Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 44
- Предыдущая
- 44/116
- Следующая
Заява була серйозною, адже на тому шляху за тиждень проїжджає не більш як десяток авто.
— І яке мені до того діло? — Джеймі лишався нарочито байдужим.
— Просто… мені трохи дивно, та й усе, — насправді Армандо було страшно, але він розважливо вирішив не признаватися у цьому перед босом. — Люди з Сан-Педро патякають, що бачили в пустелі демонів, схожих на маленьких хлопчиків з синіми очима…
— Демонів?
— Так, шефе! Білих, як молоко, і швидких, мов вітер…
Джеймі розреготався:
— І ти в це віриш, Армандо?
Армандо зашарівся і невиразно пробурмотів:
— Диму без вогню не буває. — На це карлик знову пирснув, і Армандо, наче просячи вибачення, пролопотів: — Та я так… думав, раптом це болівійці.
— Маячня, — форкнув Джеймі Макака і повернувся до вікна.
Тиждень тому пігмей недоплатив кур’єру, що привіз товар із Болівії. Хлопчина трохи образився і на людях поцікавився у Макаки, чи в дитинстві однокашники, бува, не перчили його в ніздрі, бо носові пазухи такі роздовбані, що нагадують… ну, самі знаєте що. Кур’єра закопали в пустелі за триста метрів на схід від Панамерикани, і тепер Джеймі очікував реакції болівійських кабальєро.
— Це не вони. Безглуздо гробити невинних селюків, та ще й за двісті кілометрів від Токопійї.
Джеймі більше не слухав Армандо. Дивлячись на лискучий, мов лезо ножа, серпик місяця, Макака перестав лузати насіння і потягнувся думками до Господа. Він прохав у Всевишнього дві речі: 1) підкинути йому нових клієнтів і 2) нормально покакати. (За друге прохання Джеймі було по-дитячому соромно, він навіть подумки боявся його озвучувати, але інакше не міг: чоловічок замучився раз по раз тужитися так, що аж в очах меркнуло.) «Невже людям набридло колошкати одне одного? Та ніколи в таке не повірю! — обурювався бандит. — Чи ж соплякам з багатих сімей перехотілося ширятися? Чому все так погано, Господи? Невже Тобі важко зробити так, щоб було, як колись… — Макака роздумався, впершись підборіддям у груди, а тоді звів зажурений погляд на місяць: — І бажано, щоб клієнти були із Сантьяго. Столичні завше більше платять».
Несподівано у двері подзвонили, відлучивши пігмея від глибокодумної розмови з Богом.
— І кого це принесло в таку пізню годину? — не відриваючись від іскристих відблисків на тремтливій океанській воді, пробурчав Джеймі. Голос звучав байдуже, зовсім не сердито.
— Мабуть, знов якийсь наркаш по траву, — припустив Армандо. — Прогнати його?
Макака не відповів, презирливо випнувши губи. Це могло означати що завгодно, але оскільки заперечної відповіді не прозвучало, Армандо підвівся і потюпав до вхідних дверей, що виходили на дорогу з протилежного боку будинку.
Заглянувши у вічко, здоров’як крикнув за спину:
— Це Мігель, шефе!
Мігель величав себе видатним мудраком та філософом, хоча на ділі був звичайним випивакою-бомжем, що заробляв на харч, блукаючи довкола токопійського порту і шапкуючи милостиню. Переважно він жебракував, вдаючи з себе глухонімого. Мігель мав достатню для такого роду занять кваліфікацію, адже за молодості, підробляючи у притулку для людей з вадами слуху, вивчив як амслен, так і чилійську мову жестів[74].
Оскільки ніхто в Токопійї не підозрював, що Мігель насправді не глухонімий, жебрак працював нишпоркою у Макаки, доповідаючи про те, що відбувається в місті.
— Впусти його, — апатично відгукнувся Джеймі.
Армандо відкрив двері і насупився:
— А це що за почесний караул?
Обабіч Мігеля, схиливши голови й опустивши очі, стриміло двоє русявих, доладно скроєних близнюків. Такі ж брудні й обідрані, як і жебрак.
— Мені потрібно поговорити з Джеймі, — стараючись погамувати тремтіння, пробелькотів Мігель.
— Повторюю питання: що за білошкірі вишкребки припхалися з тобою?!
Затурканий злидар втиснув голову між пліч і силувано покосився на Армандо.
— Якщо чесно, то це вони… — попри пізню годину і доволі свіжий вітер, що студив пустелю з моря, Мігель пітнів, по скронях та худій шиї збігали краплини поту, — це вони хочуть поговорити з шефом.
Тьмяного світла, що пробивалось з коридору, було недостатньо, аби роздивитися сині, мов сапфіри, очі хлопчаків. Якби Армандо вчасно помітив ті моторошні ультрамаринові погляди, то нізащо не пустив би візитерів. Але громилу (як і багатьох інших до нього в Сан-Хосе, Санта-Розі, Мачуці, Сан-Бартоло і навіть у Сан-Педро) ввела в оману невинна дитяча зовнішність.
— Чортзна-що… — він відступив з хідника. — Заходьте.
Жебрак і його мовчазні супутники прослизнули в хатину Макаки.
Джеймі, склавши руки на пузці, незворушно дивився у вікно.
— Доброго здоров’я, Джеймі, — опинившись на веранді, вклонився обірванець.
— І тобі не кашляти, Мігелю, — Джеймі відклав кульок з насінням. — Кого це ти мені привів?
— Це…
— Ти тільки поглянь, Армандо! — перебив його Макака, вилупивши нижню губу. — Малі ґрінгос! Та ще й близнята! Дай угадаю: шпінгалети хочуть працювати на татка, еге ж?
— Не зовсім, Джеймі.
Раптом сталось щось таке, що примусило Джеймі й Армандо напружитись. Один з синьооких двійнят грубо штурхонув Мігеля у спину. Затим пальці малого замелькали в повітрі — він щось переказував мовою знаків.
— Шефе, ці двоє хочуть у вас дещо купити, — видатний мудрак насилу вичавлював з себе слова.
— Фак, вони що — німі?
— Ага.
— Ти певен?
— Цілком. Обидва шкети знають мову жестів. Правда, якогось дідька американську.
— Нахабні, як чорти. Як ти терпиш таке ставлення з боку цих сопляків?
— Я… е… ну… Джеймі, ти не розумієш, вони…
Макака знову недослухав. Реготнув і відсунувся від вікна.
— Оце прикол! Ти таке бачив, Армандо? Скільки живу, ще такого не зустрічав.
Проте Армандо, розгледівши ядуче-сині очі з кривавими підтьоками, занепокоївся. Синьоокі неповнолітні глухонімі близнюки, що спілкуються американською мовою жестів, посеред пустелі — дивина та й годі. На відміну від боса, йому було не до жартів. Головоріз підійшов і став по праву руку від Макаки, шкодуючи, що вікна відчинені. За верандою починався кам’янистий пляж, кудою можна підібратися під самісінький будинок. Кілька секунд тому Армандо здалося, наче звідти долинув слабкий перестук зрушеного каміння.
— То що їм потрібно, злидню?
Хлопчик — цього разу без поспіху — склав пальцями кілька фігур.
— А… аль… альдо… — повторював за ним жебрак. — Альдостерон.
— Що? — Джеймі збентежився.
— Альдостерон.
— Що це таке?
— Я не знаю, Джеймі…
— Як, чорт забирай, ти можеш прочитати з жестів слово, яке сам ніколи не чув?
— Він показав по буквах. У мові жестів, якщо немає спеціального знаку, можна будь-яке слово зібрати з окремих літер.
Карлик замислився, від розумової натуги аж ніздрями заворушив.
— Це, мабуть, наркотик якийсь, так? Чи я помиляюсь? — і покосився на Армандо. Здоровило знизав плечима. — Що б то не було, в мене немає і ніколи не було альдостерону. Перекажи цим молодим джентльменам, що я не можу їм нічим допомогти.
Лівий близнюк труснув патлами і зробив кілька рвучких рухів кистями.
— Цеє… він… е-е-е… каже, що ти… — Мігель глитнув слину, тягнучи час; злидар гарячково вишукував яке-небудь інше слово, але нічого путнього на думку не спадало. — Каже, що ти… ну-у-у, ти повинен дістати його для них.
— Повинен? — звів брову Макака, ставши схожим на шимпанзе.
— Це не я сказав. Прости мені, Джеймі. Пробач! Це — він!
Джеймі нюхом учув підставу. Поки що його забавляла ця історія, але щось було не так. Запахло смаленим. По-перше, він ще ніколи не бачив Мігеля таким переляканим. А по-друге, поведінка білобрисих приблуд не могла не дивувати. Звичайні хлопчики не можуть так поводитися, звісно, якщо вони не божевільні або… якщо за ними хтось не стоїть. Це точно підступний маневр болівійців! Макака враз пожалкував, що дозволив їм зайти.
74
Амслен — американська мова жестів (англ. American Sign Language), використовується глухонімими Канади та США. Зазвичай кожна країна має власну мову жестів, навіть ті держави, що мають одну й ту саму офіційну мову (скажімо, мова жестів у Британії цілковито відрізняється від американського амслену, чилійська мова жестів різниться з аналогічною у Мексиці тощо).
- Предыдущая
- 44/116
- Следующая