Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 13

• Предыдущая
• 13/45
• Следующая

– А Євген?

– Що Євген?

– Ви сказали, що тільки Антон і Павло були напідпитку. Ви впевнені, що Євген був тверезим?

– Думаю, так. Хлопці весь час підсміювалися з нього, мовляв, дружина приворожила, тому пропав для колективу пан Бондаренко. Ще якісь жарти на зразок того, я вже й не пам'ятаю. Скажіть, що сталося?

– Заждіть, я все розповім. Скажіть краще спочатку, чи не чули ви від них якихось розмов про справи, про гроші, про якісь проблеми?

Оксана замислилася.

– Ні, – мовила нарешті. – Нічого такого. Так, компліменти й порожні балачки. Та й, повторюю, летіти тут зовсім недовго.

За вікном кафе зупинилася блискуча чорна «Тойота». Крізь опущені через спеку вікна Ярослав помітив невисокого чоловіка років сорока в білій форменій сорочці пілота.

Чоловік неквапно дістав із нагрудної кишені мобілку й натиснув кілька кнопок. За мить у сумочці Оксани запищав телефон. Вона посміхнулася, помахала рукою чоловікові в машині й дістала слухавку.

– Так, Олександре Вікторовичу! Дякую, звичайно. Так, я за хвилину буду вільна. Так, так… Добре.

Вона відімкнулася і поклала телефон на місце.

– Наш командир. Пропонує підвезти. Ви не проти?

– Як чоловік, я, звичайно, проти. Але що вдієш? Життя часом жорстоке з нами. Доведеться берегти вірність Софійці.

Оксана не сприйняла жарт.

– Ви обіцяли сказати, що з ним трапилося.

Ярослав допив каву й відставив чашку.

– З ним, Оксано, трапилося погане. Його… Стоп! Ви запитали «з ним», кого ви маєте на увазі?

– Цього чорнявого хлопчину. Євгена.

– Чому саме Євгена? – Ярослав відчув, як нерви в нього напружилися від передчуття чогось сенсаційного. Передчуття не ошукало.

– Тому, що Антона і Павла я бачила вчора. Вони летіли зворотним рейсом до Варшави. Євгена з ними не було. І вчора вони не жартували, були похмурими й мовчазними.

Ярослав зробив над собою зусилля, намагаючись виглядати спокійним.

– Ви нічого не переплутали? Це точно були вони?

– Можете не сумніватися, пам'ять на обличчя в мене добра. Це були ті самі хлопці.

– Так, – Ярослав зібрався з думками. – Ви допомогли мені, Оксано. Дуже сильно допомогли. Що ж до Євгена… Його вбили. I я саме займаюся тим, що намагаюсь притягти вбивцю до відповідальності.

Оксана спохмурніла.

– Такий милий хлопчина. Як шкода.

– Так, шкода.

Вона зітхнула.

– Все, я маю йти. Вас підвезти ближче до центру?

– Що?.. А, дякую, не потрібно. У мене, здається, з'явилися тут ще деякі справи.

За годину, познайомившись із кількома досить суворими чиновниками «Wizz Air» (компанії, яка здійснювала авіаперевезення), втративши добрячу порцію красномовності й кількадесят доларів, Ярослав крокував до зупинки маршрутного таксі. На руках мав повний список пасажирів того самого рейсу, на якому, за твердженням стюардеси Оксани, летіли до Варшави Антон Сердюк і Павло Мостовий. Зазначених імен у списку не було.

Галкін сидів у кабінеті сам, заклавши за вухо невеличку викрутку і надавши обличчю діловито-заклопотаного вигляду. Перед ним, зайнявши увесь простір потертого письмового столу, лежала догори ногами друкарська машинка. Поряд з нею, примушуючи непокоїтися за долю приладу, знаходилися плоскогубці й замашний молоток.

– Кляті німці, – бурчав Галкін. – Це ж треба так зробити машинку, щоб вона ось уже шість десятків літ служила й уперто не хотіла ламатися без надії на воскресіння! Її ще за Брежнєва потрібно було б замінити, але зась! Будьте люб'язні, Вадиме Олексійовичу, дровенят підкинути, пари підняти, і вона ще нашим онукам послужить. Он уже й у ВБНОНі[2] два комп'ютери в кабінетах. А мені знову колупайся в череві цього чуда європейської друкарської справи.

Він зітхнув і завченим рухом крапнув у механізм мастила з жовтуватої пластмасової маслянки.

– Радий тебе бачити, Ярику. Маємо про що поговорити.

Ярослав подав руку для привітання і сів на стілець навпроти. Галкін прибрав зі столу інструмент, перевернув з голови на ноги друкарську машинку й заходився міняти стрічку. За хвилину вклав до машинки аркуш паперу й заходився клацати клавішами. Прилад, заповнивши приміщення гучним клацанням, потягнув каретку зліва направо, залишаючи на аркуші рівний рядок літер.

– От і все, – підбив підсумок Галкін. – Я не Нострадамус, Ярику, але повір моєму слову – нас не буде, а вона й тоді тут стоятиме.

– Не сперечаюся.

– Добре, – Галкін посунув прилад у куток столу і поглянув на Ярослава. – 3 Федьком майже все в порядку. Струс мозку, тріщина черепа і перелом двох ребер. Стан середньої важкості, але видужає. Краще розкажи мені, що там сталося.

Ярослав коротко, але вичерпно розповів про дзвінок до Федька, його відвідини і бійку з лисим.

– Цікаво, – Галкін забарабанив пальцями по столу. – Дуже цікаво. Кому твій очкастий зброєносець міг перейти дорогу? Може, якісь минулі справи?

– Навряд, – похитав головою Ярослав. – Я кілька місяців був у Польщі, тобі це відомо. Федько за цей час не брав участі в жодній з моїх справ. – Тут інше.

– Що ж саме?

– Я прохав його покопати в Інтернеті інфу про наших постраждалих і всі їхні можливі зв'язки. Цим він і займався. А за кілька хвилин до відвідин того самого громили він сказав мені по телефону, що хтось вчинив на його IP-адресу досить потужну вірусну атаку. Думаю, він щось накопав. Лисий, як я помітив, значно більше уваги приділяв знищенню Федькового комп'ютера, аніж мене. Потрібно знайти лисого, у нього є відповіді на наші запитання. На його пістолеті були відбитки пальців?

– Жодних. Руків'я і спусковий гачок обмотано ізоляційною стрічкою. Він професіонал.

– Шкода.

– А що в аеропорту? – запитав Галкін.

Ярослав широко посміхнувся.

– Ну, бачу, бачу – натрапив на слід. Розповідай.

– Зажди. Люблю робити людям приємні сюрпризи. А скажи мені насамперед, друже майоре, що з гільзою, яку я знайшов на місці згорілого авто?

– Сюрпризи, кажеш? – Галкін посміхнувся, у свою чергу. – Що ж, сюрпризи є й у мене.

І він заходився розповідати. Відбитки пальців на гільзі дійсно були. І належали вони… Павлу Мостовому. Так, саме йому. Гільза, як і куля, знайдена в голові Бондаренка, належала набою до пістолета ТТ, у базі даних цей ствол не значився, тож дотепер був чистим. Але це не найголовніше. Піднявши архіви, Галкіну вдалося дізнатися багато цікавого про всю трійцю – Євгена, Антона і Павла.

– Готовий вислухати одну давню й не дуже веселу історію? – загадково поглянув Галкін на Ярослава.

– Не просто готовий. Я вже їм тебе очима.

– Ну то слухай. А розпочалася наша казка того самого дня, коли серед золотого жовтня 1991 року поголили в солдати трьох давніх друзів – Антона Сердюка, Павла Мостового і Євгена Бондаренка. Як так сталося, що друзі дитинства змогли не розлучатися під час військової служби й служити в одній частині і навіть в одній роті, залишимо на їхній совісті. Тим паче, що для нас це не важливо. Хіба як свідчення того, що дружба в них була досить міцною. Час під гвинтівкою пролетів швидко, і ось уже наші добрі молодці повернулися до рідних домівок. Повернутися вони повернулися, але застали тут зовсім не ту державу, з якої йшли до війська, зовсім не те суспільство, у якому зростали й закінчили школу. Все змінилося. Прийшла пора дикого капіталізму й шкіряних курток. А з огляду на те, що фізичною силою і надмірними амбіціями Бог не обділив наших героїв, вирішили вони розпочати кар'єру де? Правильно, у кримінальних колах. Це були перші, несміливі спроби стати на крило цілої плеяди жовторотих пташенят, котрі пізніше, пройшовши жорсткий відбір, мали стати хижими грифами кримінального бізнесу. І наші знайомі з головою занурилися в пісню зелених купюр, стрілок, блатних справ і п'янкої атмосфери прокурених кабаків. Але, як то кажуть, недовго музика лунала. Під відомих авторитетів хлоп'ята йти не хотіли, уявивши себе такими ось робінгудами нової хвилі, й почали власний бізнес. Не надто прибутковий, але досить перспективний – почали «кришувати» кілька барів на околицях міста, заодно набравши туди бригади трудівниць інтимного фронту, простіше – повій. Млява торгівля легкими наркотиками, ну, звичний набір. Довго квітнути їм не дали – після того як наші фігуранти відмовилися відстібати «долю малу» до злодійської каси, їх швидко й гарно прибрали. Для цього хтось побив одну з їхніх фей, а та, у свою чергу, написала заяву, що це зробили Бондаренко, Мостовий і Сердюк. Далі під час обшуку знайшли в когось із них анашу і таке інше. Одним словом, потрібно було сідати. І тут Бондаренко взяв усю провину на себе. Він відсидів чотири роки й вийшов десь так у 1997 році. За цей час Мостовий і Сердюк помітно піднялися й перемістили частину свого бізнесу до Польщі. Ганяли машини, підробляли документи, ще якісь темні справи. Судячи з усього, з Бондаренком у них вийшов розлад. Принаймні Бондаренко на досить великий час випав з поля зору львівської міліції. Подейкують, що був у Польщі на заробітках – працював охоронцем у якомусь фешенебельному ресторані. Напевне, там і познайомився з твоєю мільйонеркою. Такі ось справи. Можемо, базуючись на цих фактах, відпрацювати кілька версій убивства. По-перше, їх могли вбити колишні суперники по кримінальному бізнесу, по-друге, вони могли перейти комусь дорогу вже тепер, маючи схильність до швидкого й незаконного заробляння грошей, а також незалежний характер. Звичайно, відбитки пальців Мостового на гільзі дещо плутають карти, але при бажанні можна знайти пояснення тому, звідки вони взялися. А по-третє…

• Предыдущая
• 13/45
• Следующая