Выбери любимый жанр

Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 26


Изменить размер шрифта:

26

– Ще раз дякую тобі, Іване.

– Бережи себе, дорогий. – На тому кінці вимкнулися.

Ярослав поклав слухавку на стіл. Мостовий із Сердюком замовили ще по одному кухлю пива. Закінчивши з першим, Ярослав підсунув до себе дощечку з піцою, на якій шматочки курки й ледь присмажених шампіньйонів потопали в янтарній хвилі розтопленого сиру. Їв не поспішаючи. Коли офіціантка принесла каву, Мостовий ніс від стійки ще два кухлі пива. Ярослав зрозумів, що пересидіти хлопців не вдасться, тож немає іншого виходу, як очікувати їх в автомобілі, що на сонці розпікся до стану мартенівської печі. Він не поспішаючи допив каву, розрахувався і пішов до виходу. Коли минав столик, за яким сиділи Мостовий і Сердюк, відчув на собі уважний погляд.

– Ти нічого не забув, пшеку? – почув розв'язний голос Мостового.

Ярослав зупинився й одягнув на обличчя дурнувату посмішку.

– Prosze pana? – поглянув на Мостового.

– Не треба мене прохати. Телефон свій забери, а то прийдеться у рейсу дзвонити, – Мостовий реготнув з власного жарту й додав: – Що, не розумієш, бідолахо? Не знаю я вашої тарабарської, телефон, кажу, на столику залишив, – указав він рукою.

Ярослав почервонів і ляснув себе долонею по лобі. Він дійсно забув на столику телефон.

– Dzienkuje bardzo, dzienkuje! – замахав він головою і повернувся по апарат.

Мостовий пхикнув:

– Спасибі не булькає. Дивися голову не загуби.

Ярослав, подумки лаючи себе останніми словами, вискочив з піцерїї. Таких помилок він не міг собі дозволяти. Заспокоївся лише тоді, коли сів за кермо й відігнав машину в затінок крислатої тополі, що знемагала від посухи поряд зі стоянкою.

Зупинився так, щоб у дзеркало заднього огляду можна було бачити вихід із піцерії. Про всяк випадок перевірив пістолет, після чого стромив його за пояс.

Очікувати довелося недовго. Не більше аніж за чверть години на стоянку під'їхало таксі, у яке сіли обидва Ярославові підопічні. За мить легковик уже мчав у напрямку тієї самої адреси, яку Ярослав відзначив ще до відвідин піцерії. Зачекавши кілька секунд, він рушив за ним слідом. Їхав, тримаючись на дві машини позаду, дочекався, доки таксі пірне у подвір'я, проїхав ще близько ста метрів і звернув у наступний провулок, зупинившись так, щоб бачити потрібний під'їзд. Мостовий вийшов з авто, зачекав приятеля, і за хвилину обидва зникли в темному отворі дверей. Помилки бути не могло. Саме вони мешкали за цією адресою під іменами Стефан Бєлаш і Рафал Богач. Ярослав набрав номер Галкіна.

– Привіт, друже! – почув за мить його веселий голос. – Не вірю власним вухам. Зізнаюся, було враження, що ти про мене забув.

– Як бачиш, пам'ятаю. Як там твої справи з убивством Бондаренка?

Галкін театрально зітхнув.

– Не сип мені сіль на рану, Савицький. В управлінні кожен день головомийка, про преміальні на два місяці вперед можна не згадувати, ну й тому подібне. А один мій знайомий, котрий заприсягся рятувати старого товариша від усіх цих терній, уперто не хоче виходити на зв'язок уже кілька днів. Ти його часом не зустрічав?

– Часом зустрічав. Він тобі переказує вітання й говорить, що ти можеш готувати офіційний запит. Наші друзі очікують на нього неподалік від Варшави, у Мецці деревного вугілля під назвою Млинарже.

Галкін ураз став серйозним.

– А от із цього місця попросив би розповісти детальніше. Ти знайшов Мостового і Сердюка?

– Вгадав. Живуть у Млинарже. Я їх щойно бачив і тепер сиджу в машині біля їхнього будинку. Маріуш обіцяв допомогти, тож зараз буду телефонувати до нього. А ти не гай часу готуй офіційний запит.

– Зрозумів. Уже біжу в управління! Слухай, Ярику, тут відкрилася ще одна цікава деталь. Поки не знаю, яким боком вона стосується нашої справи, але в організмі в Бондаренка експерти знайшли значну дозу однієї досить рідкісної отрути.

– Отрути? Нічого не розумію. Ти хочеш сказати, що, перед тим як застрелити, його намагалися отруїти? Але це не зовсім логічно, м'яко кажучи.

– Я сам нічого не розумію. Але перед нами факт.

– Що за отрута?

Галкін на хвилину замовк, чути було тільки, як шелестіли папери.

– Ага, ось… Алдрін. Інсектицид, який має властивість накопичуватись у людському організмі. Звичайно, погана екологія і таке інше. Зараз складно знайти людину, у якої в організмі немає якоїсь подібної мерзоти. Але послухай, Ярику, у нього така концентрація, ніби він їв цю хімію ложками. Мало не смертельна доза! Дивна ситуація. Але пусте, головне для нас зараз – привезти до Львова твоїх «братів-акробатів». Я думаю, хтось із них прошепоче мені на вушко, у чому тут справа.

– Алдрін, – механічно повторив Ярослав. – Ти не помиляєшся?

Галкін пхикнув:

– Ображаєш, переді мною висновок експертизи. А в чому річ?

– Ні в чому. Але коли, проживши кращу половину життя, ти жодного разу не чуєш назви «алдрін», а за кілька останніх днів зустрічаєшся з нею двічі, мимоволі стає цікаво: хіба це просто збіг обставин? Дякую за інформацію.

– Немає за що. Добре, нехай щастить тобі, генію детективної справи. Буду готувати папери.

Ярослав стримано посміхнувся.

– Не перехвали. – Він вимкнувся й одразу ж набрав Маріуша. Той вислухав, час від часу ставлячи короткі запитання, після чого зітхнув:

– Як кажуть у вас, не мала баба клопоту, купила порося… Не починай нічого сам, я з оперативною групою буду за годину. Дочекайся мене, чуєш?

– Так, Маріуше, я тебе чую. Сиджу тишком-нишком і наглядаю за бабусями на лавочці біля під'їзду.

– О'кей, до скорої зустрічі.

Ярослав ледь-ледь опустив бічне скло, дістав цигарку і приготувався очікувати приїзду поліції. Однак припалити йому так і не довелося.

Невідомо звідки з'явившись, до під'їзду підскочив чорний джип із тонованими вікнами. Його двері розчинилися, і на вулиці, лякаючи кількох літніх жінок, котрі мирно розмовляли, сидячи на лаві, намалювалися четверо чоловіків. Їхній вигляд змусив Ярослава присвиснути – разом з обома вчорашніми знайомими зі Старого Мяста до під'їзду, у якому мешкали Сердюк і Мостовий, кинувся лисий атлет, з котрим Ярослав познайомився на квартирі у Федька, і… Гуліватий. Останній добряче поповнів із часу, коли вони бачилися востаннє, а також збрив бороду, але Ярослав знав точно, що він не помилився. Це був той самий чоловік, котрий вбив у нього на очах полоненого росіянина і мало не звів у могилу його самого. Ярослав принишк, вирішивши дочекатися, чим усе закінчиться.

Не більш як за п'ять хвилин відвідувачі повернулися до машини. Тепер у супроводі Мостового та Сердюка. Кинувши на них погляд, Ярославові здалося, що обидва виглядали дещо розгубленими, хоча йшли самі й не думали опиратися. Швидко заскочили на заднє сидіння величезного позашляховика, і невдовзі авто, ревонувши потужним двигуном, викотилося з двору. Ярослав повернув ключ запалювання й вилаявся: стартер, скреготнувши, замовк. Спробував удруге і втретє. Жодної реакції. Витвір німецьких автобудівників перетворився на купу непотрібного залізяччя. Спересердя Ярослав ударив долонями по керму.

– Чорт би вас забрав! – вилаявся невідомо до кого і вдруге набрав номер Маріуша. Швидко розповів йому про нові обставини й продиктував номери джипа. Отримавши вказівку «сидіти й не рипатися», лише зітхнув і пообіцяв так і вчинити.

Після недовгих роздумів Ярослав усе ж вийшов з машини. Підкоряючись обставинам, вирішив поглянути на квартиру, у якій проживали підозрювані. Швидко піднявся на четвертий поверх і подзвонив у дзвінок потрібного помешкання. Як і очікував – жодної відповіді. Вже потягнувся до кишені за відмичкою, коли помітив, що двері відімкнені. Швидко озирнувшись, Ярослав натиснув на ручку дверей і ступив до напівтемряви передпокою.

Першим, що відчув Ярослав, опинившись у квартирі, був запах тютюнового диму і підгорілої олії. Квартира виявилась невеликою – на дві кімнати, із крихітною кухнею. У першій з кімнат стояв диван, завалений брудним посудом і порожніми пляшками столик і велика шафа-купе з дзеркальними дверима. На стіні навпроти дивана висів величезний, понад метр завширшки, плазмовий телевізор. Сам вигляд кімнати красномовно свідчив про неохайність людей, котрі жили в ній: дубовий паркет тут існував поряд із купами пилу і павутиння в кутках, брудними шкарпетками й рештками їжі, а на дорогих шпалерах були похабні постери з оголеними дівчатами й написи, зроблені маркером. Ярослав перейшов до другої кімнати. Там картина відрізнялася від щойно побаченої хіба що великим двоспальним ліжком замість дивана й білосніжним сервантом із безліччю відчинених дверцят і завалених різноманітним мотлохом полиць. Поблизу вікна стояв досить великий письмовий стіл, на котрому розмістилися ноутбук і кілька куп паперу. Була на ньому ще одна річ, яка зацікавила Ярослава особливо. Він узяв цю річ до рук і в задумі сів у крісло. У нього в руках була, і жодних сумнівів не залишалося, запальничка Барбари Красовської. Золота, зі стразами й двома середніх розмірів сапфірами у петельках готичної літери «В». Та сама, якою вдова припалювала, сидячи у львівській кав'ярні «Золотий Дукат». Ярослав, замислившись, клацнув запальничкою і кілька секунд дивився на рівний помаранчевий вогник, після чого загасив його і клацнув удруге.

26
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Сорока Юрій В. - Арахнофобія Арахнофобія
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело