Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий - Оксеник Сергій - Страница 10

• Предыдущая
• 10/58
• Следующая

Лисий обійшов довкола халабуди, посмикав, чи добре закріплені балки, як тримається живопліт. Балки було просто покладено в розщелини, вони трималися тільки завдяки своїй вазі. Якщо буде сильний вітер, то цілком може їх повалити разом зі стінами. Добре ще, як ніхто не постраждає.

Він заліз на дерево й міцно припнув лозою балку до розгалуження гілок. Побачивши, що він робить, Івась спритно видрався на інше дерево й почав робити те саме. Ще один хлопчик поліз на третє дерево.

— Миколо, Миколо, — гукнула до нього Леля. — Вони з цим самі впораюцця, давай швидше плети стіну. От-от піде дощ.

А воно й справді дуже швидко збиралося на дощ. У лісі потемніло. Верхівки дерев зашуміли, сосни почали хитатися й нашорошено рипіти.

Робота закипіла з новою силою. Двоє хлопчаків обчурхували верболіз, іще один обдирав з нього довгі пасма лубу, решта плели стіни. Лисий закінчив прив'язувати балку на другому дереві, а потім прикинув, що лози на третю стіну не вистачить.

— Піду ще пошукаю лози, — сказав він Лелі.

— Я з тобою! — зірвався з місця один із хлопчаків.

— Нічого тобі з ним ходиць. Він не маленький, — твердо мовила Леля, і хлопчак слухняно повернувся до роботи, хоч ясно було, що він з того незадоволений. Леля звернулася до Лисого: — Візьми арбалет про всяк випадок.

Лисий вирішив розпочати пошуки з того місця, де вже вирубав лозу. Він сподівався, що десь поблизу того гайочку повинен бути ще такий. Хлопець спустився в улоговину, але нічого там не знайшов. За ближчим пагорбом також не виявилося придатного верболозу. Далі знову починався схил, але він Лисому не сподобався. Щось погане було там внизу, в заростях. Хлопець напустив на себе байдужість, повернувся й пішов знову під гору, відчуваючи, ніби хтось за ним спостерігає. Він завернув за великий дуб, що стояв на пагорбі, й зупинився, притулившись спиною до стовбура.

Дуб ріс не прямо, а нахилившись у бік улогивини, з якої Лисий щойно вийшов. Хлопець збагнув, що може видертися на дерево так, що знизу його не буде видно. Весь час лишаючись по цей бік стовбура, хлопчик виліз якомога вище. Тримаючись однією рукою за стовбур, він дістав з-за спини арбалет, вставив у нього стрілу й тоді обережно визирнув.

У лісі вже панували переддощові сутніки, ще й крона у дуба була густа. Нічого побачити він не міг. А відчуття біди посилилося.

І тут лісові сутінки розрізала блискавка. На мить ліс розкрився, його розкреслили різкі тіні, і в проміжку між цими тінями Лисий побачив скоцюрблену від страху перед грозою волохату постать. Без сумніву, це був вовкулака, який ішов по сліду — по сліду Лисого. Тепер уже Лисий бачив його й без блискавки. Той рухався на четверіньках, принюхуючись до слідів. Розлігся грім, і вовкулака шмигнув під дерево.

Почався дощ. Краплі заторохтіли по листю вгорі, а потім припустило так, що вже чувся тільки одноманітний шум. В лабіринтах листя вода знайшла собі безліч шляхів під крону, і Лисий почав намокати. Вовкулака люто загарчав, задерши морду; хлопчик втиснувся в стовбур, щоб не бути поміченим. Однак вода заливала вовкулаці очі, тож нічого він не побачив. Знову спалахнула блискавка, і хлопчик помітив, що цей вовкулака був зовсім не такий, як ті, кого він учора переміг. Це була самиця.

Лисий не зразу збагнув, чому це відкриття так вразило його. А коли зрозумів, його охопив панічний страх. То був страх, який паралізує волю, змушує бігти світ за очі, нічого не помічаючи під ногами. Він мало не звалився з дерева просто під ноги вивідниці.

А їй дощ дошкуляв значно більше, ніж йому. Вода змила запах хлопчикових слідів, і вовкулачиця тепер не знала, де його шукати. Вона ще погарчала на дощ, але це не справило на нього ніякого враження, тож тварюка повернулась і пішла, час від часу зводячись на ноги, щоб почесати собі кігтями мокру спину.

Дощ не вщухав. Лисий уже промок наскрізь, страшенно змерз, але й далі нерухомо сидів на дереві й чекав. Вовкулачиця мусить повернутися. Спалахи блискавки шматували ліс. Хлопчик знав, що під час грози не можна бути не лише на дереві, а й під деревом. Однак він тільки благав блискавки обійти стороною дуб, на якому сидів, та не злазив.

Якось дуже раптово припинився дощ. Одразу стало тихо й світло. І тут же повернулася мокра й люта вовкулачиця. Вона нюхала землю й гарчала, бо всі сліди було змито. Тепер головне, щоб вона не пішла в напрямку халабуди, де сиділи Леля з дітьми.

Але вона саме туди й пішла. У колчані, який Лисий прихопив з собою про всяк випадок, були тільки червонопері стріли. Зупинити її собачим гавкотом? А потім?

Лисий тихенько зліз з дерева й подався слідом за вовкулачицею. Коли між ними лишалося близько ста кроків, хлопчик різко зламав гілку на осиці.

Волохата тварюка миттю озирнулася, ошкірилася й кинулася до нього. Лисий побіг щодуху, пам'ятаючи, як швидко бігають вовкулаки. Він мав план, але зовсім не був упевнений, що той план спрацює. Він мав тільки одну позитивну рису — був єдиним, який спав хлопцеві на думку.

Злітаючи з пагорба до улоговини, Лисий уже чув за собою тупіт ніг. На тому місці, де ще зовсім недавно стояв гайок верболозу, тепер була величезна калюжа. Хлопчик кинувся оббігати навколо неї. І встиг. Просто за спиною хлюпнула вода й одразу по тому розляглося розпачливе виття вовкулачиці. Невже спрацювало? Лисий озирнувся й тоді зупинився. План спрацював.

Звірюка стояла по коліна в воді й не могла зрушити з місця. Навколо ніг її вода ставала густо-червоною. Руки вовкулачиці були майже по плечі занурені в воду. Вона намагалася спертися на них, щоб звільнити ноги, настромлені на гострі пеньки, що лишилися від лози, але руки повільно й неухильно занурювалися в болото.

Те маленьке болотце, навколо якого Лисий стільки виходив сьогодні з шаблею, навколо якого крутилися діти, виявилося трясовиною.

Виття вовкулачиці, мабуть, далеко було чути. Вона просто розривалася, аж Лисому стало шкода її. Втім, нічим допомогти він не зміг би, навіть якби схотів. А таким бажанням хлопчик не міг похвалитися. Він уже повернувся, щоб іти геть, коли знову почув тупіт ніг.

На пагорбі з'явилася захекана й нажахана Леля з арбалетом у руках.

— У тебе голова є на плечах? — розгнівався Лисий. — Дітей ти на кого залишила?

Леля не відповіла. Вона з жахом дивилася на вовкулачицю, що повільно занурювалася під воду.

— Звідки він тут узявся?

— Це не він, а вона.

— Що?

Виття захлинулося. Лисий підійшов до Лелі.

— Це дуже погано, Лелю. Я ще вчора подумав, чому всі вовкулаки в зграї — самці? Тепер, здається, я розумію. То був просто загін, який ходив у похід. А самиці лишилися вдома.

— Ти думаєш, ця, — Леля кивнула в бік калюжі, — прийшла їх шукаць?

Лисий помовчав.

— Ні, думаю, що в їхньому таборі ще не зчинився переполох. Мабуть, це була вивідниця або охоронниця табору. Їх вона вже, швидше за все, знайшла. А тепер шукала тих, хто вбив її чоловіків.

— Тоді це ще не так страшно. — Леля намагалася знайти хоч би щось добре в цій новині.

— Ще не так, — потвердив Лисий. — Але ночувати тут було б дуже необачно. Завтра вовкулачиці підуть на пошук. А вони повинні бути дуже близько, раз тут гуляють їхні вартові.

— Куди ж нам іти?

— Туди, де вони нас найменше чекатимуть — назустріч їм. Але йти треба так, щоб напевне розминутися.

— Ох, як шкода наш будинок! — Леля ладна була розплакатися.

Лисий не втримався, й погладив її по голові.

— Нічого, все буде гаразд.

На щастя, вона не спитала, що саме буде гаразд. Бо відповіді на це запитання він не зміг би дати.

Насамперед вирішили поставити пастки на тих вовкулаків, які першими знайдуть це місце. Відв'язали стіни халабуди й віднесли одну з них — незакінчену, на яку не вистачило верболозу, — до трясовини. Поклали на воду — містком, один край якого був на березі, а другий — посередині болотця. Рясно притрусили її травою і листям, обчурханим з верболозу. Вода скоро зійде, і труп вовкулачиці хтось із її родичів знайде. Тож не виключено, що підходити до неї будуть не по гострих пеньках, на які напоролася небіжчиця, а по містку, що справляє враження безпечного.

• Предыдущая
• 10/58
• Следующая