Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 28

• Предыдущая
• 28/99
• Следующая

Близько півночі Гордій Байда прокинувся від тяжкого сну. Щойно він заснув, як до нього з'явився, як живий, Гирич і почав дорікати йому, що він не зумів обеззброїти німців.

«Не зумів, — погоджувався Байда, важко зітхаючи. — І тебе підвів, і Кіндрата, і Лі. Ну, ці вже виходились».

«І з гайдамаками й досі панькаетесь».

«Панькаємось!»

«Чого ви потураєте їм? По селах і по містах женуть їх утришия».

— Того ж вони такі й смирні стали. Нам уже й газетку свою не важко пронести. А Ілько мій так під самим носом у варти читає людям більшовицьку агітацію. Скажу тобі по правді, мало хлопця не збили куці з пуття, а побачив, куди вони гнуть, і за розум узявся.

Перевертаючись з боку на бік, Байда почув, що Ілько якось важко дихає.

«Чи не захворів ще? — І в ньому прокинулась батьківська тривога. — А може, від тих клятих оселедців?»

Від згаги після іржавих оселедців, якими вони повечеряли, Байда й сам мучився. Намацавши кухля, він пішов до діжки, але вона була порожня. Тепер йому захотілося пити вже нестерпуче. Вступивши в чуні й накинувши на плечі піджак, він з цеберкою вийшов до колодязя, що був у сусідньому завулкові, позаду його землянки. Надворі бралося на мороз. У небі миготіли золоті павучки. Напившись студеної води, з повною цеберкою він повертався назад, незграбно підтягуючи голі ноги в чунях, що їх гостро щипав холодний вітер.

Підходячи до землянки, Байда немало здивувався, побачивши у своєму віконці світло. Здивування його зросло ще більше, коли, спустивши на землю цеберку з водою, він намацав у кишені сірники. Другої коробки в хаті не залишалося. У голові майнула підозра, і він насторожився. Покинувши просто серед вулиці цеберку, Гордій Байда навшпиньки, хоч чуні й без цього ступали м'яко, як лапи ведмедя, підійшов ближче і, ховаючись за маленький хлівець, зазирнув до себе у вікно. На столі полохливо колихався жовтий язик каганця, освітлюючи сірі шинелі й жовті плями під папахами.

Чорні волохаті тіні повзали по стінах і кривій стелі, від чого вся хата схожа була на печеру, в якій біля вогню радилися розбійники. По шинелях і папахах Гордієві Байді нетрудно було догадатися, хто завітав до його хати.

Із темного кутка до світла виступила налякана постать Ілька. Розкуйовджена голова, розхристана сорочка і сонні ще очі нагадали Байді картину, що йому колись показував Клим і пояснював: «Це трус поліція робить».

«Що ж вони в мене знайдуть? — збентежено подумав Байда. Рушницю, відбиту Ільком у німців, він заховав у хлівці. — Десять наганів, які два дні тому привіз із Горлівки? Ага, пронюхали, значить. Ну нехай шукають». Він задерикувато посміхнувся і переступив на закляклих ногах.

Від розпарених у шинелях людей шибки у віконці зовсім запітніли, і тепер уже Байда бачив тільки силуети і чув змішані роздратовані голоси. Ілько, напевно, сам здивований, уперто викрикував:

— Вони ж ось спали… Я хіба знаю?

Голосу Харити він не міг розібрати, але, певно, й вона була щиро здивована, і, мабуть, гризлася від думки, що він, Байда, може скоро повернутися у хату і вскочити в лапи варті, як курка в борщ.

«Аякже! — посміхнувся знову про себе Байда. — Так я їм і дамся. Старий революціонер, що ви думаєте!»

Чути було, як гайдамаки шарпали ліжко, потім стіл, заглянули, напевно, і в шухлядку, бо хутко всі голови схилились над чимсь біля каганця. Деякий час було тихо, потім враз усі зареготали. Гордій Байда наморщив чоло. Здавалося, що в нього там нічого не могло бути такого веселого, але коли один протяг голос на зразок гугнявого дячка, він враз згадав про «Акафіст новоявленому угодникові Григорію Распутіну, казнокрадові новому».

Списаний Климом у когось ще за війни, акафіст цей валявся у трудовій розрахунковій книжці. Його тепер з насолодою, артистично і виконував один гайдамака. Гордій Байда хоч і закляк уже, хоч і був стурбований цими непрошеними гостями, проте не міг не посміхнутися, вслухаючись, як вичитував гайдамака:

— «Отче Григорію, новий угодниче сатанин.

Віри Христової огульнику, руської землі руйнувателю.

Жінок і дітей огидителю, того ради смерть сприявший.

Як віддячимо тобі, як восхвалимо тебе, оспіваємо тя, хіба тільки глаголяще тобі ще:

…Радуйся, розсудку царевого потьмарення. Радуйся, царицина насолода, радуйся, царівен розтління, радуйся, царевича розпутність.

Радуйся, Григорію, розпутниче великий!..»

Дослухавши до кінця акафіст, Гордій Байда єхидно проговорив:

— От і розберіться тепер, для кого ви стараєтесь.

Потім, злякавшись, що варта може кинутися шукати як не його, то хоч зброї до хлівця, він хутко юркнув у темний закапелок, дістав з бантини рушницю і, коли за запітнілими шибками захиталися тіні, перейшов на другий бік вулички, звідки непомітно можна було забігти хоч і на край селища.

Варта зробила так, як він гадав. Нічого не знайшовши в хаті, вона з шахтарською лампочкою в руках, притишено розмовляючи, обдивилась порожній хлівець і, напевно розчарована й роздратована, гримнула благенькими дверцями. Від холоду й хвилювання Гордій Байда починав уже цокотіти зубами. Гадаючи, що варта могла залишити засідку, він не міг наблизитися до вікна, в той же час його мучив страх за Ілька, якого могла забрати з собою варта.

Коли голоси поступово завмерли і темні силуети вийшли на майданчик проти освітленого вікна комітету, Гордій Байда нарахував тільки трьох гайдамаків, тоді як у хаті в нього було їх четверо. Могло трапитися, що один повів заарештованого Ілька до приміщення варти, якого за хатою не було видно, а могло бути, що четвертий десь чекає на нього.

У самих благеньких штанях і в піджаку на спідню сорочку Гордій Байда зовсім закляк, проте думати про ночівлю дома не доводилося. Залишалось тільки піти до сусіди і звідти послати на розвідку кого-небудь додому. Найзручніше було зайти до кума Сидора, молодиця якого була вхожа до Харити. Гордій Байда, обережно ховаючись попід хлівцями, рушив на кінець селища. У його хаті все ще світилося, а три постаті вартових, то зникаючи в темряві, то знову потрапляючи на білу смугу від вікна з рудничного комітету, нарешті остаточно розтанули десь біля цього будинку.

Ще вдосвіта, до гудка, по селищу рознеслася чутка, що цієї ночі державна варта погромила рудничний комітет «Горнотруд», заарештувала інструктора Курибіду, який тільки звечора приїхав із Харкова. Ще з більшим страхом говорили про Гордія Байду, який ніби вистрибнув голий і босий у вікно і тим урятувався від арешту.

— А чим їм Байда не вгодив?

— Як чим? А хто командував, як німців хотіли обеззброїти?

— Так це й інших заберуть?

— Як будемо дивитися в зуби варті, то й заберуть.

По селищу снували постаті, зупинялися, збиралися групами. В голосі робітників, що не бачили кінця-краю щоденним тривогам, клекотало обурення. Важке зітхання падало на облисілу під шахтарськими лампочками землю.

— Ходиш мов неприкаяний.

— Казав: тікаймо в Росію.

— Ну, повтікали б усі, а чим би паровози топили? Без вугілля й революція не поїде.

— Їде, їде, — і все на одному місці.

— Триста років, брат, та де — тисячі років коріння пускали. Думаєш, легко виривати? Тут не один надірветься.

У вікнах блимали каганці, жовті цяточки літали по майданчику і разками блимали за селищем на стежках, утоптаних шахтарями. В кінці майдану дражливо світилися вікна в приміщенні державної варти. На селищі знали про телеграму, послану Котом-Котенком до повітового старости з проханням надіслати в Калинівку каральний загін. Хтось навіть запевняв, що телеграфіст ніби приховав цю телеграму і його вже заарештовано.

На глиняних стінках з'явився рожевий відблиск, ніби десь з-за обрію з натугою вибивалося сонце, і на Калинівку вже падав відблиск зорі. Шахтарі здивувалися: біля приміщення державної варти гайдамаки розкладали вогонь. З вогню зривалися вахлаті чорні кужелі соломи й плавали в густому молочному тумані. Сивий дим, намагаючись пробитися крізь пелену туману, ворушився обпаленими клубами.

• Предыдущая
• 28/99
• Следующая