Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/45
• Следующая

Довгов’язий викрикнув мені щось на прощання, але я вже не чув його, бо летів униз дорогою, метеляючи за спиною рюкзаком.

Нам пощастило: ми застали перуанця на місці. Він стояв, опершись на старезне авто невідомої мені марки з великими старомодними колесами, і з насолодою курив сигарету. Невисокий, чорнявий, коротко підстрижений, з міцними руками і квадратним підборіддям чоловічок справляв приємне враження. Звали перуанця Оскар.

— Я чекав на вас, — незворушно заявив водій, коли ми, захекавшись і впершись долонями в коліна, спинилися перед ним. Я здивовано глипнув на нього, вигнувши дугою брову. — Я знав, що хтось підніматиметься звідти, — Оскар кивнув у бік Куско і всміхнувся. — Добре, що ви не забарилися.

— Нам треба в Ойянтайтамбо, — захекано випалив я.

— Поспішаєте на потяг? — уточнив чоловік; я кивнув, висолопивши язика. — Сімдесят нуебо солів — і поїхали.

Ціна виявилась дуже хорошою. Сімдесят нуебо солів — це значно менше, ніж ми розраховували потратити на таксі з Куско, ще навіть коли не знали про страйк. Я задоволено чмихнув і зиркнув на Яна. Чех підморгнув і поплескав мене по плечі. Життя налагоджувалось.

Ґрунтова дорога пролягала високо в Андах поміж запаморочливих гірських краєвидів. Нагірні полонини, вкриті килимами жовтої трави, змінювались синьо-чорними горами з білими сніговими шапками на піках, поміж яких зрідка траплялися неглибокі озера з крижаною й прозорою, мов скло, водою. Небо над головою було таким чистим, наче його помили засобом для миття вікон і добряче натерли газеткою. Лиш один раз ми бачили людей — кількох перуанців, які, згорбившись, працювали в полі. Вони невідчепно проводжали наше авто поглядами, певно, розуміючи, що ми наперекір оголошеному страйку пробиваємося до Ойянтайтамбо.

— Коли ваш потяг на Мачу Пікчу? — спитав водій, коли ми віддалилися кілометрів на сорок від Куско.

— За десять до сьомої, - відповів я.

— Так у вас ще багато часу, аміґос! Хочете я покажу вам Морай? — при цих словах шофер витяг звідкілясь потерту карту і передав її нам, показуючи на якусь точку неподалік від Ойянтайтамбо. — Це просто унікальні інкські споруди, і вони зовсім поряд. Ви не пожалкуєте, якщо туди потрапите.

Я глипнув на Яна, мій товариш кивнув, і за кілька кілометрів Оскар звернув ліворуч, забираючись ще вище в гори.

Мушу визнати, перуанець не брехав, коли сказав, що Морай — дійсно винятковий археологічний комплекс. Руїни складаються з кількох велетенських концентричних терас, що рівномірними уступами заглиблюються в землю, створюючи щось на зразок римського амфітеатру. Верхні тераси мають еліптичну форму, нижні створені у формі правильних кіл. Бокові стіни терас складено з каменів, а на самих терасах насипано родючого ґрунту. Найнижче коло (тераса) знаходиться на глибині тридцяти метрів відносно до верхньої тераси. Висота кожної сходини приблизно дорівнює людському зросту, тому для того, щоби перебиратися з тераси на терасу, Інки в спеціальних місцях на бокових стінах вмуровували один над одним продовгуваті камені, таким чином формуючи сходинки.

Ми з Яном ошелешено спинилися на краю найвищої еліптичної тераси. Гігантський багатоступеневий комплекс, що розкинувся перед моїми очима, чимось нагадував величезний кар’єр, де добувають руду, от тільки кожен рівень мав напрочуд правильну геометричну форму. Наш водій виявився настільки люб’язним, що спустився з нами вниз і провів нам лекцію, детально пояснивши, для чого призначався Морай. Як виявилось, багатоступеневі тераси слугували для проведення сільськогосподарських експериментів. На кожному рівні Інки відтворювали кліматичні умови певного регіону своєї Імперії, визначаючи, де краще саджати ту чи іншу культуру, а заодно — з кого вимагати більших податків. Річ у тому, що за рахунок різниці висот на терасах виникає значний температурний градієнт (перепад температур між верхньою та нижньою терасами може сягати 15 °C). Крім того, через усі тераси було прокладено спеціальний водовід, за допомогою якого можна регулювати кількість води, що потрапляє на кожну конкретну ділянку. Інки сіяли на терасах зернові культури та всякі інші рослини, що використовувались ними у сільському господарстві, і спостерігали, що як росте. Просто і водночас геніально! Чиста наука — ніякої тобі «bullshit science». Іншими словами, Морай слугував для Інків величезною природною лабораторією…

О п’ятій вечора ми успішно прибули в Ойянтайтамбо. До потяга на Мачу Пікчу лишалося трохи менше двох годин — якраз удосталь, щоб оглянути руїни і повечеряти в якомусь ресторанчику.

Поїзд прибув у Аґуас Калієнтес за чверть до дев’ятої вечора. Ми заселилися в хостел і вляглися спати. А вже ранком наступного дня ще до сходу сонця рвонули на гірську, вищу від хмар вершину, на якій причаїлася одна з найбільш загадкових та неприступних твердинь світу…

Місто в небесах — так нині іменують Мачу Пікчу. У перекладі з мови кечуа його назва означає «стара вершина». Особливість міста у тому, що збудоване воно точнісінько на краю гірського хребта над долиною річки Урубамба. Звідусіль Мачу Пікчу обступають глибоченні урвища, оточені ще більш неприступними масивами скель. Загублена високо у хмарах посеред важкопрохідних Анд, загадкова цитадель протягом чотирьох сотень років лишалася абсолютно невідомою цивілізованому світові. Місто розташоване в такій глушині, що іспанські конкістадори так і не змогли його розшукати. З одного боку, завдяки цьому Мачу Пікчу лишилося незруйнованим, з іншого — нам практично нічого не відомо про його жителів та історію занепаду.

Мачу Пікчу збудували приблизно у 1440 році, за сто років до падіння Імперії Інків, за наказом великого правителя Пачакутека. На широких терасах, що нависають буквально над проваллям, з ретельно відполірованих блоків розмірами, вищими за людський зріст, Інки звели грандіозні храми, палаци, олтарі для жертвоприношень, складські приміщення тощо. На штучних щаблястих майданчиках, що збігали вниз до Урубамби, вирощували сільськогосподарські культури, в центральній частині міста розкинулась священна площа, де відбувались ушанування Інті, бога сонця. Місто функціонувало до 1532 року, коли в Імперію вторглися іспанці під проводом Франциско Пісарро, після чого… всі його жителі таємниче зникли.

Щоби збудувати місто у такому місці, потребувалася неймовірна майстерність. За оцінками спеціалістів, половина всіх зусиль, затрачених на будівництво Мачу Пікчу, пішла на підготовку площадки і роботи по закладці фундаменту. Масивні підпірні стіни та тераси більше п’яти століть тримають на собі ціле місто, не дозволяючи дощам і зсувам знести його у прірву.

Розшукав Мачу Пікчу професор Єльського університету Хайрем Бінґхем 24 червня 1911 року. До цитаделі його провів перуанський індіанець, взявши за це лиш два долари.

На сьогодні єдиною можливістю потрапити на Мачу Пікчу є залізниця, що тягнеться від Куско через Ойянтайтамбо до Аґуас Калієнтес. Кількість потягів з Куско обмежена, тому більшість мандрівників спочатку добираються до Ойянтайтамбо, а вже звідти їдуть потягом. Жодним іншим способом до Мачу Пікчу не потрапити (звісно, якщо у вас немає власного вертольота або ж ви маєте страшенне бажання кілька днів тюпати навпростець горами). Щоправда, у хостелі в Куско я надибав двох навіжених бекпекерів, хлопця та дівчину з Швейцарії, котрі доїхали машиною до Ойянтайтамбо, а потім… йшли пішки до Мачу Пікчу по залізничній колії.

У лютому 2010 року, через сім місяців після мого візиту, сильні зливи спричинили страшенні зсуви у горах між Ойянтайтамбо та Мачу Пікчу. В результаті залізниця була зруйнована відразу у кількох місцях, а 1100 туристів лишилися відрізаними від світу в Аґуас Калієнтес. Мандрівників довелося евакуйовувати вертольотами, а твердиня Мачу Пікчу опинилася відрізаною від світу щонайменше на півроку.

Тітікака — це не лихослів’я і навіть не назва black-metal-групи з якогось замшілого села на півночі Норвегії. Це озеро в Південній Америці. Причому озеро не просте, а знане й прославлене, відоме на весь світ, головним чином завдяки тому, що є найвищим комерційно-судноплавним озером на планеті.

• Предыдущая
• 40/45
• Следующая