Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/57
• Следующая

Усе це пульсувало і дихало під моїми ногами, однак уже не виявляло ворожості. Я відчував, що віднині маю повне право казати: «Моя Мексика, мої піраміди».

Гектор безшумно ретирувався, розтанувши в аритмічному натовпі площі. Я і Том зостались самі. День теліжився до повечір’я.

— Ходімо, нас чекає пиво, — зронив Том.

Ми розвернулись і пліч-о-пліч почвалали до хостелу, по-діловому заклавши руки в кишені коротеньких шортів: двадцятичотирьохрічний український аспірант і шістдесятилітній австралійський підприємець.

За все своє життя до самого візиту в Мехіко я жодного разу не чув і не бачив двійко простих іспанських слів: Lucha libre. Ці слівця ніяк не пов’язані з прадавніми цивілізаціями, загубленими містами, пірамідами чи джунглями, і я геть не збирався приплутувати їх у свій дорожній план. А втім, вони самі вписались у нього чіткими карбованими літерами, залишивши по собі чи не найяскравіші за цілу подорож (хоч і дещо моторошні) враження. Уже потім я збагнув, що Lucha libre — як невідворотний фатум. Неможливо приїхати в Мексику і розминутись із цією феєрією. Ви просто не зумієте проґавити те, що практично в усіх іспаномовних країнах Американського континенту сприймається чи не синонімом самої Мексики.

Аби ви не дуже нудились в очікуванні, я трохи підтягну завісу таємничості над цим загадковим явищем і повідаю вам, що Lucha libre (з іспанської — «вільна боротьба») є особливим різновидом професійної боротьби, для якої характерні усілякі швидкісні та вельми болючі захвати і прийоми, нарівні з так званими «летючими» прийомами (high-flying moves). Lucha libre — виключно мексиканське дітище, попри те, що правила борні та сама суть змагань значною мірою були пізніше перейняті американцями. У Мексиці Lucha libre — це справжній культ.

Між тим, прокинувшись ранком свого другого дня у Мехіко, я ще цього всього не знав.

Після поранньої тризни ми з Томом збили нову компанію та чкурнули на південь столиці, до місцини під назвою Ксочімілько (Xochimilco), де ще вціліли рештки ацтецьких іригаційних каналів, які за часів Кортеса рясною сіткою застилали всю долину Мехіко. Нині в Ксочімілько можна найняти велику розцяцьковану плоскодонку, спокійно поплавати каналами у тіні розлогих дерев, що спадають пагіллям з облізлих берегів, послухати маріачос, які ширяють туди-сюди на своїх благеньких суденцях, та прикупити різного мотлоху прямо з пропливаючих поряд човнів.

Ми повернулись у хостел далеко пополудні; Том одразу втік нагору тюкувати речі перед відльотом до Флориди, куди він сунувся з візитом до давнього товариша, а я лишився унизу, в ресторанчику, подудлити пивка та побазікати з ким-небудь.

За чверть після сьомої до патіо знадвору вступив дебелий засмаглий мексиканець. Він мав довге, нижче плечей аспідне як ніч кучеристе волосся, жилаву волячу шию, а спиною, здавалося, міг затулити сонце.

— Бажаючі поїхати сьогодні? — грубувато проказав чорнявий велет ламаною англійською. — Двадцять баксів. Текіла і пиво як завше, за мій кошт.

У патіо за столиками згуртувалось щось зо два десятка різномастих «бекпекерів», за звичкою радо обмінюючись новинами пройдешнього дня. Того вечора більшість серед нас були американцями.

Після короткої промови мексиканця вгору піднісся цілий ліс рук. І тільки я сидів мовчки та кліпав очима, неначе блондинка, яка вперше вмостилася за кермо автомобіля з механічною коробкою передач і ніяк не може розкумекати, на біса ота палка з цифрами праворуч від її коліна.

— Поїхати куди? — тихо перепитав я.

— Подивитись на Lucha libre, — по-змовницьки відповів громило з графітовими кучерями.

— What’s that[60]?

Пауза. Усі вилупились на мене, наче я спитав, хто ниньки за президента в Сполучених Штатах. Мені аж совісно зробилось через те, що я не тямлю, що воно таке, оте Lucha libre.

— Тебе як звати? — нарешті порушив мовчанку чорнокосий.

— М-м-макс… — обережно кажу я.

- І звідки ти будеш?

— Ну з України…

— Ого, я ще ніколи не бачив українця, — поблажливо прогудів мексиканець, а затим гукнув кудись в сторону: — Принесіть йому текіли, — і поплескав мене по плечу. — Максе з України, сьогодні ти їдеш з нами…

— No foto, por favor[61]! — басував кремезний богатир з нотками відчайдушного прохання в голосі, намагаючись видерти у мене з рук мою камеру.

— Хей! Я заплатив двадцять баксів! — я верещав і розмахував лапами, ховаючи за спиною фотоапарат. — Я хочу мати фото, інакше як я потім засвідчу, що справді бачив той ваш національний мордобій?

Але м’язистий велетень був непохитним.

— No foto, mi amigo[62]! — повторив він.

Оскільки випита текіла вже розповзлась тарганами по моєму мозку, я не хотів слухати жодних аргументів, лементував і відбивався, ніби бурий ведмідь середньої ваги. До моїх ремствувань приєдналися кілька americanos, котрі, як і я, вперше їхали на Lucha libre.

— Ти не розумієш, — ображено сопів мексиканець, не полишаючи надії схопити камеру. — На вході вас усіх однаково обшукають, камери відберуть, а в мене через вас будуть великі проблеми. Ти навіть уявити не можеш, що то за набрід — організатори боїв.

— Чого ти раніше не попередив? — фальцетом горлав я. — Коли я гроші платив?

Зрештою, після тривалих перемовин, ми зійшлися на тому, що візьмемо з собою лиш мобільні і при нагоді спробуємо відзняти кілька фото, а всі інші камери, професійні та цифрові, залишимо у хостелі.

— Це все на ваш страх і ризик, — приречено бубнів велетень. — Якщо вас спіймають за фотографуванням — я вас не знаю. Будете відбріхуватись самі!

Відтак ми завантажились у два мікроавтобуси й упірнули в повечірнє Мехіко.

Саме того вечора я, пригадую, вперше зіткнувся з пробками у мексиканській столиці. На щастя, мені випала приємність спостерігати їх лише здалеку. Проїжджаючи по одній з естакад, я побачив, як унизу дохлими жуками на сірому полотні асфальту виблискували абсолютно нерухомі автомобілі. Затор був такий, що навіть бувалі київські водії могли просльозитися: вісім смуг в обидва боки і аж до самого виднокраю.

Нам пощастило. Пошарпані автобуси обминули страхітливу пробку, вправно петляючи спіральними розв’язками, і помчали на південь Мехіко. Хоча відсутність заторів на нашому шляху геть не означала відсутність авто: дорогу запруджував гуркітливий транспорт в обох напрямках, хоча в цілому водії поводили себе досить виховано. Єдина проблема на мексиканських дорогах — це пузаті міські автобуси, які, користуючись своїми великими розмірами, поводили себе вкрай нахабно. Усі водії їх не любили.

Їхали ми нескінченно довго, а коли прибули на місце, шиби мікроавтобусів геть потемніли від налиплої на них повечірньої темряви.

Мінівени заглушили мотори на темному й засміченому дворищі, оточеному щільним кільцем облуплених білих стін без вікон. Обстановка нагадувала мені давно покинуте фабричне подвір’я. Коли я виходив з мікроавтобуса, два кремезних громили з пошерхлими мордами старанно і спішно, наче жуки скарабеї, які тягнуть до нірок свої кульки із слонячого лайна, зачиняли за нами браму.

Бійців Lucha libre іменують лучадорами (luchadores). Наш чорноволосий качок-проводир, як виявилося, у минулому був чільним лучадором, поки згодом під час однієї з сутичок не зазнав важкої травми, через що змушений був покинути цей жорстокий спорт. Я довго допитувався його ім’я, однак він щоразу виводив розмову на інше, вперто не називаючи ні свого справжнього імені, ні прізвиська, під яким був знаний у плеяді борців Lucha libre[63]. Пізніше, маленька опецькувата американка, котра сиділа на сусідньому кріслі у мінівені і, схоже, не вперше чухала дивитися на те, як здоровенні засмаглі дядьки щосили товчуть один одному писки, шепотом повідала мені, що наш патлатий гід у молодості носив заплутане прізвисько «Mad Dog of Evil[64]». Висковзнувши з кабіни мінівена, той Скажений Собака Зла пробрався до грузьких металевих дверей, по суті, єдиних дверей в оточуючому нас кільці стін, наполегливо грюкнув кілька разів і щось стиха шепнув іспанською. Полохливою нашорошеною отарою наше інтернаціональне юрмисько збилося докупи за його спиною.

• Предыдущая
• 22/57
• Следующая