Выбери любимый жанр

Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 26

Изменить размер шрифта:

А староста і крикнув:

— За таку навуку цілуйте, діти, батька в руку.

Поціловавши, поклонялись матері теж тричі. Мати не

казала їм нічого; їй закон велить, благословляючи діточок, тільки плакати.

Далі староста сів і каже тричі:

— Христос воскрес! — А старі йому ув одвіт теж тричі:

— Воістину воскрес!

Старости кажуть:

— Панове сватове!

А свати кажуть:

— А ми раді слухати!

Старости кажуть:

— Що ви жалали, то ми зділали; а за сії речі дайте нам горілки гречі.

А старі й кажуть:

— Просимо милості на хліб, на сіль і на сватання.

Після сього посватаних і посадили, як звичайно, на

покуть, на посад. Батько сів біля зятя, а мати, звісно, поралась, сама і страву на стіл подавала, бо вже Марусі не годилося з посаду уставати. Старости сіли на ослоні, біля столу.

Поки мати страву носила, батько став частовати старостів. Перший староста покуштовав, покрутив головою, поцмокав та й каже:

— Штьо се, сватущка-панушка, за напитки? Скільки ми по світу не їжджали, а таких напитків і не чували, і не видали, і не куштовали.

Се ми таке для любезних сватів з-за моря придбали, каже Наум і просять: — Ось нуте ж, уело покушайте. Зверху хороша, а на споді самий гарптї смак!

Випив староста, зморщився, закректав та й каже:

— Від сього зразу почервонієш, як мак. Глядіте лишень, сватушка-паиушка: чи не напоїли ви нас таким, що, може, й на стіни поліземо?

— Та що се ви на нас з пенею? —казав Наум—Тут-таки що мудре само по собі, а то ще ось що: ішла баба від ляхів та несла здоров’я сім міхів, так ми у неї купили, сім золотих заплатили та в напиток пустили.

А староста й каже:

— Ну, що мудре, то вже справді мудре! Ану, товаришу, попробуй і ти та й скажи: чи пили ми таке у Туреччині або хоч і в Німеччині, та і в Расєї не пивали сієї.

Випив і другий староста, теж прицмокуючи, і теж примовляв, похваляючи.

Проговоривши усі законні речі, стали частоватись попросту, з своїми вигадками, а далі тільки що стали вечеряти, і обізвались дівчата, що Маруся ще завидна, просила до себе на сватання, і співали, уходячи у хату, сюю пісеньку:

Та ти, душенька, наша Мар’єчко!

Обмітайте двори,

Застеляйте столи,

Кладіте ложечки,

Срібні блюдечки,

Золоті мисочки:

От ідуть дружечкиї

От як переспівали, та й поклонились низенько, та й кажуть:

— Дай боже вам вечір добрий; помагайбі вам на усе добре!

Стара Настя така вже радісінька, що бог привів її дождати одним одну дочечку просватати за хорошого чоловіка, та ще її люб’язного: землі під собою не чує, порається хутко, і де та сила узялася, аж біга від стола до печі, і страву сама носить, і порядок дає. Кинулась зараз до дружечок і каже:

— Спасибі! просимо на хліб, на сіль і на сватання— Та й усадила їх по чину, від Марусі скрізь по лаві, та й каже: — Сідайте, дружечки, мої голубочки! та без сорому брусуйте, а ти, старосто, їм батуй.

Так дівчатам вже не до їжі: одно те, що стидно при людях їсти, щоб не сказали люди: «Ото голодна! мабуть, дома нічого їсти, так біга по чужим людям та й пожив** ляється; он, бач, як запихається»; а друге й те, що треба своє діло справляти; та, не бравшись за ложечки, і заспівали:

Ой, чому, чому . У сім новім дому Так рано засвічено?

Мар’єчка встала,

Косу чесала,

Батенька пораджала:

Порадь мене,

Мій батеньку,

Кого в дружечки брати?

— Бери, доненько,

Собі рівненьку,

Щоб не було гнівненько.

Садови, доненько,

1 вище, і нижче.

А свою родиноньку ближче.

Як же побачили, що стара Настя від такої жалібної пісні, покинувши поратись, стала тяжко плакати, так вони стали співати інших.

Де ж був селезень,

Де ж була утінка?

Селезень на ставку,

Утінка на плавку.

А тепер же воли На однім плавку.

Та їдять же вони Дрібную ряску;

Ой, п’ють же вони Холодную воду.

Де ж був Василько?

Де ж була Мар’єчкз?

Василько у батенька,

Мар’єчка у свого.

А тепер же вони Ув одній світлоиьці.

Ой, п’ють же вони Зелене виио;

Та їдять же вони Дрібнії калачі,

У мед умокаючи,

Маком обсипаючи.

Та в неділеньку рано Чогось тоє та море грало;

Там Мар’єчка та потопала,

К собі батенька бажала.

А батенько та на бережечку.

Є човничок і веселечко:

«Потопай, моє сердечко!»

Та в неділеньку рано Чогось ює та море грало;

Там Мар’ечка та потопала,

К собі матінку бажала.

А матінка та па бережечку.

Є човничок і веселечко:

«Потопай, моє сердечко!»

Та в неділеньку рано Чогось тоє та море грало;

Там Мар’єчка та потопала,

К собі Василька бажала.

А Василько та на бережечку.

Є човничок і веселечко:

«Не потопай, моє сердечко!»

Далі дівчата, бачачи, що просватані собі сидять і опріч себе нікого не бачать і нічого, що біля них робиться, не чують, захотіли їх зачепити і повеселити та й заспівали:

Та в саду соловейко не щебетав,

Тим Василь Марусі не ціловав;

Як же соловейко защебетав,

Василько Марусю ноціловзв.

Тут усі зареготались на усю хату, і Наум иапавсь, щоб таки діти поціловались, а їм те і на руку ковінька!.. Далі дівчата, буцімто жартуючи, і заспівали:

Та ти, душечко, наша Мар’ечко!

Ламліте роженьку,

Стеліть дороженьку,

Щоб м’яко ступати,

Надвір танцьоватн.

З скрипками, я цимбалами,

З хорошими бояри ми.

Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нігде дітись: побігла мо-торніша із усіх, от таки Домаха Третяківна, до скрипника-та й прикликала його. Батечки! піднялися танці та скоки, так що ну! Набігла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хаті, а то й около вікон було багацько, так і з'азирають; а біля хати дівчата з парубками носяться: дівчата дрібушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матір’ю знай людей частують... Така гульня була, що крий боже! Троха чи ке до світу гуляли. Тільки Василь та Маруся нікого не бачили і дивовалися, що так швидко народ розійшовся. За голубленням та за милованиям незчулися, як і ніч минулася.

Не дай боже чоловікові печалі або якої напасті, то урем’я іде — не йде, мов рак, повзе. А як же у радості, то і незчуєшся, як воно біжить: як ластівка пропливе, Думаєш, один день пройшов, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем і з Марусею: усе укупці та укуп-. ці, як голуб з голубкою. І у город, і на місто, і до колисок, і на вгород, усе укупі собі ходять. І у монастир на богомолля укупці ходили, і молебень наньмали, що Мару-, ся обіцялася, коли буде посватана за Василя.

Тіки-притіки, аж ось і проводи! У сеє урем’я хазяїн висила хуру, і Василеві з нею треба виступати.

— Ох, нам лишечко,— скрізь сліз кажуть обоє.— Ми ж і не наговорились, ми й не надивились один на одного.., неначе сьогодні тільки зійшлися.

— Не плач, Василечку,— каже йому Маруся.— Ти у-дорозі і незчуєшся, як і спасівка настигне, тоді вернешся сюди, і будемо укупці. Гляди тільки, щоб ти був здоровий; не скучай і не удавайся у тугу без мене; а я, оставишся без тебе, рано й вечір буду слізоньками вмиватися..,

— Годі ж, годі, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко! — каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька.— Нехай я на чужій стороні один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова і весела та дожидай мене. А щоб нам одрадніш було, так прошу тебе: вечірня зірочка як зійде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зірочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то мені одрадніш буде, неначе я дивлюся на твої очиці, що як зірочки сяють. Не плач же, не плач!