Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/116
• Следующая

Текіто несподівано усвідомив, що його знову посадять. І цього разу надовго.

— Він білий… — шепотів горе-шофер, погладжуючи пальцями світлі пасма. — Чорт забирай, білий! Такий білий, що аж… — Несподівана здогадка штрикнула його в самісіньке серце: — …турист! Хлоп нетутешній! — і тоді Текіто реально запанікував: — О боги, я вальнув туриста!!!

Замочити білошкірого мандрівника в регіоні, де тільки-тільки почав зароджуватися туризм… Та за таке його не просто посадять. Його спалять живцем, лінчують, четвертують, після чого рештки згодують вухатим пустельним лисичкам.

Витягнувши шию, Текіто озирнувся. Сонце сіло за піщаними перекатами на заході. Дорога в обидва боки стояла порожньою. Тільки вітер шарудів піском і зрідка зітхала, вітаючи нічну прохолоду, потріскана земля. Навкруги — ні душі. Огидна й слизька, мов земляний хробак, думка заповзла перекупнику в мозок. «Відтягти метрів на триста від дороги. Тіло, ясний перець, шукатимуть, але пустеля вміє зберігати таємниці».

Чилієць ще раз злодійкувато роззирнувся. Горизонт був порожній.

Текіто рвучко нахилився, схопив мертвого хлопчика під пахви і потягнув у пустелю на захід від дороги. Хлопчик виявився страшенно важким. Добре треновані м’язи завжди важчі за драглистий жир. Через хвилину чилієць захекався так, що аж в очах померкло.

— От кабан! — вилаявся Текіто, стираючи піт з лоба. — Наче зі свинцю відлитий.

Хвилину чи дві він віддихувався, присівши навпочіпки, після чого поволік тіло далі, час від часу сторожко зиркаючи навкруги.

— Господи, тільки б ніхто не проїжджав, — руки Текіто тремтіли, як у неврастеніка. — Господи, благаю, зроби так, щоб ніхто не з’явився на дорозі.

Темрява густішала. Разом з нею гострішали звуки. Машина зникла за пагорбом, проте холостий туркіт двигуна та розмите світло фари виказували її місцезнаходження.

Відтягнувши хлопчину на достатню відстань, Текіто спинився і довго відсапувався. Руки та шорти чилійця почорніли від крові. Нічого, випере вдома.

Він заспокоївся (наскільки це було можливо в такій ситуації) і зібрався рушати назад.

— Пробач, малий, — кинув Текіто наостанок. — Я не хотів. Просто… так вийшло.

Несподівано хлопчик поворухнувся. Чилієць зойкнув і ледь не закаляв штани (вдруге за вечір — хай йому!), але зразу розкумекав, що мертві не ворушаться. Отже, кремезний голопуцьок живий! За мить русявий хлопчина скубнувся вдруге, а з його уст злетів стогін. Рани на животі закровили.

— Гівнюк! — заверещав Текіто. — Ти не здох! — а тоді задер руки і прокричав у темряву, звертаючись до Господа, якого щойно так палко просив прибрати всіх небажаних свідків з дороги: — Ну ти тільки подивись — він не сконав, сучий син! Мазефакер!

Хлопчик відкрив рота і беззвучно поворушив губами. Його очі ожили. Якийсь час вони хаотично метушилися, аж поки не сфокусувались на обличчі Рейеса. Зіниці звузились, а по набряклих білках розплилась чорнота. Малюк глипав на чилійця з несамовитістю, геть не властивою дванадцятирічному хлопчику, якого щойно ледь не закатали в асфальт. З очей віяло чимось потойбічним, точно не людським, через що від погляду мали б хапати дрижаки. Проте сонце вже закотилося за небокрай, прохолодна пітьма заливала простір, і в сутінках Текіто Рейес не приглядався до обличчя збитої дитини.

— Бляха, і що тепер з тобою робити? — схопився Текіто за голову. — Краще б ти відкинувся, чесне слово!

Скрадливий внутрішній голос підступно зашептав: «Залиш його… Покинь вилупка… І він помре».

Закусивши губу, перекупник задер голову і втупився у порожнечу над головою, де поступово, одна за одною вмикалися безпристрасні цятки зір — єдині свідки його злочину.

Текіто був ще тим гендлярем. Текіто був злодюжкою і дебоширом. Можливо, колись він перетвориться на кінченого наркомана, оту «недолугу мавпу з одностороннім квитком до пекла». Проте вбивцею Текіто Рейес не був і ставати ним не збирався. Попри те, що цього його не вчили, чилієць тямив: стати душогубом — це гірше, ніж підсісти на героїн. Це навіть гірше, ніж податись в адвентисти чи до свідків Єгови.

— Краще б ти здох! — процідив водій, опустився навпочіпки і, обережно піднявши, поволік білошкірого знайду назад.

Хлопчик, стиснувши зуби, харчав. Текіто відчував, як пульсують гарячі м’язи малого.

— Засранець… Бісів ґрінго… Довбаний біломордий козел… Ти наче вперше в житті вантажівку побачив, — форкав перекупщик. — Ти, видко, боксер якийсь, так? Чи борець… І перестань мені кровоточити! Негайно! Перестань… Я кому сказав?!

Зрештою він затягнув хлопчину в кабіну. Вклав на водійське сидіння, потім заштовхав далі у салон, сяк-так закріпивши паском безпеки. Сам сів за кермо.

— Знаю, малий, мамця була б не в захваті, — тремтливими руками Текіто скручував косяк, — я й сам шурупаю, що якось воно по-гівняцьки виходить: у десять років всю дорогу нюхати драп… — чилієць схопив сигарету зубами, підпалив її і, закотивши очі, глибоко затягнувся: — Але ти мені вибач, мальок. Я не можу на свіжу голову гнати під сто п’ятдесят по цій, трясця її матері, «магістралі».

Потому опустив стоянкове гальмо і погнав уперед, повторюючи крізь зуби, немов мантру: «Тільки не помирай, прошу… Тільки не відкидай копита, мальок…»

Стало геть темно. Годинник показував 18:23.

Джей-Ді Річардсон та Френк Ді’Анно цмулили джин-тонік на терасі готелю. Крім них, у барі нікого не було. Вечір був на диво тихим і спокійним.

— Докторе Ді’Анно! — перехилившись через стійку, гукнув бармен.

Френк повів головою.

— Так, аміґо? — посмішка ще не зійшла з його обличчя.

— Вас до телефону.

Ді’Анно спохмурнів:

— Це з клініки.

— Чому ти такий впевнений? — спитав Джей-Ді.

— А кому ще в цьому ведмежому куті може знадобитися австралійський інженер о пів на восьму вечора? Щось уже натворили, ескулапи.

Австралієць неохоче підійшов до телефону. Підніс трубку до вуха. Довго слухав, кілька разів коротко відповідав. Невдоволена гримаса помалу поступалась здивуванню.

Коли розмова скінчилася, Френк спішно повернувся до стола.

— Ти знаєш, старий, мені доведеться зганяти в клініку.

— Щось сталося з апаратом?

— Із томографом усе в порядку, але… в лікарню привезли хлопчика. Хтось із місцевих збив його посеред пустелі. Ніхто не знає, звідки той малий узявся. І лікарі… вони хочуть, щоб я приїхав, подивився.

— Білий хлопчак? — ніби мимохідь уточнив Джей-Ді, відчуваючи, як під лопатками ворушиться холод.

— Що ти сказав?

— Я спитав, чи хлопчак білий.

— Так, — відказав Ді’Анно, а тоді різко повернув голову: — А звідки ти, чорт забирай, знаєш? Я ж тобі не говорив.

— Знаєш, що? Я їду з тобою, — мовив новозеландець.

— Це він, — заявив Джей-Ді.

— Точно?

— Так. Жодного сумніву. Я бачив його в пустелі по дорозі від Сан-Педро. Він тоді неадекватно поводився. Не дивно, що пацан втрапив під колеса.

— Він уже тоді був у самих трусах?

— Ага, — кивнув Річардсон.

— Чому ж ти не підібрав його? — Ді’Анно спідлоба зиркнув на товариша.

— Я хотів. Але, кажу ж, він був не при своєму розумі. Розумієш… хлопчак налякав мене… До чортиків налякав.

— Налякав? — вирячився Френк. — Як це, бляха, розуміти?

— Як хочеш, — відмахнувся Джей-Ді. — Я думав, що побачив примару чи демона якогось. Він копіював мене.

Френк Ді’Анно встромив руки в кишені халата. На думку не спадало нічого, що міг би накоїти десятирічний сопляк, щоб переполохати сорокап’ятирічного лікаря. Пацан лежав непритомний, і Ді’Анно (на щастя чи на лихо) не бачив його очей.

• Предыдущая
• 4/116
• Следующая