Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Кидрук Максим Иванович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/45
• Следующая

Кам'яна лама в стіні Саксайуамана

Того дня ми з Яном пройшли пішки майже двадцять кілометрів, піднявшись з 3360 до 3765 метрів над рівнем моря, відвідавши під час походу чотири інкські фортеці: Саксайуаман, К’енко (центр поклоніння богам родючості), Пука Пукара (придорожній військовий пост, який водночас правив за склад провіанту) та Тамбомачай (купальні для інкської знаті). Коли ми повернулися назад у Куско, надворі геть стемніло.

Ввечері за чашкою чаю з листя коки, яке індіанці використовують як тонізуючий засіб під час тривалих переходів горами, хазяйка хостелу переказала нам історію про битву, що майже п’ять століть тому відбулася під стінами інкської столиці.

Битва при Саксайуамані

Фортеця Саксайуаман стала місцем однієї з найвідоміших битв між Інками та іспанськими завойовниками.

Інка Манко, зрозумівши невдовзі після страти Атауальпи, що від іспанців нічого хорошого не дочекаєшся, відмовився від запропонованого конкістадорами титулу імператора і одного дня, обманувши Ернандо Пісарро (брата Франциско Пісарро), утік з Куско, аби очолити розбиті інкські війська. У переддень Пасхи 1536 року він підняв повстання.

Манко вдалося зібрати під своїми стягами від ста до двохсот тисяч воїнів, які взяли в оточення колишню столицю Імперії. Індіанцям вдалося загнати всіх іспанців у палаци на центральній площі і підпалити місто. Конкістадори вціліли, проте ледь не задихнулися від диму. В результаті загарбники зберегли контроль лиш над кількома будівлями у центрі Куско, а все місто опинилося під контролем Інків.

З відчаю іспанці почали прориватися до Саксайуаману, що височів над містом. Фортеця була зайнята індіанцями. Конкістадори несподівано прорвалися до цитаделі і кинули всі сили на те, щоб захопити укріплення. Протягом тривалої битви, сповненої героїзму з обох сторін, іспанці змогли прорватися крізь першу лінію бастіонів. У результаті Інки, що оборонялися всередині, тепер не мали доступу до припасів та зброї. Зрештою, завдяки відчайдушній спробі, конкістадори змогли відтіснити повстанців, зайняти твердиню і закріпитися всередині. Підкріплення Інків, що надійшло з гір, уже не змогло нічого змінити. В битві при Саксайуамані загинув Хуан, один із братів Пісарро.

Тим часом індіанці досить успішно діяли по всій території Перу, знищивши кілька іспанських загонів загальною чисельністю двісті чоловік, включно з кавалерією. Проте облога Куско тривала. Щоправда, іспанці все частіше контратакували, не даючи Інкам зосередити великі сили. Одночасно в Перу прибували підкріплення з інших колоній і навіть з метрополії. У той же час Манко не міг прогодувати величезну армію, не відпустивши селян додому для збору урожаю (більшість його солдат були звичайними селянами, непристосованими до війни). Все це різко змінило співвідношення сил у бік завойовників. Облогу було знято, а Манко довелося тікати спочатку в Ойянтайтамбо [75], а потім ще далі — в неприступну фортецю Вількабамба.

Наступного ранку нас із Яном чекала малоприємна новина. Точніше новина була геть поганючою, просто спочатку ми не надали їй належного значення.

— Куди сеньйор прямує? — спитала мене хазяйка «Samay Wasi», нашого хостелу в Куско, коли я виписувався і платив за кімнату.

— Мачу Пікчу, — коротко відказав я.

— Кгм… Потягом із Куско?…

— Ні. Спочатку в Ойянтайтамбо, а вже звідти на поїзді до Аґуас Калієнтес.

— А ви хіба не знаєте, що у нас страйк? — випалила жіночка, розтягнувши губи в посмішці. Вона ляпнула це з якимось демонстративним піднесенням, неначе розповідала про національне свято чи розказувала новий рецепт пиріжків з м’ясом. — Всі водії страйкують.

— Та мені байдуже, — спокійно відказав я, закинув наплічник на плечі і залишив хостел.

Насправді інформація про страйк не стала для мене новиною. Напередодні, піднімаючись до Саксайуаману, я чув, як поодинокі мандрівники безперестану торочать про якісь акції непокори в горах. Утім, я не звертав на ті розмови уваги, а тому не мав уявлення про справжні масштаби затіяних перуанцями заворушень. Страйкують водії автобусів? Та й дідько з ними! Візьмемо з Яном таксі на двох, переплатимо трохи, і спокійно доберемося до Ойянтайтамбо! То ж раз плюнути! Отак я собі думав.

Але не так воно все вийшло.

Вулиці Куско лякали порожнечею. Місцевих жителів ніде не було. Не було взагалі нікого, окрім поодиноких собак та лискуче-чорного вороння. Небачена картина — на дверях та вікнах більш ніж половини крамниць із сувенірами висіли таблички «Cerrado». Проте найбільше дивувала повна відсутність автомобілів.

Ми проминули безлюдний центр і завернули на Авеню ель Сол, де знаходилась будівля інформаційного офісу. Вчора я вже навідувався сюди. Тоді рожевощокі чорноокі перуанки безперестану всміхалися і чемно відповідали на всі мої питання стосовно інкських фортець навколо Куско. Після багатослівної консультації мені урочисто вручили товстенний журнал, де я мусив вказати своє ім’я, національність, та написати коротенький відгук стосовно того, чи допомогла мені надана інформація. Словом, учорашній сервіс був на висоті.

Цього разу я приперся зі значно каверзнішим питанням. Розчахнув ногою двері і випалив ще з порога:

— Як нам потрапити до Мачу Пікчу?

Сьогодні ніхто не понісся до мене наввипередки. Замість сяючих усмішок з-за столів визирали напружені, навіть похмурі обличчя. Я повторив своє питання.

— Потягом… — нарешті розтулила губки одна з дівуль.

— У нас, — кивнув головою на Яна, який спирався на стійку поруч зі мною, — квитки тільки від Ойянтайтамбо.

Дівча ще більше спохмурніло і невиразно промимрило:

— То вам, значить, треба не до Мачу Пікчу, а до Ойянтайтамбо…

— Саме так, моя люба сеньйорито!

Моя люба сеньйорита окинула мене важким поглядом і захитала головою:

— На превеликий жаль, сьогодні ви туди не потрапите, — вона говорила повільно, розтягуючи слова і видивляючись мою реакцію. — По всьому штату оголошено страйк.

— Я знаю, — спокійно відказав я. — Та ми готові найняти чиєсь приватне авто. Може, ви когось порадите?

В офісі запанувала гнітюча мовчанка. Молода працівниця понуро глипала на мене крізь скло і нервово тарабанила олівцем по столі.

— Ми покриємо всі витрати, — мовив я, нетерпляче ляскаючи пальцями по столі. - Money! Dinero! [76] Amiga, я кажу щось незрозуміле? Ми хочемо взяти таксі до Ойянтайтамбо!

Дівчина, схоже, нарешті розкумекала, що ці два ґрінго, очевидно, тупі мов іржаві томагавки, і не до кінця тямлять, що діється.

— Ви трохи не зрозуміли, хлопці, - обережно почала вона. — Річ не в автобусах чи таксистах. Тобто, не тільки в них… Усі, - вона зазирнула точно мені у вічі, - усі дороги до Ойянтайтамбо блоковані.

Тепер уже я спохмурнів та насупився:

— Як це блоковані?

— Ось так — бло-ко-ва-ні! Всі гірські перевали закидані каменюками, а на завалах порозсідалися ватаги ображених і сердитих селян, які залюбки перекинуть ваше авто і зметуть його в перше ліпше провалля. В ім’я вселенської справедливості.

І лиш тоді я нарешті второпав, що страйки в Перу — то річ дійсно серйозна.

Бунтарі

Взагалі, у питаннях страйків, бунтів та заворушень перуанці є справжніми профі. Непокірні нащадки Інків, Аймару та Чіму ніколи не мовчать і не сидять склавши руки, коли їм щось не до смаку. Українці, порівняно з ними, просто-таки стадо смиренних овечок.

У непрохідних джунглях на сході Перу, далеко за відрогами Анд, де починається широченна Амазонська рівнина, розташувалося кілька дрібних поселень, де живуть такі собі перуанські розбишаки. Вони безперешкодно вирощують цілі плантації коки, виготовляють з нього кокаїн, продають свій товар за кордон і роблять непогані гроші. І плювати вони хотіли на всіх, кому це не подобається. Поки їхню громаду ніхто не чіпає, вони теж нікого не займають.

• Предыдущая
• 37/45
• Следующая