Арахнофобія - Сорока Юрій В. - Страница 10

• Предыдущая
• 10/45
• Следующая

– Скажіть, Юрію, ви не знаєте, хто б міг вчинити таке з вашим братом і його друзями? Можливо, маєте якісь підозри?

– На жаль, ні, – зітхнув рудий. – Але все це не могло закінчитись інакше.

Ярослав відчув себе лягавим, котрий натрапив на слід.

– Тобто? Чим займався ваш брат?

Юрій зітхнув.

– Антон ніколи не хотів заробляти свій хліб працею, казав – надто довго, проблематично, а часом і принизливо. Знаєте, я ніколи не погоджувався з ним. Ніяка робота не може бути принизливою, коли виконуєш її на совість. Але він був іншою людиною. Хотів усього й одразу. От і маємо результат. Маму шкода…

– Тобто ви хочете сказати, що ваш брат був пов'язаний із криміналом?

– Він був пов'язаний із чим завгодно, що могло принести легкі гроші.

– Зрозуміло. А його друзі? Я маю на увазі загиблих Євгена Бондаренка і Павла Мостового.

– Не знаю, мені не відомо про них нічого. Здається, Антон був знайомий з цими людьми мало не з дитинства, але я не цікавився його друзями.

Ярослав кілька хвилин поміркував, переварюючи інформацію, після чого вирішив поставити останнє запитання:

– Скажіть, пане Юрію, незадовго до смерті ваш брат не розповідав вам про можливі погрози на його адресу, не згадував про якісь серйозні проблеми тощо?

Рудий сумно посміхнувся.

– Ну що ви. Він узагалі рідко бував у нас. Про свої справи ніколи не згадував. Вважав, кілька десятків доларів, новий телевізор або броньовані двері у квартиру – це достатня допомога хворій матері і недоумкуватому братові. Я завжди був для нього недоумком. І коли відмовився покинути інститут, щоб допомагати йому у справах, і коли писав книжки, які ніхто не купує.

– Ви письменник?

– Так. І, на превеликий жаль, пишу історичні романи.

– Чому ж «на жаль»?

Рудий зітхнув.

– Тому що не можу писати мильних опер або стати одним із десятків пережовувачів американського фентезі на місцевий лад. А кому в нас цікава історія власної країни? Майже нікому. Україна помирає культурно, а нам з вами довелося стати свідками її агонії. Надзвичайно сумна доля. Маєте ще до мене запитання?

Ярослав розвів руками.

– Поки що ні. Але вони можуть виникнути в майбутньому.

– Завжди зможете знайти мене за цією адресою. А тепер дозвольте мені піти, мама там одна, я боюся надовго залишати її саму.

На вулиці Ярослав набрав номер Галкіна.

– Привіт, друже майоре, – бадьоро вигукнув він у слухавку. – Які новини?

– Є деякі. У тебе як?

– Я запитав першим.

– А я старший оперуповноважений, так що будьте люб'язні відповідати, коли вас запитують.

Ярослав подумки посміхнувся.

– І так завжди.

– Звичайно, я ж мент.

– Добре, здаюся. Я тут мав бесіду з родичем Антона Сердюка.

– І як?

– Так собі, приватна інформація. Не можу розголошувати в інтересах мого клієнта.

Тепер прийшла черга робити крок назад Галкіну.

– Слухай, Ярику, ти жорстока людина.

– Мені це відомо.

– Але тобі невідомо, що я залишився сам! Двоє моїх хлоп'ят займаються тим шумахером недобитим, аби йому пусто було, а ще двох мусив відрядити до Києва на спартакіаду зі стрільби! Що скажеш?! Вони ж мені руки викручують! Справа на контролі в міністерстві, а їм стрільби… Матері його! Спробував генералу писнути – отримав на цукерки. Мовляв, показники обласного управління у стрільбі й так украй низькі. Ще ці робінгуди… Ну хто їх прохав показувати в управлінні, що вміють стріляти? Ну, нічого, приїдуть, я їм мушки поспилюю! Одне слово – виручай!

– Я й не відмовляюся.

– От і добре. Тож давай жартувати будемо в мене на дачі за пивом. Працюємо в одній упряжці, згоден?

– Завжди згоден. Схоже, Сердюк і Мостовий були пов'язані з криміналом, можливо, й Бондаренко. Нічого конкретного він мені не оповів, але поглянь у себе в базі даних, може, щось спливе.

– Обов'язково. Це все?

– Поки що все. Хіба ось: Барбара підтвердила, що годинники, знайдені на вбитих, – дійсно подарунок Бондаренка Сердюку і Мостовому. До речі, їхні трупи вже упізнано?

– Не зовсім. Родичі сказати нічого не змогли напевно, сам розумієш. А експертизу ДНК очікувати будемо не менше двох місяців.

– Ну, звичайна ситуація. Ще що?

На тому кінці дроту прокашлялись і зашелестіли паперами.

– Власне, ми підійшли до мого прохання, – нарешті мовив Галкін. – Маю неперевірену доки інформацію, що Бондаренко не сам прибув із Польщі в Україну. З ним були й інші двоє постраждалих. Поки невідомо, що Сердюк і Мостовий робили на просторах Речі Посполитої. Маєш з'їздити на літовище, зустрітися зі стюардесами з того рейсу. Нехай підтвердять, що наша трійця дійсно прибула разом, ну, й, можливо, щось упало в очі. Навряд чи щось там вкопаєш, але… ну, ти розумієш, про що я. У мене часу немає зовсім, за годину в генерала маю бути.

– Зроблю, – згодився Ярослав. – Що з моєю гільзою?

– Добре, що нагадав! Зараз біжу, з машини зателефоную до експертів. Пізніше зустрінемося, про все розповім. – У слухавці запищали сигнали відбою – за своєю звичкою Галкін ніколи довго не прощався.

Ярослав поглянув на годинник. Була за чверть друга. Сонце видерлося на прозорий купол небосхилу і звідти посилало таку несамовиту спеку, що мимоволі в уяві з'явився кухоль прохолодного пива. Він вирішив набрати номер Федька.

– Як успіхи, Федоре? – запитав, коли почув невиразне мугикання.

– Ярик? Я вже хотів телефонувати тобі! – Нестеренко, здавалося, зрадів дзвінку. Ярослав насторожився. Помічник раніше ніколи не виявляв захоплення від того, що його витягували з затишної нірки під назвою Інтернет.

– Що трапилося? – запитав Ярослав.

– Чортівня якась! Хтось заліз у мій комп. Не розумію, як це могло статися, у мене такий «антишпигун»… А почалося за кілька годин після того, як давав на закриті сервери деякі запити про нашу замовницю і старих знайомих Бондаренка. Ти приїзди, я все на місці розповім.

– Я неподалік, – Ярослав умить забув про крижаний кухоль пива. – За десять хвилин буду.

– Давай, чекаю.

Ярослав, роздумуючи, поглянув на таксі, яке стояло неподалік, очікуючи пасажирів, але, зрештою, махнув рукою. На своїх двох можна було дістатися до Федька за десять хвилин, тоді як автомобіль, з огляду на затори, долатиме цей шлях у півтора раза довше. Він, не оглядаючись, швидко покрокував геть.

Щось трапилося. Це Ярослав відчував шостим чуттям, поки навіть не розуміючи, що змусило зародитися таким підозрам. Тиша в під'їзді й тихе гудіння у шахті ліфта не навіювали тривоги. Про спокій літніх вакацій і липневого тепла промовляли також дитячий сміх і веселі крики з ігрового майданчика, добре чутні завдяки вибитій кимсь шибці у під'їзді. Проте загартовані роками неспокійного життя нерви звично напружились і в долоню сам собою скочив невеличкий «вальтер», пристосований для ведення вогню гумовими кулями травматичної дії. Ярослав піднявся на кілька сходинок до майданчика між першим і другим поверхами й завмер. Десь нагорі двері ліфта розчинилися, потім зачинилися, і кабінка з незадоволеним рипінням і клацанням поїхала вниз. За двадцять секунд автоматичні двері на першому поверсі розсунулися. Ярослав устромив руку з пістолетом у кишеню піджака і звів гачок. За мить повз нього, кинувши недоброзичливий погляд, продефілювала огрядна похила жінка у квітчастому байковому халаті. На мотузці вела кудлатого пуделя. Пес теж поглянув на Ярослава, коротко гавкнув і потягнув мотузку до жаданого двору, примушуючи жінку пришвидшити ходу. Двері ліфта зачинилися. Ярослав перевів подих і повільно опустив гачок пістолета. Намагаючись не зчиняти шуму, швидко побіг сходами на п'ятий поверх, туди, де мешкав його незамінний помічник. Незабаром побачив двері Несторенка. Він уже хотів натиснути на ручку замка, але, вирішивши не поспішати, відсмикнув руку. Неквапом повернувся на кілька сходинок назад і дістав мобільний. Скориставшись швидким набором номера, набрав телефон Федька. Довгі гудки. Телефон ніхто не брав. Пов'язуючи цей факт із тим, що Нестеренко точно повинен бути вдома і він говорив з ним не більше як десять хвилин тому, Ярослав остаточно зрозумів, що передчуття не підвели його й цього разу. Він тихцем повернувся під двері, підняв правицю з затисненим у ній пістолетом на рівень обличчя і лівою рукою обережно натиснув на ручку дверей.

• Предыдущая
• 10/45
• Следующая