Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович - Страница 44
- Предыдущая
- 44/45
- Следующая
Праворуч від вхідного лазу стриміла невелика попереджувальна табличка, яка інформувала відвідувачів про те, що залазити в башти Сійюстані суворо заборонено, обіцяючи нещадну кару тим, хто надумає це зробити. Мушу визнати, напис на табличці був трохи дивний. Там йшлося не про те, що нахабний троглодит і вандал, який наважиться сунути ніс у поховання, буде покараний згідно із законом. Зовсім ні. Знак погрожував (саме погрожував, а не перестерігав!), обіцяючи страшну кару всім, хто потривожить могилу.
Я обвів язиком сухі губи і повільно роззирнувся навкруг. Нікого. Абсолютно нікого. Затим опустився навколішки і зазирнув у отвір. Стіна могили виявилась надзвичайно товстою. Через непроглядиму темряву я геть не міг роздивитися, що там, усередині вежі.
— Максе… — стурбовано озвався Ян, помітивши, що я став навколішки перед входом до могили. — Максе, не треба…
Я мовчав, пильно обдивляючись краї отвору. Єдине, що мене турбувало в той момент: чи зможу я протиснутися всередину.
— Максе, навіть не здумай, — не вгавав мій товариш. — Ти вже поліз в одну могилу коло Кауачі. Ти що забув, що потім сталося? Чувак, схаменись! Нам сьогодні ввечері їхати в Арекіпу. Якщо, не приведи Господи, в автобусі з тобою станеться те ж саме, що й у хостелі в Насці, пасажири повісять тебе на першому ж ліхтарному стовпі при дорозі!
«Остання сосиска на сніданок була зайвою, — тим часом міркував я. — І булочку до чаю можна було не їсти…». А потім я голосно прицмокнув і подумав: хіба я не козак, чи що? Хіба то я дарма перся сюди з іншого кінця світу, намотавши добрих шістнадцять тисяч кілометрів? Щоб оце просто подивитися на кам’яні кругляки на високогір’ї коло Пуно? Дзуськи! Відтак я вирішив ризикнути і спробувати.
Втім, перед проникненням усередину сійюстанських баштових могил треба було вжити деяких заходів безпеки.
— Чувак, — діловито звернувся до Яна.
Мій товариш метався з боку вбік, не знаходячи собі місця.
— Максе, не треба! Я тебе заклинаю, не роби цього!
— Чувак, не панікуй! Якщо я раптом почну чортихатися, значить я застряг. Ти тоді хапай мене за ноги і витягуй з дірки. Зрозумів?
— Зрозумів, — приречено прошепотів чех.
Відтак я гучно видихнув з легень повітря, втягнув живіт і рішуче встромив макітру в неширокий отвір. Плечі ледве втиснулись у прохід. Утім, якщо протиснулися плечі, логічно міркував я, значить, пролізу весь. Я глухо сопів і насилу поставив тулуб під кутом, щоби плечі зайняли діагональ квадратного отвору. Попри це мене стиснуло так, що я не міг дихати і ворушити руками. Я просувався вперед тільки завдяки тому, що відпихався ногами від землі.
— Чувак, а якщо вона завалиться, тебе витягувати чи ні? — репетував ззовні Ян. — Тобі ж може голову так причавити, що ти вже ніколи не лаятимешся… А раптом там змія і вона вкусить тебе за морду? Га?… Чувак, якщо там раптом буде мумія, не чіпай її голову! Тільки не торкайся до голови! Чуєш мене? Лиши всі черепи на місці!
Зрештою, моя довбешка досягла вільного простору. Я востаннє відіпхнувся ногами і ввалився у внутрішню порожнину вежі. Земля піді мною дихала мертвотною сирістю. Я обережно поводив довкола себе руками, але не знайшов нічого вартого уваги.
— Тут порожньо! — крикнув я крізь отвір, щоб заспокоїти свого напарника. — Ні змій, ні черепів.
— Хай йому грець, — полегшено зітхнув Ян. — Добре, що нема черепів.
Я звівся на ноги і підсвітив мобілкою. Башта всередині була зовсім іншою. Як виявилось, стіни поховальних веж складаються з двох абсолютно різних шарів. Зовнішній шар є гладеньким циліндричним муром, сформованим з ідеально припасованих один до одного каменів. На противагу йому внутрішній шар складається з необроблених каменів, що направлені гострими кінцями всередину башти. Всередині було не так уже й темно: внутрішні стіни вежі звужуються догори, лишаючи на самому вершечку невеликий отвір, через що складається враження, ніби кам’яна кладка от-от завалиться і перемеле мої кістки на шматки.
У вежі було холодно, вогко і, чесно кажучи, нецікаво, тому вже через хвилину я зібрався лізти назад. Однак, виконати це виявилось непросто. Через величезну товщину стін на долівці лишалося зовсім мало місця, тому я не міг лягти й випростати ноги, щоб нормально відіпхнутися. Крім того, отвір зсередини був значно меншим — протиснутися було непросто.
Врешті-решт, звиваючись, наче вуж, подумки картаючи себе за недоречну заповзятливість під час снідання, я виповз з башти назовні. Ян стояв поодаль і нарочито дивився кудись убік, усім своїм виглядом показуючи, що він ніяк не причетний до щойно звершеного акту вандалізму.
Потому я заліз у ще одну башту, знову не виявивши нічого цікавого. Вочевидь, усі мумії, яких не вкрали шукачі скарбів, давно розтягли по музеях. Затим я заліз на кручу над озером і довго дивився, як у воді пропливають відображення хмаринок.
Увесь цей час щось трохи мене гнітило. Здавалося, ніби чийсь сердитий погляд буравить мою спину, ввірчується в легені і доходить аж до серця. Я різко підвівся, крутнувся круг себе, але не побачив нічого, окрім древнього напівзруйнованого муру, похиленої вежі вдалині та синього неба, де-не-де затягнутого вузькими хмарами. Втім, гнітюче відчуття не зникло, а навіть посилилося. Мені вже ввижалось, що за мною спостерігає не одна пара очей.
— По-моєму, тут хтось є, - сказав я Янові.
— Де? — озирнувся чех.
— Тут, — багатозначно відказав я.
— Ти маєш на увазі того телепня-охоронця внизу? Та він скоро покриється пліснявою! Ми можемо по цеглині розібрати всі вежі, а він навіть не прокинеться.
— Я не про нього. Мені здається, що хтось спостерігає за нами прямо тут, на плато.
Мій товариш, примружившись наче радянський розвідник, прискіпливо обдивився околиці і серйозно проказав:
— Чувак, ми тут самі.
Втім, Ян помилявся. Я наблизився впритул до руїн кам’яної кладки, що тяглася майже через увесь археологічний сайт, — від муру майже нічого не лишилося, нині він більше нагадував безладне скупчення каміння — затим спустився навколішки і зазирнув в одну із щілин між брилами.
— Ого! — вигукнув я.
Ян підійшов і всівся поряд мене.
— Хто це такі? — здивовано бовкнув він.
Я ткнув пальцем у щілину:
— Ховрахи. Тут ціла колонія пузатих перуанських ховрахів.
І справді: відразу навпроти мого обличчя у сховку між камені сидів, по-боксерськи підібгавши лапки, тлустий ховрах. Я оглянув дві найближчі розколини і в кожній виявив ще по одному куцохвостому гризуну. Щоправда, останні двоє не були таким товстими і вгодованим. Певно, перший — то їхній бос, подумалось мені.
Затим я схопив якусь трісочку землі і просунув її між каменями, намагаючись дотягти і штрикнути ховрашка. Думав, гризун кинеться навтьоки. Та де там! Ховрах вчепився за протилежний кінець палки і, злісно попискуючи, висмикнув гіляку в мене з рук. Від несподіванки я аж стрепенувся. Геть не очікував подібної сили та завзяття від такої крихітної тваринки.
Я спробував завести розмову і кілька разів пискнув до нього, намагаючись пищати так, як це робив Роберто, наш провідник на Котопаксі, коли скликав до нас усіх кроликів округи. Мабуть, у мене нічого не вийшло, оскільки гризун продовжував дивитися на мене з неприхованою зневагою. Ідеально круглі очі, здавалося, спопеляли мене суворим осудливим поглядом. Ховрашок неначе промовляв до мене: «Нема чого тут пищати, знаю я вас, пискунів! Чого приперлися?». Він не тікав, попри те, що я присунувся практично впритул до кам’яної кладки. А потім несподівано розвернувся до мене задницею. Мовляв, розмову закінчено.
— Нахаба! — образився я й неквапом звівся на прямі ноги.
Ховрахи коло башт Сійюстані
Підтверджуючи розумні слова, написані мною у повчальному розділі про Кауачі, помста за блюзнірські вибрики на Сійюстані не забарилася.
- Предыдущая
- 44/45
- Следующая