Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 62

• Предыдущая
• 62/99
• Следующая

— А що мені спало на думку? — сказав Гордій Байда, порівнявшись з ними. — Може, це Власов із Платонівки?

— Власова, чув, ніби розстріляли денікінці, — відказав Клим.

— І Власова? — Байда аж зупинився. — Доки їх терпітиме земля, цих буржуїв?

— Доки не прикінчимо, тату.

— А коли цей хлопець із Калинівки, то він нам і про матір, може, що скаже.

— Зараз довідаємось.

При згадці про матір, яка десь там бідує сама, обох їх огорнув смуток. Але Клим здогадувався, що батько журиться не тільки матір'ю, хоч за весь час він ні разу не назвав Ількового імені…

Назустріч вийшов лікар в окулярах і зітхнув:

— Погано хлопцеві, зовсім погано. Уже й мову відібрало.

— А що він хотів? — спитав Клим.

— Мабуть, хотів попрощатися із земляками.

— Хоч прізвище узнали?

— Нічого не взнали: весь час був без пам'яті. Я з його марення зрозумів — хоче Байду побачити. Думаю, може, вас, товаришу комісаре.

Клим подивився на батька:

— А його тут не зобиджали? Може, хотів поскаржитись?

Лікар закрутив головою:

— У нас до хворих ставлення однакове, товаришу комісаре! Подивіться самі.

Вони переступили поріг. У кімнаті від завішаних вікон було напівтемно. На ліжку під білим простиралом лежало довге худорляве тіло, а на подушці жовтіло обвіяне вже смертю, з глибоко запалими очима обличчя з родимкою на верхній губі. Лікар пильно придивився до його розкритих уст, схопив руку й повільно поклав вздовж тіла.

— Помер.

Гордій Байда підійшов ближче і, щоб краще розглядіти, нахилився до ліжка. В ту ж хвилину він відсахнувся й дикими очима втупився в Клима:

— Ілько!

Клим і собі схилився до тіла. Судома пересмикнула йому губи. Повільно він опустився на одно коліно й схилив голову. Поруч нього стала Маруся й погладила холодну вже Ількову руку. Соковиті губи її затремтіли.

— Сину! — ніби з глибини шахти вигукнув Гордій Байда, і його сива голова, як камінь, упала на груди.

Коли в бою гинуть наші рідні чи друзі, ми повертаємось думками до тих, хто накликав цю біду, помножуємо тисячами прикладів, і жадоба розплати спалахує з особливою силою. Так сталося і з Гордієм Байдою після того, як поховали Ілька на майдані серед села.

Досі Гордій Байда зі своїми партизанами тільки опиралися спробам панів повернути старий лад. І тільки зараз він зрозумів, що вже не опиратися треба, а нищити, виривати з корінням старий лад і його прибічників, які живилися людським потом і кров'ю і сіяли зло. І чим скоріше, тим краще!

— Чуєш, Климе? Ще довго ми будемо тут вилежуватись?

Клим перечитував одержані накази. Тінь від галузок плела мереживо на паперах. Не підводячи голови, він відказав:

— Треба було людям дати перепочити: майже місяць не виходили з бою, і ваших партизанів пристроїти.

— Перепочивати будемо по війні. Шахти гинуть!

— А ви, тату, не думали про те, ким ці шахти будемо відбудовувати!

— Як то ким? Людьми!

— А де ті люди, тату? Такі люди, щоб розуміли, що без вугілля революція далеко не заїде. От хоч би взяти нашу шахту: Федір Гливкий, Семен Сухий, Василь Власов наклали головами. І так всюди. А нам потрібні на шахтах люди, які б підняли їх з руїн і розуміли, що тепер вони наші. За вугілля треба битися, як за революцію. Більшовики, тату, потрібні!

Гордій Байда слухав уважно. Коли йшлося про шахту, тут і він міг бути в пригоді. Синові слова примусили замислитись.

— А звісно! Ми кров за них проливаємо, а візьметься який-небудь Курибіда та ще почне на старий лад навертати.

— Я чув, Максима Мостового до нас призначають.

— На шахту?

— Йому тепер і більшу роботу можуть доручити.

— А що ж, Максим витягне.

— І вам, тату, треба за це братись, і Гнатові Убогому. Все ж це буде наше, народне.

— Звісно, Гнатові Убогому шахта дорожча, ніж якомусь жмикрутові. Нашим потом трималась. Але ж треба спочатку звільнити, а ми вилежуємось! Багато хіба треба, щоб зруйнувати шахту? Кожна година дорога.

Вранці полк вирушив із села. Степ, оповитий тишею, дихав пахощами росяних трав. Де-не-де витикалися сизими клинцями терикони бездиханних шахт. Вони чекали на своє визволення. Визволителі йшли твердою ходою і на повний голос співали:

Хвилююча мелодійна пісня розливалась на весь донецький степ. Гордій Байда їхав попереду, поруч з сином. Обидва вони мовчали, перейняті однаковим почуттям. Видно було, як зосереджено вони вдивлялися в піраміди териконів, що витикалися із балок, в головасті копри, ніби намагаючись довідатись, як хутко може знову стати до ладу та чи інша шахта, увесь Донбас. Щодалі зморшки все більше розгладжувалися на їхніх обличчях, а в очах уже світилась упевненість, що нема таких перепон, яких би не подолали більшовики!

Харків, 1932

Наступ мав бути на Обринчів ліс, звідкіля лазили до нас турки й австріяки міняти кулемети на хліб.

Піхота, довідавшись, що за нашими шанцями розташувалося близько тисячі гармат, радісно потирала руки, але в наступ іти не погоджувалась. Два тижні сенатор Соколов і главковерх Керенський, збираючи сили, не переставали намовляти полки до наступу. Солдати уважно вислухали промови, переломили сенатору троє ребер і вкінець зовсім покинули шанці. На їхнє місце пригнали Фінляндську дивізію й видали остаточного наказа: «15 червня почати артилерійську підготовку».

Дванадцятидюймовій батареї «Л», системи Віккерса, доручено «знищити всі кулеметні гнізда ворога й на шістдесят сажнів по фронту зрівняти із землею три лінії окопів». На фотографії з аероплана ця дільниця прозивалася за свою форму «пальцями». На ній було п’ять ходів сполуки, і всі вони бігли назад до переліска, в якому, як лисина на черепі, виділялась із одним деревом галява.

Ще далі десь стояла одна легка батарея, а за нею день у день, як всевидюще око, висіла німецька «ковбаса».

Це мусило бути перше бойове хрещення для батареї, і офіцери помітно хвилювались.

Один лише поручик Набутідзе удавав із себе цілком спокійного — ніби підкреслюючи цим відсутність хоробрості в інших.

— Хто ж піде перший на передовий пункт? — нарешті запитав командир, коли було розібрано дислокацію.

Пункт цей містився біля піхотних окопів, і спостерігач міг потрапити під ворожий обстріл. На слова командира всі, з надією зирнувши на поручика Набутідзе, мовчки потупили очі.

У німій напруженій тиші проторохтіла внизу по дорозі військова двоколка, а десь за лісом стало чути короткі, як булькання, постріли.

— Ну?

— Я гадаю, — порушив нарешті мовчанку поручик Туманов (від першого ж слова його довге обличчя зробилось ще довшим, а незграбне, втиснуте у френч тіло засмикалось разом із словами), — я гадаю, панове, що тут найкраще розсудять жеребки. Моє ставлення до війни ви знаєте, але коли випаде на мою долю — перечити не стану.

На батареї, крім полковника-командира і старшого офіцера-капітана, всі були молоді поручики й до цього нудьгувались у тилу без бою. Особливо нудьгувався Набутідзе, що фатально вірив у свою щасливу зірку. Його упевненість була настільки велика, що він навіть пробував стрілятись, і наган дав двічі осічку.

Після цього факту Набутідзе набув репутації хороброго грузина, що так легко джигітує з життям.

А тому, коли командир уже іронічно сказав: «Ну що ж, коли немає охочого на „клюкву“[4], кидайте жеребки». Поручик Ергле, полотніючи від думки, що жеребок може дістатися й на його долю, ще раз з надією зирнув на Набутідзе й сказав:

— А чого б тобі не попробувать? Ти ж нудишся, що від тебе втікає смерть.

Набутідзе, не підводячи від землі очей, покрутив головою:

— Можуть подумати, що я хочу поперед тебе вислужитись.

• Предыдущая
• 62/99
• Следующая