Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 49

• Предыдущая
• 49/116
• Следующая

— Чуєш? — урвав Ріно. — Ти чуєш цей звук?

Джеро витягнув шию, готовий дременути будь-якої миті. Очі ледь не вилазили з орбіт. Чорні вуха відстовбурчилися, мов у їжака. Незважаючи на посвист вітру та гупання серця, гереро розрізнив рівномірний утробний гул, що доносився з північної частини Сан-Педро.

— Що це?! — чорношкірий ледь не закричав.

— Візьми себе в руки, фелла, — південноафриканець окинув найманця зневажливим поглядом, — це помпа. Людей нема, а насосна станція працює і досі.

— І що це означає?

Ріно заклав дробовик під пахву, витягнув з кишені пачку «Marlboro Gold», витрусив сигарету і закурив.

— А чому ти думаєш, що я маю знати, що це означає? Ходімо подивимось.

Пробравшись навскоси через один з кварталів, чоловіки вийшли до занехаяної станції, що постачала водою більшу частину Сан-Педро. Посеред карликових дерев ховалась цегляна будівля з вузькими вікнами без рам і плоским дахом. Проіржавілі металеві двері хилиталися відчинені навстіж. Старий навісний замок валявся поряд у піску. Всередині приміщення працював величезний, майже півметра у діаметрі, електродвигун. Вихідний вал двигуна через редуктор з’єднувався з вертикальним гвинтовим насосом[81], що качав воду зі свердловини двохсотметрової глибини. Через відсутність належного догляду механізм проіржавів і жалібно стогнав. Вихідні патрубки помпи протікали (прокладки давно згнили і стерлися), випускаючи дорогоцінну вологу назад у пісок.

Насосна станція через трубопровід качала воду у напірну башту — стару й погризену корозією цистерну на чотирьох металевих опорах, що зависла на висоті дванадцяти метрів над землею. З цистерни вода подавалася мешканцям Сан-Педро.

Коли Ріно та Джеро наблизились, з башти рясною зливою спадала вода. В кількох місцях у днищі цистерни виднілись чималі пробоїни. За два дні пісок набряк вологою, і під опорами зблискували бруднуваті калюжі.

Хедхантер задер голову:

— Боти не знали, як дістатись до води, а тому просто продовбали чи прострелили у ній днище. Ідіоти.

Виходило, що величезний насос працював на повну потужність, висмоктуючи воду з неймовірної глибини, тільки для того, щоб вона тут-таки виливалась назад на пісок.

— Ага… — підтакнув гереро.

Навкруги башти валялись порожні пластикові бутлі, металеві каністри, дерев’яні діжки. Більшість із якимись дефектами — з тріщинами або без ручок, за які їх можна було б нести.

— Вони набирали тут воду. Бачиш? — Ріно копнув ногою один з дірявих бутлів. — Оці не змогли забрати з собою. А потім пішли.

— Угу… Ріно, валимо звідси, я тебе прошу.

— Нє, — здоров’як безтурботно посмоктував сигаретку.

Джеро ледве стримався, щоб не застогнати.

— Ну що таке, босе?

— Вони сюди повернуться, — Ріно востаннє затягнувся і запустив недопалок в одну з калюж. — Скільки б ці засранці не взяли, вода все одно закінчиться. А тому нам треба дещо забацати. Мусиш мені допомогти.

І він повів африканця всередину станції.

Поки Джеро стояв у проході, не наважуючись зайти і постійно озираючись за спину, Хедхантер, орудуючи прикладом «Ремінгтона», позбивав дроти, що живили двигун. Мотор рохнув і спинився. Гудіння швидко затихло. Відтепер тишу порушував лише плескіт водяних цівок, які, спадаючи з дванадцятиметрової висоти, лупили об мокрий пісок. Вода стікатиме ще довго. Можливо, цілий день. Цистерна мала об’єм не менш ніж десять кубічних метрів.

Обдивившись приміщення, Ріно відшукав забруднений мастилом гайковий ключ. Вручив його африканцю:

«Всередині приміщення працював величезний, майже півметра у діаметрі, електродвигун. Вихідний вал двигуна через редуктор з’єднувався з вертикальним гвинтовим насосом…»

— Тримай, — після чого вмостився навколішки перед насосом. — Притримуй ключ на шапці болта, а я лупитиму по ручці прикладом. Вручну ми їх не повідкручуємо.

Молодий гереро, стискаючи в одній руці розвідний ключ, а в іншій «Ремінгтон», переминався з ноги на ногу. Він не розумів, чому його бос панькається з цією машинерією:

— А чому б нам просто не роздовбати вал помпи чи не розстріляти електродвигун? — Джеро хотів будь-що забратись із Сан-Педро: якнайшвидше і якнайдалі.

— Йолопе, — без злості буркнув Ріно, — ти наче ніколи не блукав пустелями у своїй Намібії. Це одне з двох доступних джерел питної води у радіусі ста кілометрів. Хтозна, раптом воно знадобиться нам? Ми просто викрутимо вал і заховаємо його.

Джеро, погоджуючись, зітхнув і взявся до роботи. Обхопив ключем один з болтів, що утримував верхній фланець, після чого Хедхантер, поставивши «Ремінгтон» на запобіжник, кілька разів угатив прикладом по ручці ключа. Різьба заіржавіла, і болти піддавалися важко. Іноді Джеро не втримував ключа, і після удару він відлітав аж на вулицю. Чоловіки мучились хвилин двадцять, перш ніж відкрутили верхню кришку.

Зрештою Хедхантер видобув вкритий слизьким нальотом ротор з корпусу насоса.

— Заховаємо його у церкві, — сказав він.

Взявшись за протилежні кінці довжелезного шнека, чоловіки потягли його до центру селища. Дістались до церкви, занесли важенну деталь досередини і вклали попід дальньою стіною. Насамкінець навалили згори ганчір’я, дощок та різного непотребу.

— От і все, — мовив Хедхантер, витираючи руки об джинси, — тепер у втікачів на одну проблему більше. Можемо йти.

Джеро, ледь не підстрибуючи від нетерплячки, вибіг на вулицю.

— Думаєш, боти не здогадаються, як поставити його назад? — спитав він, швидко крокуючи до виходу з селища.

— Я в цьому певен, — гмикнув Ріно. Вони дійшли до останніх будівель. Мотоцикли стояли на місці. — Якби боти знали, як працює помпа, то не дірявили б цистерну. Набрали б води з трубопроводу. Крім того, — хитро примружившись, додав він, — я перестрахувався, — розкривши долоню, Хедхантер показав африканцю болти, які фіксували кришку насоса.

Забравшись на мотоцикл, Джеро нарешті видихнув і заспокоївся. Навкруги стелився безмежний простір, виключаючи будь-яку можливість засідки. Під ним пружинив добротний байк, а з боків більше не нависали похмурі порожні будівлі.

— Ми легко виявимо лігво, — впевнено відзначив чорношкірий гереро. — У Долині починається глибокий пісок. Боти не могли протягти стільки бутлів, не залишивши слідів.

Ріно пропустив зауваження повз вуха. Всівшись на мотоцикл, він не зводив погляду з Сан-Педро. В очах проступало напруження. М’язи на вилицях перекочувались хвилями. Густо-червоний шрам пульсував і звивався, мов живий. Немов черв’як, що, розплющившись, приліпився до обличчя.

Джеро потемнів, усвідомивши, що його патрону щось не до вподоби. Він добре знав той погляд. І страшенно не любив такий вираз очей. Бо він означав проблеми. Для них обох.

— Про що міркуєш, босе? — тихо спитав гереро. — Щось не так?

— Ти бачив хоч один труп?

Джеро задумався.

— Я… хм… ні.

— І я не бачив, фелла, — Ріно сплюнув. — Жодного. Тобі не здається це дивним?

— Це дивно… — дурнувато повторив африканець. — Справді дивно.

— От я і думаю, Джеро, куди вони, в дідька, поділи стільки мертвяків?..

Протягом учорашнього дня Тимур переглянув шість годин відеозаписів і перебрав сотню тисяч рядків програмного коду. Прекрасно розібрався у принципі кодування ботів, але нічого не знайшов. Ральф наче навмисно уникав розмов про зниклий файл «MacrosVH.bcf», твердячи, що віддав Тимуру всі файли з кодами. Призначення функції MacrosCreate надалі лишалося таємницею.

У середу програміст повернувся до записів, що безпосередньо передували втечі. Йому повідомили, що група з чотирьох чоловік під керівництвом Ріно з самого ранку відправилися у пустелю шукати ботів. Тимур розумів, що часу обмаль.

• Предыдущая
• 49/116
• Следующая