Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 13

• Предыдущая
• 13/58
• Следующая

— А ми перебіжимо хутко-хутко! — радісно вигукнула Марічка. — І зразу втечемо!

У неї були величезні сині-сині очі й біле кучеряве волосся. Під час розмови Леля розчісувала її своїм гребінцем, і кучері спадали довгими хвилями на плечі. Пропозиція була особливо смішна саме з її уст. Дивлячись на неї, уявити оте «хутко-хутко» було важко. Всі засміялись, а Марічка образилася:

— Нічого, я скоро виросту висока-висока, і ви тоді всі мене будете слухацця.

— А якщо посипати свої сліди м'ятою? — запропонувала Надійка.

Її ім’я подобалося Лисому. «Хоч одну з усіх звуть по-людському, — думав він. — Цілком зрозуміле ім'я». Але вона була чи не найслабшою з усіх. Мала тоненькі ніжки й ручки, дуже швидко втомлювалася, але була затята й відчайдушна — ніколи не скаржилася, вперто намагалася в дорозі не відставати від інших і завжди ображено відмовлялася, коли хтось намагався допомогти. У неї також сині очі, хоча й не такі великі, як у Марічки. Надійка років на два старша від Марічки.

Розповівши їм про наслідки розвідки, Лисий сидів тихо й майже не брав участі в розмові. По-перше, він також був утомлений, а по-друге, просто не знав, що запропонувати. Він слухав пропозиції дітлахів і навіть не усміхався у відповідь. Зрештою, хлопець розумів, що вирішувати доведеться йому, однак, не знаючи як вирішувати, він дав дітям волю висловити всі можливі ідеї.

Надійці відповів Івась:

— Мабуць, це не вийдзе. Бо навіць найгірша нечисць обминає слід вовкулаків. Три дні шонайменше. А цією дорогою вони ходяць шодня. Тут взагалі ніяких запахів, крім їхніх. Тільки з'явицця шось інше, вони тут же поміцяць. І почнуць обнюхуваць усе навколо…

— Може, перечекаць? — міркував Василько, дуже смішний хлопець — капловухий, з великим носом і важким підборіддям, яке постійно тер кулаком, наче намагався стерти й зробити меншим.

Тут втрутилася Леля:

— Ні, чекаць не можна. Вони до нас прийдуць по наших слідах. Знайдуць нашу халабуду, а потім винюхаюць, куди ми пайшли.

— Не винюхаюць, там скрізь м'ята! — заперечив Василько.

— Винюхаюць. — Івась завжди підтримував Лелю. — Будуць ходиць навколо м'яти, поки не винюхаюць. М'ята тільки затримає їх, а з пантелику не зіб'є.

Двоє інших дітей — Наталка і Петрусь — сиділи мовчки і, як і Лисий, не долучалися до розмови. Вони після кожної пропозиції дивилися на Лисого, ніби чекали, як він оцінить ідею.

— А чого нам від них увесь час тікаць! — вибухнув Івась. — Давайте просто зараз самі на них нападемо. Зараз день. Вони спляць. Заліземо на дерева й перестріляємо всіх. Вожака у них немає…

Тепер уже всі діти з надією подивилися на Лисого. Він мовчав. Тільки Леля, як завжди, зрозуміла його без слів.

— Нічого з того не вийде. По-перше, це їхній ліс. Ми його не знаємо. А вони знаюць. Лесик каже, шо туди ніяк не потрапиш, крім як по їхньому ж сліду. А там напевне вартові. Та й ліс цей молодий. Там таких дерев, шоб нам залізти, немає.

Точно так думав і Лисий.

— А якщо підняцця вгору по берегу, — нарешті включилася Наталка, — знайти інший прохід, зробиць плот і по річці їх обійти?

І про це Лисий уже подумав.

— Це якшо знайти інший прохід, — знову заперечив Івась. — А якшо не знайти? А якшо по дорозі зустріцця з ними?

— А може, дочекацця ночі, коли вони підуць нас шукаць, а тоді швиденько перейти, все за собою засипаць м'ятою… — Василько не встиг закінчити свою думку. Його перебив Івась:

— Шоб вони вже шукали нас по запаху м'яти. Ми стільки її нам'яли за сьогодні, шо їм і принюхувацця не буде потрібно.

— До того ж, — додала Леля, — вночі ми далеко не зайдемо. Тут повинно буць багацько гадзюк. Уночі їх не видно…

Знову всі замовкли й уставилися на Лисого. А той не знав, що сказати.

— Ех, — зітхнула Марічка, — Якби маць такого величезного птаха… Він би нас переніс по небу, і все.

Знову всі засміялися. Тільки Лисий дуже серйозно й допитливо подивився на неї. Він згадав свій сон. Звісно, санчат, які вміють літати, вони не мали. І все ж таки, Марічка, мабуть, буде дуже розумна, коли виросте.

— А коли ми підемо додому? — спитала Наталочка.

— Лелю, — нарешті мовив Лисий, — ідіть усі до річки, тільки не вниз, а проти течії — праворуч. Треба надрати лубу й кори. Там є верболози. Тільки не підходьте до берегового лісу. А потім сплетіть дві міцні мотузки — кроків по вісім-десять. А я піду дещо роздивлюся… — Він помовчав, обводячи поглядом дітей. — Візьму з собою… Петруся.

— Шо ти хочеш роздивицця? — Схоже, Леля не дуже була задоволена.

— Ще не знаю, — він і не хотів приховувати, але й відповідати на її численні запитання також не хотів.

— А навіщо нам мотузка? Шо ти надумав?

— Ще нічого не надумав. Треба спочатку роздивитися.

— То, може, спочатку роздивицця, а потім уже мотузки плести?

Діти вже встали, щоб іти драти кору, а Леля все сиділа й суворо дивилася на Лисого.

— Якби ми мали вдосталь часу, мабуть, так було б краще. — Він кивнув Петрусеві й рішуче закрокував на південь. Лиш сховавшись за чагарями, зупинився й сказав Петрусеві: — Рухаємося дуже обережно. Я попереду, ти в десяти кроках за мною. Які звуки знаєш?

Петрусь тут же дуже схоже засичав по-зміїному.

— Молодець, — похвалив Лисий. — Як раптом щось трапиться й треба буде мене зупинити, засичиш. Зрозумів?

Петрусь кивнув.

І повільно й обережно хлопці пішли на південь, до вовкулачого сліду. Що ближче вони були до мети, то меншою ставала небезпека зустріти будь-що живе. Крім самих вовкулаків. Ця небезпека зростала. Тому вони не розслаблялися, були дуже пильні.

Тепер уже не піщані галявини були острівцями, а швидше чагарі були острівцями в суцільних пісках. Втім, траплялися й дерева. Здебільшого сосни. Але тут їм не треба було боротися за сонце зі своїми родичками, тому вони росли невисоко й розлого.

Коли стало видно вовкулачий слід, Лисий звернув на схід, і вони досить довго кралися вздовж нахабно-прямої проклятої дороги.

Далі від ріки піску ставало менше, з'явилося більше дерев. Лисий на це й сподівався.

Вони вже ходили добру годину, коли він нарешті помітив те, що шукав.

Битий вовкулаками шлях проходив у трьох кроках від старезної крислатої липи, яка гілками своїми нависала над дорогою, все навколо засипавши клейкими й пахучими бруньками. Найдалі над слідом простяглася довга гілка на висоті, мабуть, зо три зрости Лисого. Це було саме те, що треба. Щоправда, по той бік дороги стояли високі кущі, а що за ними — невідомо. Хлопці походили вздовж дороги, намагаючись розгледіти що там, але марно. Довелося лізти на дерево, на ту саму гілку. Це забрало чимало часу, однак у тому була й добра сторона. Звідти Лисий зміг побачити їхній мабутній шлях. Там нібито все було непогано. Звідти ж він побачив і клаптик води далеко попереду. Ріка була сіра й непривітна, хвилі її відбивали металевого кольору зайчиків від призахідного сонця. Треба поспішати. Скоро вечір.

Назад вони майже бігли. Вже перед самим місцем, де залишили Лелю з дітьми, стишили ходу. І тут Лисий раптом почув ззаду сичання Петруся. Він різко ступив зі стежини й озирнувся. Сичав не Петрусь. Петрусь, видно, відстав, і поки наздоганяв, між ними з’явилася величезна гадюка. Це точно не був вуж. Ніяких сумнівів. Петрусь стояв, мов укопаний, гадюка його зразу заморочила. Лисий стрибнув уперед, змахнув шаблею і не рубанув, а щокою леза вдарив гадюку по голові. Він навіть сам не міг би сказати, чому не розрубав її навпіл, а вбив у такий ризикований спосіб.

Мотузки ще не були готові. Побачивши гадюку, Марічка радісно закричала:

— Вужик смачненький!

На неї зразу зашикали.

Лисий розсміявся, і всі розсміялися разом з ним.

— Ні, Марічко, це не вужик, а гадюка. І їсти ми її не будемо.

— Хоч одна добра новина, — Леля все ще була на нього лиха.

— Чому й досі не готові мотузки? — Лисий не міг приховати радість від того, що він не обманув сподівань усієї ватаги. — Ви, мабуть, навмисне так повільно працювали, щоб узнати, з чим ми повернемося.

• Предыдущая
• 13/58
• Следующая