Острови Халдеї - Джонс Діана Вінн - Страница 38

• Предыдущая
• 38/45
• Следующая

Наступним я представила Ого. Я відчувала він заслуговує трохи уваги. Я пояснила як його залишили на Скаррі. Принц Аласдаір казав, а рука його була навколо Тітоньки Бек:

- Ти казав їм, що ти з Логри, хлопче?

Ого сказав, з сарказмом:

- Я намагався.

- Я розберуся із цим, для тебе, - пообіцяв Принц Аласдаір. – Нічого не бійся.

- А це, - сказала я, - Різ та Ріаннан з Панді у Галлісі. Це винахід Різа приніс нас сюди.

- Панді? – сказав хтось. Ладний великий чоловік з найблагороднішою бородою проштовхався до нас. – Діти Брана? – Він був одягнутий у вилиняле бардівське синє. Мене осінило, що це має бути мій батько. Мене подолала сором’язливість та я вирішила промовчати.

Тітонька Бек зупинила нетерплячі пояснення, щодо повітряної кулі, та як саме Бран почав винаходити пливучі сані, коли вказала на мене.

- Вона та, про кого ти маєш питати, Гарет. Вона твоя власна дочка.

- Що, Ейлін? – сказав мій батько, витріщаючись на мене. – Але вона була крихітним дитям!

- У неї був час, щоб вирости, - сказала моя тітонька, - і стати Мудрою Жінкою.

Я розуміла, що мій батько не знав, що сказати. Незабаром він сказав обережно:

- А твоя мати, Ейлін?

- Мертва, - сказала Тітонька Бек та кинула на мене погляд, щоб попередити, щоб я не казала нічого про Кілканнонського Священика. Ніби я збиралась казати. Я втратила мову, так само як і мій батько, але я гадала, ми зможемо поговорити один із одним коли усі закінчать балачки про нашу подорож.

Але здавалося, на це не було часу. Принц Аласдаір сказав:

- Рорі, тобі зараз краще сходити та принеси фрукти, які обіцяла Люсія. І скажи нам також потрібне вино. Можеш сказати їй чому.

Чоловік, який кивнув та пішов, я була певна, був тим самим чоловіком, якого я бачила раніше, коли він заховався за закиненими дверима. Цього разу він пішов до інших дверей, які відчинилися досить легко.

- Вони усі не зачинені, - сказав мій батько, бачачи, що я витріщаюся, - окрім тих, якими ми зайшли. Ми тут приймаємо участь у фарсі.

- Якого нам краще дотримуватися, - сказав Принц Аласдаір. – Міністри прийдуть сюди з хвилини на хвилину. – Він підійшов до своєї кушетки та моторно заліз у жахливі пов’язки. Один з інших в’язнів приніс йому велику коробку із пудрою, яку Аласдаір пучечком пір’я наклав на своє обличчя. За мить він знову став блідим, пораненим інвалідом. – Вам, новоприбулим, краще сісти та виглядати похмурими через те, що вас ув’язнили, розумієте.

Ніхто з нас не знав, як це робити, але ми розійшлися по великій кімнаті, щосили намагаючись виглядати нещасними. Івар, Ріаннан та Різ всілися разом на підлогу, схрестивши ноги та повні скорботи. Тітонька Бек пішла та сіла поруч із Фінном, де вона спопеляла його поглядом, допоки він винувато не сховав свій кухоль під сидінням. Грін Гріт примостився, зігнувшись, на спинці стільця Фінна. Ого та я, із природною цікавістю, пішли до арок, щоб подивитися, що там за ними.

За ними не було нічого окрім тераси із декількома стільцями. На краю тераси була низька огорожа і, за нею, величезна глибочінь до двору, де ми заходили. З нашої висоти він виглядав таким маленьким, наче цей аркуш паперу. Це місце було ідеальною в’язницею. Простора, повна повітря, ідеальна в’язниця. Якщо всі двері зачинені, звичайно ж.

Мій батько пішов із нами. Він все ще виглядав збентеженим. Ого сказав йому:

- Припускаю, ви усі зайняті, потайки роблячи мотузки?

Мій батько розсміявся.

- Ми могли б. Але що це дасть? Ми можемо дістатися до землі доволі легко, так чи інакше, але ми все ще будемо на Логрі, за бар’єром.

В той час як він казав, здавалося, з’явився низький, зростаючий рев, що йшов з міста з-за двору. Ми побачили, як ворота двору відчинилися, із грюкотом, і двоє коней прогалопували у двір та зупинилися, ніби вони вже не могли пересуватися далі. Навіть звідси, згори, я бачила, що тварини вкриті піною. Чоловіки на їхніх спинах, які були одягнені у щось типу розвиваючихся пурпурних шат, зіскочили з коней та похитнулися, очевидно такі ж стомлені як і коні. Люди побігли від воріт та з навколишніх будівель, схвильовано викрикуючи. Тим часом, рев з міста ріс та ріс.

- Цікаво, що відбувається, - сказав мій батько. – Вони виглядають як…

Його перервало зелене дзижчання. Грін Гріт вискочив з-за арки прямо біля мого вуха та помчав за огорожу.

- …чаклуни, - закінчив мій батько, схиляючись, щоб побачити як Грін Гріт знижався, допоки не перетворився на крихітну зелену пляму, тоді випростав свої крила та плив туди і сюди навколо двору. – І часто він так робить?

- Ні, - сказала я. – Він скоріше твереза пташка, дійсно.

Втомленим чаклунам нетерплячий натовп допоміг дістатися палацу. Коли вони зникли з поля зору, мій батько повернувся назад, до широкої в’язниці, кажучи:

- Тоді, краще взятися за нашу виставу. – Та зітхнув.

А Грін Гріт був знову тут, він літав над терасою, на широких крилах.

- Бар’єр впав! – репетував він. – Бар’єр впав!

- Можливо, - запропонував Ого, - зараз нам слід почати робити мотузки.

                 Глава 14.

Грін Гріт ледь встиг повернутися на Фіннове плече, коли забрязкали засувки на зачинених дверях. Це був корисний гомін. У нас був час всістися на підлозі із відповідним сумним виглядом. Але Тітонька Бек залишилася там де і була, сидячи дуже прямо на дивані поряд із Фінном, і виглядало на те, що вона стала справжньою собою. Насправді, я думаю, вона виглядала краще ніж коли-небудь. На її обличчі з’явився колір і вона майже посміхалася.

Двері відкинулися і солдати промарширували у середину, їх супроводжував Золоте-пальто, який грізно оголосив:

- Міністри Регента, для співбесіди із Принцем. Явіть повагу.

Явити повагу? Чому? Я обмірковувала, коли група щедро одягнених осіб, у супроводі Золотого-пальто, увійшла в кімнату. Там були: бліді, пихаті особистості, трохи хитрі особистості, і доволі неотесані особистості, і декілька, які були просто відверто пересічні. І мені вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що кожен з них був дурнем із порожньою головою. Вони велично озирнулися навколо, і солдати поспішили принести їм крісла, тож, вони могли сидіти обличчя до обличчя із Принцем Аласдаіром. Поки вони влаштовувалися, одна з дверей, трохи далі – одна з тих, що виглядала зачиненою, але очевидно не була такою – відчинилася і чоловік, якого відіслали попросити фруктів, висунув з-за неї голову. Він побачив Міністрів та швидко заховався.

- Ми прийняли закони, які ти порадив нам прийняти, - повідомив блідий, пихатий Міністр, - але ми не бачимо ще жодної користі від них.

- Ну, такі речі потребують трохи часу, - сказав Принц Аласдаір слабким хворим голосом.

- Ви не повинні виснажувати Принца, - грізно сказала Тітонька Бек. – Коли ви прийняли ці закони?

Вони втупилися на неї так, як люди витріщаються на Грін Гріта, коли він каже розумні речі. Мій батько сказав мелодійно та співуче:

- Ця пані - Мудра Жінка зі Скарру. Будь-ласка, прислухайтеся до кожного її слова.

- О, - сказав Міністр. – Гаразд. Ми прийняли закони вчора, пані.

- Немає нічого дивного, що ще нічого не трапилося, - сказала моя тітонька. – Вам потрібно зачекати хоча б місяць.

- Так, пані, - сказали вони.

Тоді, один з клочкуватих, почав вищебечувати щось про офіційні роз’яснення у місті, а мені стало занадто нудно слухати. Натомість, я думала про те як раптово та таємничо впав бар’єр. Можливо, треба було щоб хтось ззовні Логри пересік його. Чи впав він як тільки наша повітряна куля пройшла над ним? Ті чарівники, чи ким вони були, очевидно приїхали з далечини, можливо з берега, переміщуючись набагато повільніше ніж наша повітряна куля. І я пам’ятала, що нас вдарив раптовий дивний порив вітру, коли ми проникли на Логру. Це має бути сила від того, що бар’єр упав. Тоді, пізніше, коли ті інші пориви вдаряли по нам, вони мали бути від інших частин бар’єру, сили, що гнали в середину острову, та зійшлися у місці де ми летіли. Я подумала, що нам пощастило, що ми вижили.

• Предыдущая
• 38/45
• Следующая