Сімурґ - Поваляева Светлана - Страница 14

• Предыдущая
• 14/36
• Следующая

Крихкотіла бліда дівчинка у простій сукенці з чорного шовку простягує батькові обома восковими рученятами велику брудно-зелену стару балію для прання з відбитою емаллю й проїдженими іржею дірочками, напхану густо-синім шовком.

Чоловік ледь ворухнув кутиками вуст, проте все його лице засвітилося усміхом, ніби кожна зморшка перетворюється на пульсацію теплого сяйва — так інколи рівно й глибоко горять свічки.

Дівчинка влаштовує мидницю на батькових колінах. Чоловік ледь поводить бровою, і усміх майже згасає — так свічка інколи мало не захлинається власним стопленим воском. Око на плечі дівчинки, глянувши крізь продертий рукав на далекі скелі, глипає і заплющується. З порцелянового личка дівчинки крізь матово-чорне розкудлане волосся уважно дивляться два ока нічного створіння — майже без білків. Очі батька й доньки ще трохи стоять впритул, і погляд батька зсувається до вмощеної на колінах забавки.

— Бачиш, тут складки такі, западини, ніби печери-оселі — в кожній хтось живе і їх видно через ці віконця.

Чоловік темніє з лиця так, що все плато згасає, і западає напружена штучна стума, яка буває на Землі під час сонячного затемнення.

— Де ти взяла це? — Чоловік видобуває з шовкового нагромадження слайд у пожовклій картонній облямівці, тримаючи його двома пальцями так, наче це повний памперс. Дівчинка миттю напружується й підібгає усмішку, мов хвоста; око на плечі зіщулюється, облизнувшись, злякано замружується. Втім, переляк цей дещо удаваний.

— На горищі знайшла, — ніби знічев’я белькоче дівчинка і додає поквапом: — їх там була ціла скриня, я спочатку передивлялася все, але мені це набридло, і я повибирала те, що сподобалося… я хотіла зробити з червоних мушель-арду палац для цвіркуна і богомолів, а ці штучки припасувати замість шиб… але… я передумала — мама дала мені мидницю і шмату, я помітила, як утворюються печерки (це схоже на термітник, правда?)…

Чоловік не відповідає, залишаючись незворушним, не змінює бридливо-гнівного виразу обличчя.

— …і я тоді вирішила їх поселити в мидниці — це дім, котрий мандрує разом зі мною…

— Ці «штучки» називаються слайди. — Одноманітно вимовляє батько. — Кілька витків тому, коли я жив у Містах, я взяв до себе фотоапарат. Це пристрій, котрий перетворює на таку нерухому картинку будь-яку мить в Містах. Я мусив терміново залишити Міста, і я їх залишив. Але мав необачність, навіть — превелику дурість, прихопити з собою проектор і слайди, які встиг зробити. Пристрій, якого ти, напевне, також знайшла на горищі. Встромляєш до шпари слайд і дивишся велике зображення хоч на стелі або стіні, хоч навіть на фіранках. Я не знав, що ти маєш ключа від горища.

— А чому ти мусив тікати?

Чоловік не наділений можливістю скараскатися дитини словами на кшталт «ти ще маленька — не зрозумієш» або «я розкажу тобі якось іншим разом, згодом» — Закон Плато змушує відповідати на запитання і не відкидати тіні. Тобто дії простору збіглися таким чином, що донька поставила фатальне запитання — так сказала б людина.

Батько задирає лице до спеки, що загусає, тьмяніє, мов швидкісна липнева гроза.

— Один з мешканців Міст випадково пронизав простір. Він створив текст.

— Що?

— Це намальовані слова.

— Намальовані слова? Як це? Навіщо малювати слова?

Око на плечі дівчинки здивовано закліпало. Дівчинка, схоже, готова вмить переключитися на кумедну і божевільну гру — бігти малювати слова. Мидниця її вже не цікавить. Батько одноманітно веде далі — він ніколи не дозволяє доньці перебивати себе, змушувати перестрибувати на інші теми і пояснювати безліч речей водночас.

— Текст називався «Слини диявола». Це було схоже на те, якби він зробив слайд з мого зображення. Його одноплемінники називали щось подібне «іконами». Тобто він викрив мою присутність. Або навіть так: ВІН ВИКРАВ МОЮ ПРИСУТНІСТЬ.

Дівчинка обома руками прибирає з чола волосся і облизує губи. Око на плечі від здивування вже навіть не глипає.

— Я нічого не зрозуміла: а чому ти мусив тікати? А що таке «Міста»?

— Я не маю права залишати жодних слідів своєї присутності в жодному з існуючих світів. Міста — це один зі світів.

— Яких світів? — Дівчинка морщить личко, не добираючи сенсу. Її погляд глибший за будь-яку розколину на Плато.

— Весь простір виглядає так, як забавка-складанка, котру ти зробила. Ти знічев’я змоделювала Простір Осяжного.

— А як потрапляти в ці світи?

Батько похмурніє так, що на плато западає Чорна Спека, схожа на Глупу Ніч — клепсидру перекинуло й встановило на новий відлік. У непроглядній темряві зблискують лише очі дівчинки.

— На жаль, ти сама про це дізнаєшся, коли вже зацікавилася. Ходімо додому. Мама куховарить сьогодні на зелену пісню — я вчуваю запах павутинок зузі у виноградній печені.

Дівчинка підтюпцем біжить плаєм з гори — до затишної зеленої улоговини, де крізь зелену піну буйних заростів ніжно міняться вікна маєтку. Обома руками притискає до живота модель осяжного простору, а на її шиї у такт бігові по-зміїному торохкотить намисто з мушель-арду: фес-фес-фес-фесс-фес-фес-с-с-с-с, так, ніби на бігу з дівчинки сіється пісок. Чоловік стоїть на лезі гірського хребта, схожий на сангіновий шкіц. Тло за його спиною чорне. Він завмер обличчям до наповненого рясними зорями, нічною росою та зеленими пахощами простору, ніби на межі світів. Попереду сходить Молодик — тлустий і жовтий, наче воскова свічка. З маєтку долинає тихий джерґотливий сміх: донька добігла до дверей. Чоловік, гризучи цибух, курить свою різьблену люльку — з гір густо лізе до улоговини сріблястий туман. Докурює, вибиває люльку об коліно, ховає її до кишені свого шкіряного плаща, і, закинувши на плечі свою конструкцію для сидіння, вирушає вниз, поступово занурюючись у туман, який струмує і струмує, мов десь направду існує шпара чи труба фабрики туману, пари і хмар.

— І шо у тебе з нею?

— Здається гик! я божеволію, але, знаєш… гик! напевне гик! я їй нафіг не потрібен… ммммм… гик.

— Та вона просто стара хвойда!

— Нєєєєє гик!.. вона каже, «сто років тому це називалося Фрі лав», о! І до гик! до того ж гик, ти сам бачив, шо варто їй лише з’явитися (і вона ж завжди сама, ну погодься!) — вже за десять хвилин довкола неї намальовується тусня!

— Угу, і всі — мужики! Не, от ти помітив, шо самі лише мужики, і завжди з бухлом і гітарами.

— Ну, вона ж нікому з тих не дає, ти ж знаєш… і бухло гик! сама собі завжди бере.

— І наливається так, шо мало хто з тих мужиків на таке здатен!

— Ну і шо?! Хіба гик! то карно?

— Та нє… але якась вона не така. Навіжена. Йобнута. Відьма і курва. І я не знаю, чо’ ти на неї так запав! З тебе нарід вже лахає, наші сучки-зміючки за твоею спиною шелестять своїми роздвоєними язичками.

— О! А т-тобі х-хто гик! б-більше подобається: Оля-Арія чи Фес?

— Ясно, шо Арія! Нормальна тьола, прикиди в неї класні… я би її трахнув.

— Ну, та, чічас! Вона тобі навіть не відсмокче!

— Ця твоя шизічка точно в рота бере, як сигаретку! Ти як — вже пробував?

— Перестань! Гик! Мене гик! до не-гик! — ї тягне. Вона… гик!., м-мудра. І… проста. Без заморочок. У голову не шкварить.

Котяться схилами пивні пляшки батлбатлбатл-батлбатлбатлбам… екологічно. Війнуло каштановим квітом, шашликами, юним реготом, холодним травневим сонцем, підібраним вдень прямо з бруківки, наче призова кришечка. Вітром, бензином, далеким натовпом, дзвонами, що відгули… Яскраво (чи «ярко» або навіть «ярка» в якості займенника, як тепер ці кажуть, а вже скільки після революційної осені україномовних нефорів з’явилося!..) валитизвідсиназвсьокххмспкссчччишшщщщщ… навіть пішкарусом через татарку і трамвайний парк до КПІ а чорт! треба ж в інший бік а то аж на оболоні не так щоб аж але пішкарусом то запара години півтори якщо скоро і не зупинятися на пиво як пес на кожному стовпі але вже там ці тут ті тамтідадамда батлбатл батлбатлбатлбатлбам…

• Предыдущая
• 14/36
• Следующая