Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 15
- Предыдущая
- 15/45
- Следующая
– Ви, напевне, здивовані?
– Чим, прошу? – не зрозумів Ярослав.
Господиня знизала плечима.
– Моєю поведінкою. Вона не схожа на поведінку матері, котра щойно поховала єдиного сина. Мені відомо це. Але, на жаль, мої врівноваженість і спокій – то лише маска, покрив, під яким я змушена утримувати свою розпуку. Тому, що так мені легше. Люди дивуються, он і Софійка, сестра Євгена, просить, щоб я поплакала. Не можу… – Ганна Юрїївна зітхнула. – Про що ви хотіли дізнатися?
– Власне, у мене одне питання: розкажіть мені про Мостового і Сердюка. Про їхні відносини з вашим сином… ну, взагалі про все.
– Мені ніколи не подобалися їхні стосунки, і я завжди казала Євгенові, що приятелювання з цими бандитами ні до чого доброго не приведе. Але хто нас, батьків, слухає? У нього, бачите, своє життя.
Ярослав надпив каву, завваживши, що напій був приготований зі знанням справи.
– Ви назвали їх бандитами. Вам відомо, чим займалися ці хлопці останнім часом?
– Звичайно, ні. У мене на кафедрі багато роботи з моїми павуками, я не маю часу перейматися їхніми брудними справами. А бандитами вони були ще з дитячого віку. Підстрелити з рогатки горобця або розбити скло – це до них. Курили у дворі за голубником, у нас там завжди кущі росли. А потім і вино попивали. Вони виросли на моїх очах, я знаю, про що говорю. Наш дільничний, покійний Гнат Миколайович, не мав більшого головного болю, аніж цих двоє гульвіс. Коли Євген з ними злигався, у мене була справжня депресія. Врешті, він і до в'язниці потрапив завдяки їм. Вам, напевне, це відомо.
– Так, відомо. Скажіть, може, Євген розповідав вам, які спільні справи він мав із Мостовим і Сердюком у Польщі? Можливо, якісь окремі деталі, натяки?
Ганна Юрїївна на мить замислилася.
– Навряд чи зможу допомогти вам. У нас із Євгеном була мовчазна домовленість оминати розмови про цих людей.
– Можливо, про щось розповідала Барбара?
Господиня пхикнула.
– Ця пані взагалі зі мною завжди була надзвичайно стримана. Зазвичай, окрім слів привітання або прощання, не наважувалась мовити жодного, за що я їй надзвичайно вдячна. Сволота! Вибачте, молодий чоловіче, але, пригадуючи цю людину, я фізично не можу дотримуватися мови, гідної інтелігентної людини!
– Ви не дуже любите Красовську?
– І ніколи не приховувала цього від неї. Вона, яка лише на дванадцять років молодша за мене, оплутала мого хлопчика, за що ж мені любити її?
– Але Євген, здається, кохав її?
– Він мене ніколи не слухав. Що з того вийшло, ви можете бачити. Ця ляшка вбивалася так, ніби вона має піти слідом за моїм хлопчиком в одну яму. Але я не здивуюсь, якщо наступного дня в її номері вже сидів черговий молодик.
Ярослав згадав, що наступного дня після виявлення Євгенового тіла в номері Красовської сидів саме він, обговорюючи можливість продовження слідства. Врешті, він не брався судити Ганну Юріївну за різкі висловлювання на адресу невістки. Він міг лише дивуватися мужності цієї маленької худорлявої жінки.
Опинившись на вулиці, Ярослав припалив цигарку і покрокував у бік трамвайної зупинки, проминувши неподалік від під'їзду пофарбовану блакитною фарбою будівлю голубника, яка стояла серед високих кущів. Очевидно, колись саме там Євген Бондаренко пробував палити свої перші цигарки, перебуваючи в компанії своїх майбутніх убивць.
Розділ 13
Варшава зустріла Ярослава широкими проспектами, естакадами шляхопроводів і потоками транспорту, дещо пригнічуючи після багатьох годин подорожі живописними сільськими пейзажами. Автобус деякий час долав затори, після чого швидко пробіг широким майданом перед вокзалом і зупинився, зітхнувши пневматикою гальм, біля перону. Ярослав підхопив валізу і подався до виходу, поспішаючи до стоянки таксі. Часу було обмаль, адже він хотів використати вечір не лише на облаштування в готелі, а й на зустріч із Маріушем. Той, посилаючись на зайнятість, усе ж обіцяв знайти вільну годину для зустрічі з давнім приятелем, а Ярослав знав напевне: якщо Маріуш говорить про зайнятість, це не просто намагання набити собі ціну. Він справді зайнятий важливими справами – пост заступника начальника поліції найбільшого з мікрорайонів польської столиці забирав багато часу. Ще Ярослав знав, що окрім Маріуша йому ніхто не допоможе у такій справі, з якою він прибув до Варшави.
Пройшовши скляною галереєю, що вела до приміщення вокзалу, Ярослав став на сходинку ескалатора, який швидко помчав його вгору, туди, де були розташовані виходи до міста. Несподівано почув позаду себе знайомий голос:
– А ви, Ярославе Савицький, не менш непосидючі, ніж я!
Повернувшись, побачив поряд із собою усміхнену дівчину, ту саму, з якою нещодавно подорожував із Польщі до Львова.
– Не впізнали мене?
Ярослав посміхнувся у відповідь.
– Я міг би радше забути власну адресу, аніж ваші чарівні очі, моя співчутлива супутнице. На жаль, ви не повідомили минулого разу вашого прізвища, але ім'я пам'ятаю чудово. Ви – пані Наталія.
– Розумію, Джеймс Бонд повинен мати добру пам'ять. Інакше який же він Джеймс Бонд! Мені немає чого приховувати. Дозвольте відрекомендуватися: Наталія Кондратюк.
Ярослав пустив повз вуха її доброзичливу шпильку.
– Ще раз дуже приємно. Ви приїхали чи від'їжджаєте?
– На жаль, півгодини тому приїхала і маю попереду кілька тижнів відрядження. Цього разу відпочинок виявився надзвичайно коротким. Втім, бачу, як і у вас.
– Що вдієш, – удавано зітхнув Ярослав.
Ескалатор виніс їх на верхній поверх будівлі вокзалу, звідки можна було потрапити до виходу і стоянки таксі. Ярослав поквапом поглянув на годинник, що не сховалося від Наталі.
– Поспішаєте?
– Чесно кажучи, так. У мене зустріч. Але до вас маю пропозицію.
– Яку?
– Ви залишите мені номер свого телефону, а я, звільнившись, запрошу вас на чашку кави і, користуючись нагодою, спробую довести, що я ніякий не Джеймс Бонд, а звичайний чоловік.
Наталка кокетливо примружилась.
– А пан Савицький не надто швидкий?
– Можливо. Але до надто рішучих дій мене примушує ваша магічна посмішка, так що вибачте ошелешеному чоловікові його нахабність. Лише страх удруге доручити нашу наступну зустріч його величності випадку керує мною.
Наталя засміялась.
– За словом у кишеню наш пан Савицький точно не полізе. Пишіть.
Ярослав швидко дістав з кишені мобільний і занотував продиктований номер.
– Мушу бігти шукати таксі, вас підкинути?
– Не потрібно, – замотала голівкою Наталя. – Мене мають зустріти. Чомусь затримуються, але то пусте. Проведу кілька хвилин за розгляданням жіночого журналу.
Таксі, вирушивши від вокзалу, одразу ж потрапило в затор, і поляк-водій, невисокий на зріст чоловік із пухкими щоками, високими залисинами і хитруватими очима, весь час щось бурчав собі під ніс. Іноді визирав у відчинене вікно, аби, поцокавши язиком, кинути колегам по нещастю щось на зразок: «Гоп-цоп, курче, кай ти єдєшь, но?!». Нарешті спекотні проспекти залишилися позаду і подряпана «Шкода» зупинилась поблизу невеличкого скверика, де в затінку високих осик заховалися кілька бістро. Ярослав розрахувався з водієм і швидким кроком попрямував до охайних столиків за низенькою кованою огорожею, що відмежувала бістро від решти скверу. Ще здалеку помітив Маріуша. Той сидів за крайнім столиком зі склянкою помаранчевого соку, перегортаючи якісь папери.
– Вітаю, Ярику! – він, здавалося, щиро зрадів старому товаришеві, з яким досить довгий час співпрацював раніше, перебуваючи на посаді слідчого. На великий жаль Маріуша, не тільки представники українського криміналітету намагалися заховатися в Польщі, а й польські шахраї, бандити і злодії полюбляли розтанути серед просторів України, тож дружні послуги від Ярослава не раз допомагали Маріушу уникнути прочуханки по службовій лінії. А той, будучи людиною честі, послуг не забував.
– Радий тебе бачити! – Ярослав простягнув для привітання руку. Маріуш піднявся зі зручного стільця, на якому сидів, потиснув руку Ярослава і запрошуючим жестом указав на стілець навпроти.
- Предыдущая
- 15/45
- Следующая