Безгетьмання та останній гетьман України - Сорока Юрій В. - Страница 9
- Предыдущая
- 9/20
- Следующая
Окрім усіх цих безчинств, той факт, що татари відмовилися від участі у подальших бойових діях, теж значно погіршив становище Пилипа Орлика. Справи у таборі під Білою Церквою йшли вкрай погано. Від самого початку облоги надзвичайно гостро далася взнаки нестача артилерії, такої необхідної для успішного ведення облоги. Окрім того, військова фортуна взагалі виявилась неприхильною до Пилипа Орлика. Згідно зі згадками хроністів, після захоплення передмістя й зовнішніх укріплень фортеці козаки побудували там шанці, приготувавшись до генерального штурму цитаделі. Однак вночі обложені у фортеці росіяни зробили успішну вилазку. Шанці було захоплено й зруйновано, а козаки мусили відступити, зазнавши відчутних втрат. Після цієї невдачі стало зрозуміло, що плани українського гетьмана провалились остаточно. Орлик відвів військо від Білої Церкви. Регімент польського війська на чолі з полковником Галицьким, що допомагав козакам під час облоги, відійшов у Полісся, після чого і сам Пилип Орлик дав команду відступати до кордонів Османської імперії.
Слід зазначити, що Карл XII всіляко намагався утримати Орлика від такого кроку. Так, наприклад, згадується, що 19 квітня король відрядив свого посла до султана Буджацької орди з проханням не залишати Орлика й бути в Україні до приходу турецької армії. Майже за тиждень, 24 квітня, шведський монарх за допомогою листа звернувся до гетьмана Пилипа Орлика та київського воєводи Иозефа Потоцького з вимогою не полишати Правобережної України. У цьому ж листі Карл XII наказував Орлику визнати зверхність польського командувача над собою. Але цей лист уже не міг врятувати становище. Коли гетьман отримав королівського листа, його війська і полки Потоцького переходили Дністер у районі міста Бендери.
Невдача експедиції в Україну була важким ударом і для Карла XII. Замість очікуваного наступу турків на Правобережну Україну і її звільнення від військ Петра І й Августа II Сильного ситуація складалася так, що тепер московський цар, маючи під своєю орудою потужне військо, наближався до кордонів Молдавії. І, судячи з усього, Петро І розраховував на легку перемогу.
До честі Пилипа Орлика, він не підкорився ударам долі й після першої невдачі не опустив рук. Опинившись у Молдавії, гетьман продовжив пошук шляхів визволення України, насамперед вдаючись до дипломатичних акцій. Та це зовсім не поліпшило ситуацію у Гетьманщині. Для населення Правобережжя теж почалися важкі часи. Цар Петро І, який не звик вибачати українцям прихильності до його особистих ворогів, вчинив у правобережних полках справжню чистку, масово зганяючи козаків і поспільство з обжитих місць і примушуючи людей переїздити на Лівобережжя. Як зазначав у листі від 10 березня 1712 року до великого візира Османської імперії сам Орлик, московські війська залишили Правобережну Україну «жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену».
Млява боротьба тривала і надалі. Улітку 1711 року невеликі підрозділи війська Пилипа Орлика на боці султана брали участь у битві між турецькою та російською арміями на річці Прут поблизу містечка Станілешти. Як і прогнозували командири Карла XII, Петро І необережно далеко заглибився у володіння Туреччини — Бессарабію — та на береги Пруту. Там його оточили турки, татари, поляки й частина запорожців. З перших днів оточення цар зрозумів усю серйозність становища, у яке він потрапив. Петру І загрожували неминуча капітуляція і полон, альтернативою чому міг бути лише ганебний мир. Тож заради порятунку своїх життя і честі московський цар був змушений погодитися з усіма вимогами союзників.
У липні у військовому таборі поблизу річки Прут між Османською імперією та Московським царством був підписаний Прутський мирний договір. Для нас ця угода цікава насамперед тим, що вона торкалася безпосередньо українських справ. Питання про міжнародне становище Гетьманщини було одним з головних під час переговорів — російський цар Петро І змушений був «…відняти від неї руку» на користь кримського хана та гетьмана Пилипа Орлика. У другому пункті Прутського договору було зазначено: «…в польские дела Его Царское Величество мешаться, також и их казаков и запорожцев, под их область принадлежащих и у хана крымского сущих, обеспокоивать и в них вступаться не изволит и от стороны их руку отымает». За деякий час, очевидно, під тиском Орлика на турецького султана Ахмеда III та кримського хана Девлет — Гірея II той пункт Прутського договору, який стосувався України, почали трактувати так, що, мовляв, впливу Росії позбулося не лише Правобережжя й Запорожжя, але й Лівобережна Україна.
Варто зауважити, що Пилипа Орлика не було в турецькому таборі під час підписання угоди. Як повідомляють історичні джерела, його затримав шведський король. Мирні переговори також велися без нього. Однак Орлик сподівався, що умови Прутської угоди будуть виконані з огляду на те, що гарантами їх виконання мали стати такі сильні гравці, як Османська імперія і королівство Шведське. Сподівання гетьмана виявились марними. Як не прикро, але гетьману Пилипові Орлику не вдалося втілити в життя свою самостійницьку мрію і цього разу — цар Петро І зміг підкупити, запропонувавши колосальну суму, великого візира Баталджі—пашу, який випустив московське військо з пастки на відносно легких умовах.
Отже, цар віддав Туреччині Азов та його околиці, мусив зруйнувати свої фортеці Таганрог, Кам'янку, а також фортеці на Самарі, зобов'язувався не втручатися в польські справи. В договір було внесено питання про Україну. Петро І зрікався Запорожжя та Правобережної України. Що ж до Лівобережжя, то стаття про нього була сформульована настільки незрозуміло й двозначно, що цей пункт кожна сторона могла тлумачити по — своєму. Як було вже сказано, Орлик доводив, що на підставі цієї умови Москва зрікалася й Лівобережжя, й Правобережжя, які відтепер об'єднуються і стають незалежною й самостійною Україною. Водночас московський віце — канцлер Шафіров, зі свого боку, доводив: у договорі ніде не йдеться про те, що Московське царство відмовляється від Лівобережної України. Окрім незрозумілих моментів щодо українського питання, Туреччина і Московське царство не могли досягнути повної згоди у трактуванні Прутського миру через статус Азова і руйнування фортеці у Таганрозі.
Закладеним у Прутській угоді статтям так і не судилося бути втіленими у життя повною мірою. Пункт документа, де йшлося про долю України, був надто розмитим, і поміж турків та представників Московського царства зав'язалася гостра дискусія: чи примушує Прутський договір Петра І взагалі відмовлятися від українських земель? Зі свого боку, цар Петро І, покладаючись на силу заплачених візиру ста тисяч червінців, нахабно вимагав, щоб Османська імперія видворила зі своєї території короля Карла XII і його військо. Не дивно, що туркам традиційна московська дипломатія викручування рук зовсім не подобалася. Тож усім було зрозуміло — назріває нова, ще масштабніша, фаза війни. Проте в 1712 році у Стамбулі відновилися мирні переговори, а з ними — й нові спроби підкупу корумпованих турецьких чиновників, результатом яких стало ухвалення Прутського миру, а також були зроблені виправлення в попередній угоді. А саме:
1) між Оттоманською Портою і Московським царством були передбачені мирні стосунки упродовж 25 років;
2) цар Петро І відмовлявся не від усієї України, а лише від Правобережжя. Московське царство мало протягом трьох місяців вивести свої війська з Правобережної України і Польщі;
3) Московське царство залишало за собою Київ з навколишніми землями. Крім того, цар Петро І зобов'язувався заборонити козацьким загонам здійснювати походи на Кримське ханство;
4) Оттоманській Порті було дозволено спорудити фортецю на Дону між Азовом і Черкаськом. Призначення цитаделі полягало у стримуванні козацьких нападів у цьому районі вольностей Донського війська.
Таким чином, до Туреччини відходили території, північна межа яких проходила по течії Орелі та Дніпра до Кирилова і прямою лінією до річки Синюхи. Землі, які споконвіку належали Запорожжю, несподівано для всіх опинилися під владою турецького султана.
- Предыдущая
- 9/20
- Следующая
