Волонтер - Білий Дмитро - Страница 30

• Предыдущая
• 30/57
• Следующая

Необхідно було підготуватися, я спробував викинути всі думки з голови. Через деякий час мені це вдалося. У тому, що вимагали від мене, зайвий хаос думок був аж ніяк не потрібен.

— Уставай, приятелю, час їхати, — чийсь голос вивів мене зі стану напівзабуття. Переді мною стояв мій давній знайомий-охоронець.

Я мовчки підвівся, стримуючи бажання зарядити йому аперкотом у шлунок. Той багатозначно поклав руку собі на лівий бік — під курткою явно виступала кобура.

Ми вийшли з будинку й сіли в машину. На задньому сидінні побачив Марину — руки її були скуті наручниками, а рот заліплений скотчем. Очі перелякано дивились на мене.

— Вибач, але задля перестороги, — з цими словами один з охоронців клацнув на моїх зап’ястях наручниками. Нам знову нптягнути на голови чорні мішки й машина зрушила з місця.

Скільки ми їхали, я не зміг визначити — приблизно години три чи чотири. Останні півгодини машину досить сильно підкидало на вибоїнах — здається, ми довго плутали якимись ґрунтовими дорогами.

— Здається, приїхали, — нарешті почув я голос шофера. Ми вибралися з машини. З моєї голови зняли мішок і розімкнули наручники. Я озирнувся — навколо було вже темно, подивився на годинник — 22:30. Десь удалині можна було побачити при світлі місяця залишки покинутого шахтарського селища, тільки в двох чи трьох будинках лякливо мерехтіли вогники. Машина наша стояла між високими териконами, повітря було чисте, але до нього примішувався так добре знайомий мені, як, зрештою, і кожному мешканцю нашого краю, запах жужелиці та відвального шлаку.

«Ось так, зараз скинуть у шурф, як тих молодогвардійців,» — із сумом подумав я, розтираючи закляклі від наручників зап’ястя. Марина підійшла до мене і вчепилася мертвою хваткою мені в руку. Вона тремтіла.

— Пішли, — махнув рукою охоронець і подався, звично відшукуючи якусь непомітну стежку, що петляла кудись між дерева. Позаду нас човгали ще два «цербери». У руках одного зловісно виблискував пістолет, другий ніс велику валізу.

Різні плани втечі виникали в моїх думках, але було зрозуміло, що вони усі невдалі. Утім, я знав, що для того щоб нас убити, не обов’язково було їхати майже чотири години. Отож цю гру треба було довести до фіналу.

Невдовзі ми вийшли до темного провалля, швидше за все — входу до шурфу закинутої копальні. Вхід перегороджували сталеві грати. Біля шурфу стояло ще двоє і нервово курили. На їх плечах я побачив десантні автомати з укороченими стволами. Один з них, наскільки мені здалося, нагадував китайця. Другого я впізнав відразу. Це був… Владік. Я зупинився — раптом мені здалося, що повітря навколо насичується недоброю пульсуючою енергією.

І тут до мене остаточно дійшло, що все це не сновидіння, що все прочитане мною є правдою, правдою, що вивела мене за межі звичного світу і все ближче і ближче штовхає до таємниць, здатних зламати всі мої уявлення про реальність…

Один з охоронців напрочуд легко відкрив ґрати і включив ліхтарик:

— Сюди, — махнув він нам рукою.

Я на мить завагався. Охоронець підійшов до мене — обличчя його було напружене, страх, причина якого була поки що не зрозуміла, а від того ще більш відчутний, здавалося, передавався всім навкруги.

— Давай, не вагайся, — з цими словами «цербер» поклав мені руку на плече. Я вже зібрався зробити перший крок, як охоронець застиг на місці й почав повільно опускатися на землю — на грудях у нього з’явилася червона цятка, поступово розпливаючись плямою крові.

Я схопив Марину за руку і впав разом з нею на землю. Охоронці попадали поруч, у їх руках була зброя. Але навколо стояла тиша. Пройшло кілька хвилин. Один з охоронців витягнув мобільний телефон, але навіть не встиг натиснути на кнопку. Голова його тіпнулася, і він завмер.

Мені пригадалася стара китайська стратегема, яку інтерпретував приблизно так: «Поки між собою б’ються тигр та дракон, мавпі краще подивитися на цей бій з іншого берега».

Тому, не довго вагаючись, схопив Марину за руку й потягнув до чорного провалля. Зрозуміло, що краще було б гайнути кудись удалечінь за терикони, але виходи на простір прикривали охоронці. До того ж, підставлятися під кулі невідомого снайпера в мене жодного бажання не виникало.

Ми підповзли до входу в шурф, я відчув під ногою сходинки, і ми, сподіваюся, нечутно, сковзнули вниз.

— Тихо, ані пискни мені, — прошепотів я Марині, і ми почали спускатися, кожну мить ризикуючи зірватися й полетіти в похмуру безодню. За якийсь час я озирнувся — малого шматка зоряного неба позаду вже не було видно.

Легені стиснула холодна сирість. Я йшов попереду дівчини, обережно намацуючи підошвами нові й нові сходини — здавалося, вони ніколи не закінчаться. Але вже через пару десятків кроків я відчув, що ступив на рівну поверхню. Обняв Марину за талію — мені здалося, що вона ось-ось може знепритомніти, — і повів її далі довгим, вузьким штреком. Розраховував пересидіти в темряві якомога більше часу, поки всі ці божевільні перестріляють один одного. З іншого ж боку, я боявся заблукати — легенди про таких загублених у забутих шахтах я чув з дитинства.

Ми зупинилися — відчувся легкий сирий продув. Якщо мої висновки були правильні, попереду мав бути ще один тунель. Найрозумнішим в цій ситуації було, на мою думку, причаїтися в якійсь ніші і припинити блукати далі. Що я і зробив. Намацав руками якусь брилу, за якою було щось на зразок невеликого гроту, завів туди Марину, скинув з себе куртку й постелив на кам’янисту підлогу.

— Сідай, — коротко наказав я дівчині, а сам застиг, напружено дослухаючись до тяжкої тиші.

Чомусь мені згадалися розповіді про злого демона, що жив у шахтах, — Шубша. Я спробував відігнати ці думки, але на зміну їм прийшов ще один спогад. Колись я мандрував Карпатами, і один старий гуцул розповідав про Довбуша (ро речі, там усі старі гуцули, як я помітив, розповідають про Довбуша). Так ось, той старий розповідав мені, як опришки ховалися в печерах. «Найстрашніше, — казав він, — це тиша, два дні — і можна збожеволіти».

Зараз тиша була приголомшлива, але до неї з новою силою додавалося відчуття, яке я помітив ще на поверхні, відчуття наближення злої, нелюдської енергії Я механічно стиснув медальйон, який і досі лежав у мене в кишені. Знов спромігся відкинути всі думки й зосередився на тиші.

Раптом почулися тихі кроки, і вдалині зблиснуло світло ліхтарика.

Хтось наближався до нас.

Я спробував максимально розслабити м’язи, хоча це було зробити дуже важко — вологе холодне повітря вже примусило мене добряче змерзнути. Тоді обережно вивільнив долоні з рук Марини й зігнувся, готуючись до стрибка.

Кроки наближалися, я побачив промінь, що пробивався крізь густий пил. Сподівався, що людина пройде повз нас. Так би, можливо, і сталося, але в цю мить (а коли ж іще, як не зараз?!) Марина чхнула.

Людина, що стояла в якихось трьох кроках від мене, різко повернулася. Я вискочив йому назустріч, викинувши вперед руки. Ліва рука наштовхнулася на сталевий ствол автомата. Я вчепився у ствол і різко розвернувся вбік. Черга над моєю головою не зачепила мене, але на деякий час зробила глухим. Ліхтарик упав на підлогу… Утримуючи чужий ствол рукою, я щосили рубонув ребром правої долоні в горло нападника. Він коротко захрипів і повільно сповз додолу. Я забрав автомат, схопив ліхтарик з підлоги, висмикнув зі схованки Марину, і ми побігли вперед…

Позаду почулися голоси, я обернувся, присів на коліно й пустив навмання коротку чергу. Потім ми знову бігли, чіпляючись за гострі виступи стіни.

«Шахта має бути затопленою,» — раптом зблиснула думка в мене в голові. Але роздумувати далі часу не було. Захлинаючись від бігу й густого пилу, ми знов завернули в якийсь штрек. Здається, нам вдалося відірватися від гонитви. Під ногами валялися наче уламки крокв та іншого гірничого мотлоху. Ми навмання зробили ще один поворот і застигли: перед нами відкрилася велика печера — мабуть, колись початий та не прорубаний штрек.

• Предыдущая
• 30/57
• Следующая