Чебрець в молоцi - Сняданко Наталка В. - Страница 9

• Предыдущая
• 9/44
• Следующая

Я багато разів перечитувала цю п’єсу, але так нічого й не зрозуміла. Даремно бабця не навчила мене читати між рядків.

Перебираючи бабцині папери, які вона зберігала в старій великій скрині з металевою лядою, я знаходила цілком несподівані речі. Наприклад, грамота від Міністерства культури «За отличную работу» на ім’я діда, датована 1953 роком. Звичайна грамота, але рік видачі додає їй моторошності. Мені спадає на думку, що я навіть не знаю, ким працював дід по своїй «партійній лінії». Зрештою, це питання ніколи й ні в кого не виникало, «партійна лінія» становила річ-у-собі, яка не вимагала пояснення і викликала в співрозмовника обережну дистанцію. Тільки раніше у цій дистанції було погано приховане побоювання зі старанно підкресленою повагою, а тепер погано приховане побоювання супроводжується майже відвертою зневагою. Я намагаюся уявити, чим саме займався дід у тому році, як взагалі можна було думати про культуру, але у мене знову нічого не виходить. Я усвідомлюю, що тоді це все виглядало й сприймалося зовсім по-іншому, і я не можу відчути те, що відчували вони, а тим більше не маю права це оцінювати.

Добре, що я не історик, бо коли історія настільки герметично закривається у межах одного покоління і вже навіть онуки абсолютно не здатні збагнути, в якому світі жили їхні дідусі й бабусі, хоча провели з цими дідусями й бабусями півжиття, то що може намагатися збагнути історик у житті козацьких гетьманів чи давніх будівничих доби бароко. Достовірності в таких намаганнях, мабуть, не більше, ніж у спортивних прогнозах шанувальників букмекерських ставок. А можливо, прогнози навіть справджуються частіше.

Із листа бабці до подруги з Одеси, 1991 рік:

Цього року ми з Софійкою (Софійка — це я) затримались у нашій хаті біля Нижнього Синьовидного довше, ніж звичайно. Чомусь не хотіли сохнути гриби. Цього року було страшенно багато грибів — ми назбирали більше, ніж звичайно. Але вирішили не відвозити додому. Навіть у серпні ні разу не їздили: вирішили відпочити від усього цього. Софійці через рік вступати кудись на навчання — потрібно берегти сили, поки є змога. Я насолоджуюся її товариством, щоразу побоююсь, що більше вона не захоче їхати зі мною. Навіть потай тішуся, що в неї не склалися стосунки з однокласниками і немає якоїсь міцної компанії. Але студентські роки неминуче віддалять її від мене, і я знову залишуся зовсім сама.

Пригадуєш, як у 1968-му ти приїздила до нас у гості і ми поїхали в Карпати. Тоді все літо ми читали тільки французів, все, що змогли знайти, навіть Альфреда де Мюссе, який раніше видавався мені надто манірним, я тоді вирішила вивчити французьку, але так і не вивчила.

Тепер все якось уже не так. Може, це справа віку, як ти думаєш? Читаю Антонича й Свідзінського в якихось доісторичних виданнях. Цікаво, чи доживемо ще до нових?

Це один із нечисленних листів, у яких можна вгадати хоча б наближені паралелі з реальністю, навіть короткий спалах якогось оптимізму, не дуже характерного для моєї стриманої бабці. Зовсім не такі листи писала їй товаришка з Одеси навесні 1986-го.

Мені вже вкотре снилися холодні слизькі стіни, по яких спускалися шестикрилі серафими. Чомусь я була переконана, що ці потворні комахи — шестикрилі серафими. Я сиділа на кам’яній підлозі, вкритій слизом, і була цілком гола, волосся мала розпущене і довге, ним накривала собі коліна, бо ноги боліли від артриту й варикозу. Я розхитувалась і повільно декламувала кольорові вірші Рембо. Коли дійшла до «у», зажмурилась і заплакала. Сезони у пеклі, у нас зараз, сезони у пеклі.

Потім серафими на стінах раптом знялися всі разом і полетіли у заґратоване вікно, а я налила молока у дірку, випорпану в хлібному м’якуші, й довго гойдала цей шматок хліба вправо-вліво, а знизу мої ноги обплітали якісь химерні водорості, сині й червоні, вони вгризалися під шкіру й боліли сильніше за варикозні вени, а потім прогризали невеличкі дірки у шкірі й розхлюпували кров, яка бризкала врізнобіч червоними цівками.

Я можу читати листи з бабциного архіву лише уривками, невеликими порціями. Таке враження, що, прочитавши речення, я повинна подумати над ним так довго, ніби це як мінімум роман чи складна філософська поема. А потім все одно прийти до висновку, що нічого не розумію про цих трьох. Як їм вдавалося залишатися такими посеред всього, що їх оточувало? Звідки бабця брала цей олімпійський спокій і сили на плетіння светрів, розчісування моєї ріденької коси, на лузання насіння для мене, на лото, не кажучи вже про фігурне катання. Якими ідіотськими, напевно, виглядали в її очах псевдопатріотичні страждання радистки Кет і вся ця павликоморозівська чухня, яка валила в телеефірі з ранку до вечора. І найбільше я не можу збагнути, чому вона приховувала від мене світ, у якому жила насправді, навіщо робила вигляд, ніби нічого не приховує, ніби ніхто нічого не приховує. Навіщо берегла мою дитячу психіку, навіщо примусила тепер почуватися так, ніби їхнього минулого не існувало. Бо ж вона сама перевіряла мої уроки з історії і мовчки кивала, коли я розповідала про зрадника Мазепу чи визвольні походи Червоної Армії. Чому вона не дала мені знак, що все це колись навалиться на мене і примусить проводити вечори над скринею з її листами, відчувати повний відчай, бо я занадто пізно помітила, що ми з нею існували в паралельних вимірах, і не встигла нічого запитати. Або питала зовсім не так, по-дитячому, по-наївному, по-дурному. Від таких запитань можна було лише ухилятися, і бабця робила це. Спершу коли я питала про маму, а потім і про все решта.

Одного разу я наважилася й написала батькові. Він подзвонив, щойно отримавши листа, й пообіцяв дуже детально відповісти на нього. А потім прислав якісь псевдолітературні спогади про маму — героїню визвольної боротьби. Усе це виглядало так, ніби навіть цього листа він хотів продати під якийсь дрібний гонорарчик у журнал. Таке собі різдвяне оповідання. Про те, як вечорами до дверей хати на хуторі стукали, сім’я різко прокидалася й застигала у тривожному очікуванні. Звучало:

— Слава Україні.

І потрібно було відповісти. Правильно відповісти. Бо так віталися і хлопці з лісу, і кагебістські провокатори. І від цієї відповіді залежало життя всієї родини. А мати потайки носила хлопцям їсти до лісу, поки батько косив збіжжя. Вона прикривала кошик зверху грибами або ягодами. І одного разу хлопці, що були у засідці на деревах, побачили, що її вистежують. Вони відкрили вогонь, викривши свою засідку. Селянка врятувалася, а вони, всі одинадцятеро, загинули.

І ще якісь схожі селянські історії про те, як забирали поле і як на всіх шістьох дітей були одні зимові чоботи.

Справа була навіть не в тому, чи правдиві ці історії. Мабуть, правдиві. А якщо вигадані, то досить правдоподібно. Навіть місцеві сільські діалекти батько стилізував добре. Особливо добре йому вдалися діалоги. Відчувалася кількарічна школа написання сценаріїв для телесеріалів.

Справа була в тому, що його мати не була селянкою, а батько не косив збіжжя, а отримував грамоти від сталінського міністерства культури «за отличную работу». І саме це було важливо в його особистій історії, якої він не знав, або яка, що насправді ще гірше, видавалася йому недостатньо героїчною. Кого він боявся скомпрометувати? Батька-партійця чи мати, дружину партійця? Боявся, що історія з українського минулого, позбавлена селянського колориту, виглядатиме непереконливо? Чи просто літературно оформив уривки зі спогадів колишнього воїна УПА? Я не могла збагнути, навіщо було йому надсилати мені якусь туфту замість правдивої історії або зізнання в тому, що бабця приховувала це і від нього.

Бабця померла раптово, як завжди й мріяла. Устала вранці, зробила зарядку, приготувала сніданок, попрала наші з нею речі. Я збиралася на пари того дня трохи піз

• Предыдущая
• 9/44
• Следующая