Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 66
- Предыдущая
- 66/99
- Следующая
— Шляпа ти після цього, а не поручик!
— Це ж чому?
— Перемога здобувається в боях, а не на прогулянках. Коли жива сила відходить, вона не перестає бути небезпечною.
— Ти забуваєш про жертви.
— Чим більше жертв, тим скоріше прийде кінець.
Туманов пригадав поручика Набутідзе, сича на наметах і тоскно подивився на обвітрене й випещене обличчя Забачти, що крізь війну проходив, як крізь гастрономічний магазин. Заздрість і все ще не осилений страх обернулись тепер в обурення.
— А ти уявляєш, за який це рахунок?
— Звичайно.
— Так це ж безглуздя! Я ще можу розуміти війни з хозарами чи з печенігами: люди ще не зналися з культурою, але тепер, у вік електрики й заліза, це ж безглуздя!
— Війна, голубе мій, — перебив його Забачта, — не безглуздя, а закономірний процес, який витікає з двох чинників: закону природи й закону політики.
Тепер криво усміхнувся Туманов:
— Про природу — це ти для красного слівця, а про закон політики — цілком правильно. Війна є продовження політики, але додай — імперіалізму. — На останньому слові він зробив наголос, навіть повторив: — Імперіалізму. За капіталізму, особливо в його імперіалістичній стадії, війни неминучі. Це правда.
Забачта поблажливо дослухав повчання Туманова і, ніби вони не розходилися з його думками, продовжував:
— Оскільки кінця обох цих чинників я ще не бачу, остільки війни були, єсть і будуть.
— Але ж нічого нема вічного під місяцем. Соціальний устрій може відмінитися. Не треба закривати очей, ви вже не «ваше благородіє», а тільки «господін капітан», а завтра як вас будуть величати? І твоє твердження може зазнати поразки. Нарешті, культура, наука можуть піти війною на війну.
Нагадування про завтрашній день насупило брови Забачті, ніби торкнулись хворого зуба, але, почувши слово «наука», він знову іронічно посміхнувся:
— Розумні люди завжди науку й техніку використовували для війни, а ти думаєш ними боротися з війнами. Кинь, Туманов, займатися самообманом: наука і техніка завжди перебувають на службі у пануючих класів. Заблукався ти в цих ідейках, як у трьох соснах. Ти думаєш пацифізмом розв'язати одвічну ворожнечу між націями?
— Кажи просто, — вставив Туманов, — шовіністичну пожадливість правлячих класів.
— Які страшні слова! Зрозумій ти нарешті, що ваша філософія безглузда. Звичайно, наша бюрократична епоха нічого кращого й придумати не могла, як філософію цього дурацького пацифізму.
Він запалив цигарку й випустив перед собою низку живих блакитних кілець.
— І ці йолопи хочуть своєю філософією заглушити в людині той своєрідний початок людської природи, той рідкий, сказати б, інгредієнт людського духу, що його можна ще назвати, ну, неодмінною героїчною основою людини.
— І цей дух, героїчна основа, по-твоєму, і є причиною воєн?
— Цілком правильно, — і Забачта навіть кивнув головою, — правильно!
— А я гадав — умови епохи, — уже з іронією в голосі говорив Туманов, — думав, що капіталізм, дійшовши вищої стадії свого розвитку, став за справжню причину цієї війни. Значить, не боротьба поміж Англією, Францією і Німеччиною за поділ колоній, за пограбування слабіших країн, значить, не прагнення російського царського уряду захопити Персію, Монголію, Дарданелли стали за причину війни, а героїчний дух мого джури Петренка або якогось іншого Петренка, такого ж самого, як і Петерсон, чи Петер. А я, коли прочитав у «Окопній правді» ці рядки, грішним ділом подумав, що більшовики правду говорять.
Капітан Забачта стривожено зирнув у куток, де куняли на вогкому настилі з зеленого гілля телефоністи. Почувши, що розмова між офіцерами йде вже про сучасну війну, вони з надією на якісь новини витягли шиї і втупили в офіцерів очі. Забачта притишив голос і, кривлячи невдоволено губи, процідив:
— Ну звичайно, капітал був і буде головною причиною організації воєн. Конкуренція — продукт капіталу, це нам теж відомо.
— Значить, знищивши капіталізм, ми тим самим знищуємо і основну причину воєн? Так же?
— Утопія! — відмахнувся Забачта, але вже без попередньої упевненості. — Тоді природа винайде для своїх законів нові форми, бо війна відповідає органічному нахилові всякої людини.
— Залежно від того, за віщо воювати. Я певен, що поневолений клас напевно з піднесенням, з упертістю буде виявляти цей органічний нахил, як ти кажеш, щоб скинути з себе ярмо гнобителів і експлуататорів. Але як ти його примусиш стріляти в такого ж робітника чи селянина по той бік окопів заради прибутків капіталістів, ради пихи династій, ради виконання невідомих їм, таємних дипломатичних договорів? Які ми маємо стимули, які козирі, щоб надіятися на виявлення героїзму? Нагадати їм про інгредієнт, про героїчну основу? Цим запалиш ентузіазм?
— Для цього існує агітація. Перші ешелони їхали з ентузіазмом, — процідив крізь зуби Забачта.
— А ти відчував цей ентузіазм, коли прощався з дітьми, з дружиною? Цікаво, у кого тільки більше було цього ентузіазму — у тих, що їхали на війну, чи у тих, що посилали їх? У кому сидів цей героїчний дух?
Телефоністи розпливлися в посмішку.
— Ось я вам розповім одну історію, — проговорив один з них, — от герой був! Як ми їхали на фронт, на платформі народу зібралося — сила. Проводжати прийшли. Третій дзвоник, ми до вагонів, а за нами жінки, діти. Такий зняли плач, що й свистка не чути. Жандарми попервах відштовхували, а то вже й кулаки пустили в діло. Один мій товаришок стояв на приступці, поцілував немовлятко й передав жінці. Вона тільки простягла за дитиною руки, а жандарм її як стусоне, дитина так і брязнула на цемент. А поїзд уже рушив. Ex, товаришок тоді як вихопить саблю та по кумполу жандарма — так і покотилась голова по перону, а він за нею тільки сіг, сіг… І поїхали далі. От у того товариша геройський дух був!
Забачта сидів червоний і збентежено кусав кінчики закрученого вуса.
Туманов посміхнувся:
— От бачите, не якийсь героїчний дух породжує війну, а, навпаки, війна викликає в масах буйні почуття, які породжують у першу чергу жах і відчай, а не ентузіазм. Припустимо навіть наявність ентузіазму, особливо у якого-небудь прапорщика, то через тиждень, нарешті через місяць людство задоволило б примхи природи і війна сама по собі мусила б припинитися, але вона тягнеться ось уже тисяча сімдесятий день. Люди уже вимучені духовно і фізично. А ми затіваємо новий наступ. Заради чого? Знову я питаю: які стимули, які козирі можуть переконати армію в користі наступу? Інгредієнт? — закінчив він уже саркастично.
Сухе капітанове обличчя зробилося терпким і неприємним. Тонкі губи кривилися в глузливу посмішку. Він подивився на Туманова зверху вниз, немовби хотів сказати: «Підрубуєш сучок, на якому сидиш, та ще й іронізуєш. Дурень».
— Тобі потрібні козирі? Треба створити умови міцного миру, а цього можна досягти тільки рішучою перемогою. Зрозуміло? Так говорить тобі Тимчасовий уряд, так говорю тобі і я.
Туманов почав хвилюватись:
— Ага, так от у кого сидить цей інгредієнт! Але ж цей самий Тимчасовий уряд, здається, звертався до народів усього світу із закликом припинити війну й боротися за демократичний мир. Як же тоді це зрозуміти?
— У нас є, крім гонору, ще й обов'язки перед союзниками. Вони просять нас про допомогу, яку ми можемо виявити тільки енергійним наступом на нашому фронті. Союзники говорять ясно: «Без вашої допомоги ми не втримаємося, ми будемо розбиті й повинні будемо скласти сепаратний мир з Німеччиною, а тоді Росія нехай робить що знає». Чув?
— Інакше кажучи, продовжувати політику царського уряду? — ущипливо запитав Туманов. — А як же тоді наша формула «без анексій і контрибуцій»? Це ж, здається, щось інше, і революція, коли вона не фікція, не може ж зректися цієї формули?
Забачта вже не міг стримувати роздратування:
— Так можна договоритися й до лозунга «геть війну».
— Ти сам повинен зрозуміти, що не може ж революційна армія грати у війну, коли не бачить козирів; солдати уже не вірять, що їхні подвиги, їхні жертви дійсно прислужаться революції, а не якомусь там капіталові. Вони мають рацію. Така війна для них не потрібна. І завтра в наступ вони не підуть. Будуть тільки даремні жертви, і ми, що гонимо їх в атаку, опинимось в ролі злочинців, над якими вони матимуть повне право опустити свій меч.
- Предыдущая
- 66/99
- Следующая
