Сімурґ - Поваляева Светлана - Страница 6

• Предыдущая
• 6/36
• Следующая

Порохнява сіро-жовта розпечена алея зі злинялими платанами, непритомними від спеки художниками-крамарями, з остовпілим перед невтомними туристами кітчем, з проламаними лавочками і переповненими урнами — просякнута всепоглинаючою шерхло-солонуватою, як фісташки, присутністю Моря. На алеї з’являється Меґаном, голий до пояса, з невисловленою пропозицією до спостерігачів пофантазувати самим з приводу того, яка частина тіла у нього гола — верхня чи нижня, від його кедів розпурхуються навсібіч насіннєві лушпайки і недокурки. І що? І він зникає, навіть не глянувши у бік спостерігачів. Через паузу на граничній межі непорозуміння з публікою з’являється захекана і розгублена Казка, віддихуючись, роззирається навкруги й зривається навздогін Меґаномові, котрий зник у невідомому напрямку. А у своїй пошарпаній готельці на підлозі розвалилися Джанкой з Мангупом, та спостерігають, як Ялта міняє в магнітофоні касету і водночас пильнує каву і макарони. З балкона, попри глибокий і спекотний полудень, долунює хропіння Чатердага, або просто Чорта, його вранці випустили з дільничного мавпника. А ще є Марва, але її немає зараз, вона десь із тиждень тому подалася пішкарусом до скель по новий перкусійний реманент: тріскачки, дощ, бубни, бонґи та афро-арабські буґдуни, можливо, їй пощастить назбирати свіжих, ще зелених, сріблястих, мов оливкове листя, бубонців, і ще вона пообіцяла дочекатися тронки з дельфіна. Хвалько!

Вулиці подібні до жовклих і витертих на згинах газет з минулої епохи — дзижчання цикад трамбує і розмаює водночас гаряче зомліле повітря.

Кіт Сіма шматою лежить на порохнявій шафі майже під самісінькою задимленою полущеною стелею та її брудно-масними клаптями застарілого павутиння. Ані ворухнуться навіть фіранки на вікнах, ще з бозна-якої зими не розклеєних, від застарілого клейстеру брунатно-жовклі, мов сеча у слоїку для аналізів, поскручувалися на кінцях в трубочки, забиті мертвим сірим павутинням з крихкими залишками колишньої здобичі давно померлих від передозування свободою павучків. І насрати, власне, на скільки десятків пар кінцівок тут кульгає синтаксис, нема взагалі ніякого синтаксису, спіть собі і дрочіть уві сні спокійно, ву-а!

Цієї ж миті десь далеко й зовсім в іншому просторі, навіть в зовсім іншому часі, ближче до кінця осені, на мосту стоять двоє молодих людей і дивляться вниз на річку і на пришвартовані баржі. Вони розмовляють про щось, швидше за все, про себе і про свої почуття, а слова їхні вкладаються у свинцеву воду, ніби пуансони в типографську матрицю, молоді люди жестикулюють, ніби жести допомагають їм набирати вручну і втискати у річку слова і шпації з ясного гарту. Схоже, суворий метранпаж вийшов кудись на перекур, наприклад, крізь старий док — до маленького приморського містечка, і потаврована текстами ріка, розмотуючись, мов рулон, неквапно несе їх у бік моря — на звірку з небесною типографією. Відтиснений діалог приблизно такий: ми ніби лежимо горілиць і зорі падають нам в очі а в очах розходяться кола до вуст, грудей, животів, аж до кінчиків пальців бо ми кохаємо і нам ніколи не набридне якщо набридає то це не любов можливо ти перебігаєш вулицю на червоне світло в ту мить коли я слухаю старі аргентинські танго на вініловій платівці можливо ти відкриваєш зубами пиво тоді коли я їду в метро і слухаю в плеєрі саундтрек до «Арізонської мрії» і кришечка падає на асфальт а з пляшкового горлечка лізе піна тієї миті коли зупиняється потяг можливо ти позіхаєш коли я закурюю або я виписую з книжки цитату коли ти стоїш під душем однаково ми зустрінемося і питимемо пиво або чай і звуки наші й наші рухи й уламки світу зійдуться на якийсь час у картинку короткометражного фільму котрий закінчиться титрами сну і хтось або щось дивитиметься всю ніч нон-стоп кіно про те як ми спимо що цікавого? справа смаку або швидкості сприйняття але як нам вижити серед всього що сталося це ж кінець проти чого боротися це ж безглуздя країни У як зНати куДи зник Арсен коТРого ми знаЄмО сто років, як знатИ куди вЗАгалІ зникаЮть люди країни У і чи знав Арсен що ОрисЬка ваГІТна? якщо набридає то це не любов просто не варто нікому розкривати таємницю татуювання тіней на наших тілах ми щасливі закохані коханці сильні вільні й надвразливі у цьому зварйованому штучному світі в цій благословенній країні зґвалтованих індіанців і східноєвропейських брамінів але ми не матросови нас не звабити боротьба це безглуздя і хріна лисого ви отримаєте ще одну лав-сторі аби зробити з неї чергову історію хвороби МИ НЕ АЛЬТРУЇСТИ ми відверто не хочемо ділитися з людством нашим досвідом і нашим щастям любов тече крізь нас любов належить всім на цій планеті тому дайте нам спокій інакше тільки розкрийся вам назустріч ми пречудово знаємо не одну нагоду мали переконатися у що все це врешті-решт виллється через ці ваші споживацькі рефлекси тупорилих хижаків тому затямте собі ми навіть не знаємо що таке кохання ми просто зустрілися пристали на пересічний секс з усіма вашими психосоціальними протезами ваших ґламурношоколаднопластмасовосиліконовомармеладнокарамельних таблоїдів легітимного сексизму ми прогнозовано розбіжимося через два роки ось вам хавайте!……… дівчина заглибоко перехилилася через поруччя моста щоби сплюнути у воду знак оклику і багато-багато схожих на гомеопатичне драже крапок…

На чиїйсь кухні, невідомо де, море закипає в чайнику і чайник виразно засвистів, але, можливо, то просто реактивний літак…

…гЛИна ваМ пухом, І мертвІ, і Живі, І ненародЖенІ! В сенсі, привіт, як ви, «безсМертнІ», вітаєтеся. Усього лише 23:20. Я зачароВАний вашиМи цифраМи на ваших пристроях! СаМе в цю мить — на чиїйсь кухні, поспІхоМ втраПивши-залетівши, не вибираючи, з чуЖого випадкового холодильника жеру, краючи криво кухонниМ ноЖем, свіЖу свину печінку, макаЮчи в сіЛЬницю; й сиру виРізку, так саМо нетерпляче й недолуго креМсаючи й раз по раз цЯпаючи у сіль та чорний молотий пеРець. ОбоЖнюю сиру свинину та її похідні, гадаю, й серед вас багато таких. Але Ж ви — безсМертні, Жоден з вас не зізнається у кровоЖерливоМу м’ясоїдЖенні. Не варто потурати собі! Живіться гаМбурҐерами. Або тим, що відповідає вашій метрИчній системі. ДоЖовуючи останнє сире соковите волоконце, мушу повідомити: одна моя нога вЖе ТАМ! Я вЖе біЖу. «Хтось Із нас повинен писати, і нехай краще я, якщо вЖе я поМер І моЖу бути цілковито неупередЖеним», як скАзав Переслідник. Зникаю. Мушу якнайшвидше… Глина вам пухом!

Докторе!!! Ми втрачаєМо її!!! Шепіт. Сміття. НаМул. Яквсірешта. ДокТоре!!! Ми її втратили!!! ТікАю. Глина вам пухом! Що моЖе відбуватися зі свідомістю і спогадаМи зниклої безвІстИ людини, що стається з паМ’яттю І спогадами і життям тих, що чекатимуть зНиклОго все Життя? страшенно не хочеться повертатися У так зване «минуле» — у катакоМби пам’яті, але надзвичайно захопливою постає одна ідейка: стерти плівку нанівець, звільнити цей нещасний вінчестер від непотребу гнилих файлів, ідея-вірус, вірус — рятівник, рятівник — асенізатор, винищувач психіатричного, рефлексійного сМіття, «санітар дЖунҐлів», снайпер Фіолетових варанів підсвідомого-відомого-лише-ЦапаМ-потойбІччя невИЗначеного… до того Ж, коли їдеш один у потязі, дуМки, спогади вилітають крізь шибу, неМов харчки-недопалки-недогриЗки-загортки-І-роЗволочУються-за-видноколоМ-у-спаднІ…моЖе, розбризкуються, роЗПОрошуються, роЗбиваються на друЗки, залишаються сміттям на паралельному залізничній колії шосе поЗаду, потрапляють під колеса машин? зникають разоМ із простором? I не маєш при собі книЖки, не моЖеш заснути, — не залишається нічого іншого, окрім як дуМати про «минуле», втуплюючись у звукову доріЖку теМряви за шибою купе. МоЖна часто бігати до тамбура курити, або в туалет, — для урізноманітнення свого виМушеного доЗвІлля. Але це ніяк не впливає на процес, що відбувається у голові. Перші хвилин двадцять після відправлення потяга до тебе беЗ надмірного ентузІаЗму намагаються заговорити сусіди по купе. Ти (як вЖе кілька останніх років у будь-якій ситуації) каЖеш «так» або «ні», чудово усвідомлюючи беЗглуздість І необов’язковість будь-якої відповіді. Просто у такий спосіб підтриМуєш відносну працездатність свого мовного апарату. Якщо протягом, скаЖімо, тиЖня не вліПиш у чергову шаБЛОнну мішень гнилиМ помідором своєї відповіді Жодного раЗу, твої щелепи заІрЖавіють, мов у Залізного Лісоруба. Ти навіть не помітиш, що втратив останню й найважливішу ознаку соціальної істоти: здатність до так званого «спілкування» — вербального контакту з оточуючиМи. Потреба в інших людях є цІлкоМ ілюЗорною, ця ілюзія швидко розпадається на порох під владою ірЖі мовчання. Потреба в людях і потреба у до себе подібних — різні речі. Перше — інстинкт саМозбереЖення, рефлекс виЖивання. Друге — повний святковий набір енергетичних, хімічних, каЗна ще яких коМпонентів, які перетворюють головолоМну моЗаїку твоєї істоти на бездоганну дієЗдатну біологічну систему: всі схеми вмикаються у процес існування, який, щоправда, не завЖди моЖна назвати соціально адекватниМ. У яскравості дуЖе мало точок дотику із соціумом. Це як графіті на мурі: ніби й не робить нікому шкоди, але когось та й дратує саМим фактом свого існУвання. Рано чи пізно всі графіті знищують. З’являються інші. Іноді на тому Ж місці. Але рестаВРАторсТво не моЖе бути способом Життя — це шляхетне реМесло, не більше. Черепахи І мушлі з’являються нізвідки! У підЗеМному барі, стерильному, як і все довколишнє (шкляні стільники підзеМних шопів, ескалаторів, ресторанів, водограйчиків, ліфтів), я виМовляю (артикулюю, вербалізую) своє кохання, мовби виконую танГо на милицях, ніби (не «ніби», так І є!) кохання — це танго, а слова — милиці.

• Предыдущая
• 6/36
• Следующая