Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/62
• Следующая

Я зазирнув у вічі напарнику. Тьомик геть збілів на обличчі, наче полиняв після прання.

— Це далеко, — глухо прохрипів я. — Для нас це дуже далеко, чувак…

Ми сиділи, понуро схиливши голови, прямо на тротуарі неподалік від будівлі аеропорту. Радилися.

— Давай подзвонимо кому-небудь в Україну і попрохаємо вислати нам гроші через «Western Union», — невпевнено запропонував Артем. — Потім якось віддамо.

— А ти не боїшся, що в такому випадку наше місцезнаходження стане відомим родичам твоєї сонцесяйної Альони? Раптом хтось спокуситься на винагороду, обіцяну її шаленим батечком, і розбовкає їм про те, що ми застрягли в Еквадорі?

— От холера б їх покосила! — лайнувся мій напарник.

— Сам винен. Тебе ніхто не тягнув женитися.

— Та знаю, знаю… Які в тебе ідеї?

— Гроші — на їдло, а добиратимемось до кордону з Перу на попутках, — відчеканив я.

— А далі?

— Ну, далі — пробиватимемось до Ліми. Теж автостопом.

— Ти думаєш, це спрацює?

По західному краю Південної Америки через увесь континент, з півночі на південь, від самісінького екватора аж до Вогняної Землі, тягнеться срібною ниткою Панамериканська магістраль — доволі пристойне й модернове шосе з усією необхідною інфраструктурою, що притаманна міжнародним трактам. Я знав це і сподівався, що подорож до еквадорсько-перуанського кордону не викличе значних труднощів.

— У нас нема іншого вибору, — кажу. — Має спрацювати.

Але воно не спрацювало. Так воно в житті завжди: коли щось не заладилось від самого початку, не варто дуже розраховувати на прихильність фортуни й у майбутньому…

Сонце щойно вишкрябалось в зеніт, зависнувши прямо над головами, і майже не лишало тіней. Часу до смерку було предосить, тому я запропонував Тьомику вирушати прямо зараз, не гаючись.

Насамперед ми видерлися на крутий схил, який здіймався на південному сході еквадорської столиці, звідкіля неспішно почимчикували на південь вздовж Панамерикани. Дорога пролягала поміж височенних гір, вкритих хвойними лісами, вершини яких пнулись до сонця, з легкістю протискуючись крізь товсту перину з хмар. На перших порах я дійсно вірив у те, що мандрівка до Перу не займе багато часу, а тому зберігав бадьорість і безперестану насвистував веселу мелодію з якогось французького фільму, раз по раз вистромляючи великий палець на дорогу з надією зупинити авто.

Втім, до вечора нас так ніхто й не підібрав…

Смеркалося. Над горами кублилися щільні хмари. Ніч мала бути темною. До всього, на одному з перевалів, через який переповзало високогірне шосе, здійнявся холодний вітер. Стомлені й розгублені, ми зісковзнули в першу-ліпшу придорожню улоговину, щоби віддихатись і трохи зігрітися.

— Якщо найближчим часом ми не знайдемо, де заночувати… — почав Тьомик.

— …то спатимемо під відкритим небом, — єхидно обірвав я товариша. — Так, наче я не розумію, чувак.

Я й сам чудово тямив, що ловити машину в пітьмі посеред покрученого серпантину — справа марна. Крім того, спостерігаючи непривітну сірість неба над головою та темінь крутобоких андійських ущелин, я відчував, що після заходу сонця нас огорне така непроникна пітьма, що й кроку не можна буде ступити без того, щоб не протаранити лобом яке-небудь дерево. От і сидітимемо тоді з напарником, наче у негра в… ну, самі знаєте де. Попри все я не міг нічого придумати, щоб якось зарадити ситуації.

Ми стовбичили в темряві посеред гір, нас поволі обволікала темрява. Із хмар, що чеберяли зовсім низько над скелями, сочився неприємний дощик, непомітно накачуючи вологою одяг та волосся. Крижаний пронизливий вітер з сердитим свистом ковзав по схилах гір, затягуючи нічний холод із гранітно-чорних небес в долину Кіто, що лишилась далеко за нашими спинами. Аж раптом Тьомик промовив:

— Чувак, я знаю, де ми можемо переночувати.

І тицьнув пальцем кудись у простір поміж деревами. Я спрямував погляд туди, куди показував друзяка, і від здивування аж прицмокнув язиком. Неподалік — якраз там, де кінчалась улоговина, — стояла невелика дерев’яна церковка. Спочатку я, пригадую, навіть зрадів і весело вигукнув:

— Круто! Якщо є церква, значить, десь зовсім поряд має бути селище!

Одначе напарник захитав головою і, обгледівши небо, яке щомить більше наливалось чорнотою, стурбовано бовкнув:

— Навряд чи ми встигнемо його розшукати… Я говорив про те, що нам, мабуть, краще переночувати в божниці.

— Ні! — я весь прибляк і скоцюрбився.

— Максе!

— Нізащо, чувак!

За все своє життя я навідувався до церкви три (ну, максимум — чотири) рази, та й то з великою неохотою. Переважно мене тягли туди силоміць: то на хрестини до кумів, то яйця на Пасху святити, то ще на якусь шоу-програму. При цьому ще жодного разу я не переступав поріг божниці сам. Повірте, сам я навіть не наближаюся до церкви! З таким вишуканим і розмаїтим житейським резюме (а воно, оце моє резюме, безперечно, вже давно лежить на видному місці у небесній канцелярії), я чудово розумів, що задля власної ж безпеки мені можна вступати у дім Божий тільки під прикриттям численного і добре висповіданого натовпу. Всі ті три (чи, можливо, чотири) рази, коли мені доводилося заходити до церкви, я шукав перед входом яку-небудь наскрізь постарілу бабусю. Таку, щоб як кульбабка: дмухни разок — і зразу на той світ, прости Господи. Такі «кульбабки» тільки про каяття й покуту думають. Я уповав на те, що Боженька не ризикне лупонути мене блискавкою, щоб, бува, не промахнутись і ненароком не порішити ні за цапову душу яку-небудь ревну праведницю. Облюбувавши підходящу бабусю, я прилипав до неї, мов присоска, і не відходив ні на крок до самого завершення служби.

Думайте, що хочете, але я знав одне: заходити в церкву разом із Тьомиком — це все одно, що лізти у басейн з крокодилами, яких півроку тримали на одному хлібі та воді, або ж, скажімо, застромлювати руку в кубло гримучих змій. Я не вірю, що Боженька пропустить таку лепську нагоду проявити свій праведний гнів і не підсмалить нам дупці.

— Я туди не піду! — ще раз обнародував свою позицію.

— Чувак, — Тьомик злився, — у нас немає ні карти, ні грошей, аби спинитися на ніч у якомусь мотелі. Насувається буря, мені холодно і хочеться спати, а ось ця капличка — єдина будівля, яка трапилась нам за останні десять кілометрів. Ти як хочеш, але я не збираюсь всю ніч мокнути під дощем і схопити запалення легень через те, що ти боїшся осквернити своєю присутністю священну оселю.

Я й сам скажено трусився від холоду, а тому розумів, що напарник має рацію. Але пересилити себе не міг. Так і стояв на місці, не рухаючись.

Тьомик не полишав надії мене переконати.

— Крім того, Максе, це ж… цеє… католицька церква, а ми з тобою — православні.

— І що?

— Я думаю, наші архангели не ризикнуть мочити тебе на чужій території.

Ляскаючи руками по плечах, я замахав головою, мовляв, даний аргумент вельми слабкий і непевний.

— І взагалі, чувак, — стояв на своєму Тьомик, — божниця ж недобудована! А недобудована церква — не церква! Правильно я кажу?

Я уважніше придивився до будівлі, котра вже майже повністю розчинилась у густій призахідній тіняві. Здається, вона дійсно незавершена, тож останній доказ видався мені цілком резонним.

— Ну добре, — врешті-решт здався я, — але пообіцяй мені, друже: коли раптом щось станеться… кгм… ну, не знаю… скажімо, почнеться щось підозріле, ми зразу підриваємось і тікаємо звідтіля нахрін. О’кей?

— Обіцяю, чувак! А тепер ходімо швидше, бо я скоро вріжу дуба від холоднечі.

Тьомик помилився: церкву добудували ще за царя Гороха, просто від старості фарба на деревині полущилась і майже всі шиби повилітали з вікон — от звіддалік вона й виглядала ніби як незавершена. Попри це всередині було тепло, сухо й затишно, можливо, трошки моторошно, але з часом я призвичаївся, заспокоївши себе шляхом самонавіювання. Повторюючи, наче мантру: «Все добре… все добре…» — я переконав свою розбуялу уяву в тому, що насправді знаходжусь зовсім не в храмі, а у звичайнісінькому гаражі чи ангарі.

• Предыдущая
• 4/62
• Следующая