Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 54

• Предыдущая
• 54/99
• Следующая

— Мені казали, що там пся крев один хоче, мабуть, замолити перед нами свої гріхи.

— Цебто поляк?

Але Павлюк, зрозумівши, що бовкнув більше, ніж можна було, почав задкувати:

— Може, я тільки так думаю. Може, він і нашим і вашим, а для ворога важлива кожна дрібниця.

Курибіда згадав телеграму про нестачу патронів і подумав: «А з такими відомостями можна б було заслужити не тільки прощення, а й подяку». Від такої думки він навіть повеселішав.

Під вікнами давно вже стояв якийсь гармидер. Павлюк визирнув і поморщився. Курибіда висунув голову й собі. Перед дверима до ротної канцелярії зібралися жінки. Вони були чимось стривожені і домагалися, щоб вартовий пропустив їх до капітана Ординського.

— Може, він і не знає, що ви, сучі діти, виробляєте? — верещала напосідлива жінка, схожа на тих, що зустрічали полк з образами біля церкви.

Вартовий загороджував двері гвинтівкою:

— На більшовиків, мабуть, не скаржилися?

— Хіба більшовики, хоч і не нашої віри, робили таке?

— З м'ясом у дитини виривати сережки!

— У мене скрині були під трьома замками, усі замки покрутили, анахтеми.

— А ти не замикай, — огризався вартовий.

— Солдатику, миленький, — хватала його за руки жінка в капелюшку, що сповз набік, — куди направляють заарештованих? Він при конторі служив!

— Туди, куди Макар телят не гонить. Мабуть, більшовикам служив?

— Я з вами як з благородним, а ви мені таке говорите. Муж у офіцерах був і по случаю хворої ноги не міг з'явитися до воїнського. Тепер його заарештували.

— Шкода. Такого б на місці треба упокоїти.

— Як робочого, так не жаліють! — вставила ображено ще одна жінка. Вона стояла осторонь, ніби наперед знаючи, що при цій владі для неї місце буде тільки останнє.

Заскімлив зумер, і Курибіда пішов до телефону. По лінії йшла перевірка, а між нею передавалися новини. Курибіда відповів на перевірний виклик і почав прислухатися до балачок, що сновигали по дроту, мов човник на ткацькому верстаті. Десь хтось розповідав, що у них видали консервоване молоко, привезене з Англії. Балачки переривалися тріскотнею пострілів, чути було кулемет. «Де це стріляють, Макишо?» — «На лівому фланзі розвідку помітили». — «А у вас як?» — «Затихло вже. Ледве ноги винесли». — «Чому?» — «Правіше трохи, на ділянці першої роти, Байда прорвався до червоних. Цілу роту погнав поперед себе, хіба когось ноги винесли. Я й черевиків відбіг, як утікали. Аж на другій шахті спинилися…»

Дослухати до кінця перешкодив Павлюк, помітивши, як очі в Курибіди полізли на лоба.

— Що там? — і перехопив трубку. — Нічого не розберу… Що ти чув?

— Калинівський партизанський загін прорвався до червоних.

— Де?

— На ділянці першої роти. А сусідня втекла аж на якусь другу шахту.

Павлюк остовпів.

Фронт під час громадянської війни утворювався не з суцільної лінії окопів, що обпліталися дротами в декілька рядів, як було за імперіалістичної війни, а з низки зайнятих міст чи інших стратегічних пунктів на одній по можливості лінії. Такими пунктами були переважно вузлові станції і ближчі до них села, міста й заводи з селищами. За околишньою місцевістю велося тільки спостереження через розвідку, тому різні «обходи» і «прориви» були явищем досить частим. Павлюк одразу ж зметикував становище:

— Це нас пошлють затикати дірку.

— Про це він і казав. — І Курибіда посміхнувся.

— Чого ти радієш?

— А чого ж не радіти? Тепер нам нема чого боятися партизанів, а то спиш і прислухаєшся, чи не скрадається якийсь Байдаченко.

Але Павлюк був іншої думки:

— Тепер може ще гірше бути.

Він не помилився: уже за якусь чверть години полкові було наказано виступати на фронт. Курибіда побіг мотати на котушку свої дроти. По вулицях метушливо скакали вершники, у дворах похапцем запрягалися вози, розвідники силоміць гнали попереду селянські підводи, піхота ладнала для походу на собі амуніцію, а обивателі виявляли свій настрій сполоханими вигуками. З тих дворів, де зчинявся крик, солдати не виходили, а вибігали й постійно ховали щось у торби, коли це було не порося або курка. З боку Ханжонкового почали тріщати постріли. Від штабу полку зірвався грузовик і, знявши куряву, погнав у той бік. У ньому розмахували гвинтівками солдати.

Курибіда ще не знав, що саме творилося за містом, він тільки бачив, що в місті заходила вже справжня тривога. Люди заметалися, мов на пожежі. Нагло над головою захурчав снаряд і, брязнувши серед будинків, зняв стовп чорного диму. На вулицях зчинилася паніка: бігли солдати, з дворів виверталися підводи, вони погнали спочатку в один бік, потім завернули і чвалом помчали в інший. У будинках загрюкали віконниці, звідусюди затріщали розрізнені постріли. Курибіда жвавіше завертів свою котушку. Вона висіла в нього на животі і вуркотіла, мов зіпсута шарманка. На ґанок у штабі полку вийшов полковник, схожий на цісаря Франца-Йосифа, біля нього метушилися офіцери, вони вискакували на коней, піднімали їх на чвал і зникали. Кілька коней під сідлами вертілися ще в руках ординарців перед ґанком і нервово торкали копитами камінь. Перестрілка збільшувалась. Гарматні снаряди настирливо нащупували центр. Із завулка виринула купка людей. Вона була оточена вершниками. Один із них під'їхав до полковника і поспішно відрапортував:

— Пане полковнику, більшовиків спіймали!

У колі вершників перед ґанком топталось душ десять робітників. Вони чи то дивувалися, чи то обурювалися, що до них присікалися ці солдати, і криво посміхалися до себе.

— Чого вигадуєш?

— Ви що ж? — визвірився на них полковник, незадоволений, що його затримували. — Ви що ж?

— Ми робітники з заводу, пане полковнику.

— Ішли на роботу.

— На яку роботу?

— Червоним допомагати, пане полковнику, — пояснював вершник з личками єфрейтора.

— Це ті, що плескали в ладошки на мітингах, — додав другий вершник. — А главний їхній комісар утік.

— Який головний?

— Що приказ про нього був — Мостовий.

— Піймати й повісити!

— Ловлять, пане полковнику.

— Завод стоїть, а ви шляєтесь? — витріщився він знову на робітників.

— Ми ж готуємо…

— Повстання?

— До пуску завод.

— В контррозвідку! — І полковник задріботів по східцях.

— Виїхала вже, пане полковнику.

Полковник озирнув околиці, і його погляд на хвилину затримався на глинищах. Глянувши ще раз сторч на робітників, ніби хотів на них гавкнути, він роздратовано махнув рукою до глинища.

— Давай коня!

Робітників виштовхнули на дорогу. Десь узявся Удалов. У нього збуджено горіли косі очі.

— Ребята, я на це діло майстер! — і поскакав услід за купою робітників, яких гнали на глинища.

Курибіда, облитий холодним потом, уже не знімав, а обривав дроти. В голові крутилися слова з записної книжки Удалова: «Здається, наглядів ще одного…» Кінець дроту уже підводив його до ротної канцелярії. Перед ґанком стояла бідка, в яку Павлюк панічно кидав телефонні апарати й котушки. Страх розіп'яв йому очі на лобі.

— Скоріше, Курибідо, скоріше!

— Що трапилось?

— Червоні прорвались. Я ж казав… Знімай у канцелярії.

Курибіда за дротом ускочив у приміщення школи. Сиротливо стояли пошарпані столи, на підлозі під ногами шаруділи папери, перемішані з грудками розтоптаної крейди, нею засліджені були всі підлоги. З чорного цвяха в стіні звисав обірваний кінець дроту й тихо коливався.

Порожні кімнати школи з навстіж відчиненими вікнами й дверима лякали тепер своєю глухою тишею. За вікнами заходив вечір, і білі стіни рожевіли відблиском зорі. Тільки шкільна дошка хмурою плямою чорніла на стіні. Курибіда, охоплений загальним настроєм, відчував потребу вчинити щось таке, що б дійшло й до тих, хто після них займе місто. Він схопив грудку крейди і вдарив нею по дошці. Біла пляма розбризкалась на чорному фоні. Внизу він написав: «От вам!» Раптом він зупинився, осяяний думкою. Зараз був саме такий момент, якого він вичікував, знову підняв руку, але полохливо озирнувся, перейшов на пальцях до другої кімнати і на дверях написав:

• Предыдущая
• 54/99
• Следующая