У них життя своє власне. Їм призначено природою поводитися так, як вони поводяться. Самиця Latrodectus mactans загинула, бо прийшов її час, адже павучий вік короткий.

Ярослав придивився до здохлого павука і не зміг приховати гидливого виразу обличчя. Це не сховалося від господині.

– Ми з вами дізналися, що вам не подобаються павуки. Скажіть, а яка реакція у вас виникає від думки, що по вашій руці повзе, скажімо, павук-хрестовик?

Ярослав уявив на своїй руці кошлату грудочку павука з білим хрестиком на спинці й мимоволі здригнувся.

– У мене мороз іде по шкірі від самої думки про це, – щиро зізнався він.

– Все зрозуміло. У вас арахнофобія.

– Арахно… що?

– Арахнофобія. Грецька назва. Одна з розповсюджених зоофобій. Ви боїтеся павуків на рефлекторному рівні.

– Але погодьтеся, вони надто несхожі на нас. Надто хижі й чужі. Це викликає страх.

– І є першопричиною арахнофобії, – Ганна Юріївна повернулася і поглянула в очі Ярославові. – Віднедавна я відчуваю щось таке до людей. Як назвати таку фобію?

• Предыдущая
• 37/45
• Следующая