Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/116
• Следующая

— Я тебе ненавиджу, — дівчина схрестила погляд зі своїм хлопцем.

Тимур розумів, що попросту не має часу розгортати новий виток суперечки. Хлопець рішуче обхопив Аліну за талію, підтягнув до себе і притиснувся губами до її губ. Дівчина не пручалася. Відповіла на обійми, потім, перервавши поцілунок, поклала голову на Тимурове плече.

— Я тебе ненавиджу, — повторила вона, проте цього разу в голосі не було ані краплі злості.

— Я знаю. Я — гівно.

— Гірше.

Відчуваючи під тонкою кофтою м’які груди, Тимур зловив себе на тому, що починає заводитись. Електричне збудження прокотилось його тілом від живота і до шиї. За мить йому стало тісно у джинсах.

— І треба було тобі отак викаблучуватись? — куйовдячи пальцями запашне волосся, прошепотів він на вушко Аліні. — Ми не бачитимемось довбаних два місяці, а у нас учора навіть сексу не було!

— Сексу в тебе не буде ще два місяці після повернення, — вдала розлюченість чорнявка. Тимур поблажливо посміхнувся. — Я тобі це обіцяю, юначе!

— Це ми ще побачимо, — програміст міцніше обійняв її.

— Запам’ятай мої слова! — спалахнула Аліна і боляче вкусила його за шию.

— Добре. Тільки не сердься… Я напишу тобі. Відразу після прильоту, — програміст задумався. Навряд чи у нього буде можливість вийти в інтернет в аеропорту Сантьяго. — Хоча не знаю. Я постараюсь написати із Сантьяго. Як ні, то озвуся вже з місця роботи.

— Тільки спробуй не написати!

Штаєрман вдруге прокашлявся і поклав одну руку на перила ескалатора.

— Все, я погнав. Люблю тебе.

— Па, — Аліна послала йому повітряний поцілунок, вичавила з себе посмішку. — Пиши мені, бо я тобі… — і потрусила кулачком.

— Нарешті, — видихнув чилієць.

Тимур піднімався на ескалаторі, стоячи на три сходинки нижче за Оскара Штаєрмана. Проїхавши половину шляху, він повернувся і помахав на прощання рукою. Жест вийшов незграбним. Можна сказати, навіть дурнуватим. Аліна пирснула і показала язика у відповідь.

Навряд чи вона була б такою веселою, якби знала, що так і не отримає від коханого жодного листа…

Рейс іспанської авіакомпанії «Iberia» на Сантьяго-де-Чилі відправлявся аж о 00:10. Тимур з Оскаром пообідали, після чого їм не лишилось нічого, окрім як байдикувати. Від нічого робити хлопець увімкнув ноутбук і спробував пошукати вільну вай-фай точку. Після кількох спроб, надибавши мережу без паролю, підключився.

— Хей, аміґо! — несподівано окликнув його Штаєрман. Після того, як вони пройшли паспортний контроль у аеропорту Києва, чилієць змінив тон: став поводитися не як строгий роботодавець, а як рабовласник. — Побудь тут, я мушу забрати ще одного пасажира.

— Хтось іще летить з нами?

— А ти думав, ти один такий розумник?

Тимур відкрив головну сторінку поштового сервера ukr.net. У папці «Вхідні» висіло 24 непрочитаних листи. Більша частина листів стосувалися роботи. Тимур не читав їх. Наступними тижнями він матиме над чим сушити голову. Навіщо тратити час та сили, відволікаючись на проекти «TTP Technologies»? Декілька повідомлень надійшло з Facebook. Він швидко з ними розібрався.

Після цього серед непрочитаних лишився один лист. Відправник — Natalie1976, підписаний — «Застереження!».

Що за Наталі? 1976, певно, означає рік народження, припустив Тимур. Виходить, що відправниця є старшою за більшість його знайомих, зате молодшою за всіх його начальників. Мабуть, це просто спам. Тимур повів пальцем по точ-паду, збираючись відкрити і прочитати лист. Не встиг: наступної секунди перед ним виник Оскар Штаєрман.

— Ось познайомся, — апатично кинув чилієць англійською, — це Ігор Ємельянов.

Ліворуч від прилизаного Оскара стояв неохайний товстуватий чоловік років сорока.

— Професор Ігор Ємельянов, — ядуче поправив новоприбулий. Нижня губа зверхньо випнута, щоки обвисають, як у бульдога, засалені пасма спадають на лоб.

— А це наш програміст, — байдуже продовжив Штаєрман, — Тимур Коршак.

— О, — на якусь мить з лиця росіянина зійшов зухвалий вираз. — О’о, — повторив він, двічі смикнувши кущастими бровами.

— Вы говорите по-русски? — спитав Тимур, дивуючись з такої реакції професора.

— А как еще мне говорить? На сраном китайском?

«Ще один псих», — нахмурився Тимур, а вголос промовив:

— Звідки ви мене знаєте?

— Я тебе не знаю. Ми щойно познайомились, забув?

— Тоді чому така реакція?

— Яка реакція?

— Оце ваше «о’о».

— Я бачив твою роботу.

Тимур насторожився.

— Перепрошую, — встряв у розмову чилієць, — маю повідомити, що мені не вдалося дістати місця у бізнес-класі. Я пізно звернувся до представників «Iberia» по квитки.

— Ти хочеш сказати, ми полетимо в економ-класі? — гаркнув товстун, переходячи на англійську.

— Так.

— Подивись на мене! Як ти це уявляєш, Штаєрмане? Я схожий на людину, котра весь сраний політ тертиметься ліктями зі смердючими селюками? Я нікуди не полечу! Знімай готель, вирушимо тоді, коли ти спроможешся купити нормальні квитки.

На вилицях Штаєрмана запульсували м’язи. Проте заговорив він стримано:

— Ми не можемо зволікати, професоре. Полетимо в економ-класі. Я взяв кожному по три суміжних місця в кінці салону. Звісно, це не ліжка бізнес-класу, однак можна поспати, і ніхто при цьому не штурхатиме тебе ліктями.

Ємельянов поворушив брезклими щоками:

— Все настільки серйозно?

Чилієць кивнув кілька разів підряд.

Тим часом Тимур повернувся до останнього непрочитаного листа. Клацнув мишею на повідомленні. Вікно браузера довго лишалося білим, а згодом вигулькнула стартова сторінка ukr.net. Швидше за все, поки він перемовлявся з росіянином, зв’язок з мережею переривався. Відтак поштовий сервер просив заново ввести логін та пароль.

Хлопець узявся терпляче вводити дані. Це зайняло ще хвилину.

Відкривши свій акаунт, Тимур потягнувся до непрочитаного повідомлення від Наталі. Щось наче дзенькнуло в нього у вусі. Щось підказувало, що він повинен прочитати той лист.

Саме тоді Ігор Ємельянов завершив розмову з Оскаром.

— Добре, — буркнув товстун, — летимо в економ-класі, — і плюхнувся на крісло поряд з Тимуром. Сідаючи, штурхнув хлопця ліктем, мало не скинувши лептоп на підлогу. Тимур обурився б, якби не остання фраза професора. Вона погнала думки іншим руслом.

— Ви знаєте, куди ми летимо? — спитав програміст.

Ігор хмикнув з виглядом людини, котра знає все:

— Ми вирушаємо розгрібати лайно, яке заварилось через тебе.

— Послухайте, — Тимур образився, відвернувшись від екрана, — якщо користувач незадоволений роботою програміста, далеко не завжди виною тому є програміст. Як я можу нести відповідальність за код, який не компілював? Ви не маєте права судити про мою компетентність по уривках. Невже не розумієте: неможливо відредагувати програму, якої не існує? Замовник зажадав «сирий» код, і я був змушений…

— Ти, схоже, геть не шурупаєш, що відбувається, — з легким відтінком суму перебив його Ємельянов. — Ніхто не ставить під сумнів твою компетенцію, ніхто не докоряє тобі… Там, куди ми летимо, хлопче, почалися проблеми. Судячи з того, наскільки спішно нас викликали, збіса великі проблеми. І завелося все не через те, що ти дав маху в концепції чи настрочив дірявий код. Усе, що нині коїться в Атакамі, розпочалося тому, що ти аж надто добре виконав свою срану роботу, — росіянин замовк, втупившись у простір поперед себе. А тоді тихо повторив: — …аж надто добре, чорт забирай.

Збитий з пантелику Тимур затих. Його привело до тями довге «бі-іп», що прозвучало з динаміків ноутбука. Сигнал про те, що заряд батареї сягнув критично низького рівня. Через секунду екран погас.

• Предыдущая
• 14/116
• Следующая