Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/62
• Следующая

Старий десантник виховував доньку сам, оскільки мама Марусі померла від запалення легень, коли дівчинці було чотири роки. Тож поки Маруся мріяла про кар’єру оперної співачки, Родіон Борисович намагався зробити з неї сержанта української армії. Бідолашне дівча щоранку бігало крос, тричі на тиждень ходило на карате, вміло вести прицільний вогонь по рухомих мішенях, за 50 секунд збирало АК-47, з тринадцяти років займалось парашутним спортом (на час знайомства з Артемом здійснивши три сотні стрибків!). Усе це, зрозуміло, їй не подобалось, одначе день за днем перекроювало та змінювало її характер. Відтак дівчина росла зібраною, сильною і дисциплінованою, але… абсолютно непристосованою до життя. Найбільше це проявлялось у стосунках з протилежною статтю. До восьмого класу її контакти з хлопцями обмежувались виключно бійками. Перейшовши у дев’ятий клас, Маруся продовжувала лупцювати пацанів після уроків, однак уже менше, позаяк з нею просто не хотіли зв’язуватись.

У п’ятнадцять років дівчина вперше запримітила білявого синьоокого юнака, її однолітка, який жив у сусідньому під’їзді, і відчула до нього дивні, раніше не знайомі їй почуття. Через тиждень, перестрівши Артема ще два чи три рази, вона до нестями закохалась, одначе не знала, що робити далі. Як привернути увагу хлопця? Кілька разів Маруся намагалась його поколошматити, одначе Тьомик уперто не йшов на конфронтацію. Щоразу він чемно давав їй дорогу, звільняв місце на лавці коло будинку, один раз навіть допоміг донести пакет з продуктами від маршрутки до дверей під’їзду. Такому навіть руки заламати не було за що. Дівчина закохалась ще більше.

У шістнадцять Тьомик уперше звернув увагу на Марусю як на дівчину, а не як на звичайнісіньку сусідку — давались взнаки гени її матері-красуні. Спортивна фігурка, густі золотисті кучері, незмінна спокійна рішучість у таких самих, як і у нього, бездонно-блакитних очах не могли лишити його байдужим. Тоді він просто підійшов, взяв її за руку і запропонував сходити в кіно. Потому вони ще півроку чи навіть трохи більше ходили в кіно. Поки одного дня давні побратими-афганці не запросили Родіона Борисовича в Астрахань на рибалку. На цілий тиждень. Борисович полетів… Протягом цього тижня сталося те, чого, як потім казав Тьомик, «краще б ніколи не було». Після того, як те, чого краще б ніколи не було, повторилось кілька разів, Маруся подумала: «Все — після такого тільки в загс!» Зате Тьомик, на превеликий жаль, подумав інакше: «Все — досить…» Він вступив на перший курс університету і почав фліртувати з іншими дівчатами.

Бідолашна дівчина довго бідкалась через раптову переміну в настрої свого хлопця, через його показну холодність та байдужість. Жіноча інтуїція зрештою підказала їй справжню причину, однак її почуття до цього синьоокого вилупка було настільки сильним, що дівча вирішило не здаватись і повернути Артема. Звісно, кучерявка не знала, як це зробити, а спитати не було у кого. Подруг Маруська не мала, а її мама, можливо, й хотіла допомогти, але не могла. Начитавшись жіночих журналів, красуня вирішила, що досягти жаданого можна єдиним способом — одруживши Артема на собі. Щоправда, в журналах не писали, як це правильно робиться, а тому, озброївшись житейськими настановами батька-десантника, Маруся розробила власний план.

— Артеме, а ти не хотів би стрибнути зі мною в парі з парашутом? — запропонувала вона солоденьким голоском, перетявши Тьомику шлях, коли він повертався з пар. — Мені скоро здавати екзамен на інструктора і хотілось би трохи потренуватись…

Не учувши ніякої каверзи, Тьомик наївно подумав: «А чому б і не стрибнути? Це ж так круто!» — і погодився…

Уже в повітрі, через кілька секунд після того, як, міцно прив’язані один до одного, Артем та Маруся вистрибнули з розхитаного старенького АН-2, дівчина нахилилась до хлопця і схвильовано проказала:

— Я зараз дуже швидко задам тобі два запитання, але ти мусиш дати мені одну відповідь відразу на обидва.

Тьомик, який розслаблено лопотів щоками і пукав від задоволення під час вільного падіння, здивовано повернув голову до своєї супутниці, але, все ще не очікуючи ніякої пакості, спокійно кивнув.

— Так ось, питання перше, — якось аж надто офіційно й урочисто прокричала хлопцеві на вухо Маруся: — Ти хочеш, щоб я смикнула за кільце і розкрила парашут?

Артем клацнув зубами і перелякано вирячився на дівчину. Проте вона не дала йому оговтатись і що-небудь сказати.

— А тепер питання друге, — без жартів рубонула дівиця: — Ти візьмеш мене за дружину? Пам’ятай, відповідь має бути одна!..

Цю історію переказував мені особисто Тьомик, причому переказував якось аж надто незворушно й безпристрасно, через що я спочатку йому не повірив. Одначе трохи згодом усе до останнього слова підтвердила Маруська… Скажу прямо: саме після цього трапунку я сповна усвідомив, що мій товариш попри всі його недоліки — зовнішню вайлуватість, відчутні гальмівні здібності та вузькість абстрактного мислення, — насправді є реально крутим чуваком, на якого можна покластися в найскрутніші моменти. Чому? Та тому що ВІН НЕ СКАЗАВ ЇЙ «ТАК»! Артем каменем нісся вниз, невпинно набираючи швидкість, спостерігаючи, як загрозливо наближається розкреслена прямокутниками ланів земля, як щосекунди більшають деревця лісопосадок на узбіччях та автомобілі на трасі. Він захлинався холодним повітрям, він тремтів від страху всім тілом, але мовчав, уперто стуливши губи, чорт забирай!!!

Маруся не витримала, смикнувши за кільце в останній момент. Парашут залопотів і розкрився, одначе до землі лишалось зовсім небагато, через що приземлення вийшло дуже жорстким. Згідно зі всесвітнім законом підлості Тьомик відбувся лиш легкими синцями та кількома подряпинами. Значно менше в цьому плані пощастило дівчині: Артемова подруга перед зіткненням із землею не встигла згрупуватися, внаслідок чого… зламала обидві ноги. На щастя, переломи виявились легкими (це, звісно, у порівнянні з тим, що могло б статися після такого екстремального стрибка), проте, як не крути, Маруся мусила щонайменше два з половиною місяці провести в лікарні.

Двічі Тьомик ходив її провідати. Просто як друг, не більше. Щоразу після того, як він залишав палату, Маруся тихо плакала. Але про це, окрім медсестер, які доглядали пацієнтку, ніхто не знав, тому вважайте, я вам цього не казав. При відвідувачах молода дівчина трималася незворушно й гордо, як і належить нащадкові славнозвісного афганця-десантника. За третім разом Тьомика чисто випадково застукав Марусьчин тато, який також прийшов навістити доню. Дуже скоро виявилось, що грізний предок знає аж надто багато подробиць нещасного випадку, в результаті якого його доця поламала ноги. Травматологи з сусіднього відділення півгодини намагались відбити тіло Тьомика у трохи сердитого десантника. Зрештою їм це вдалося, щоправда, не без допомоги двох кардіологів та терапевта, які випадково проходили повз і стали свідками жорстокого акту вандалізму, який так несправедливо чинився над моїм товаришем. Слід сказати, підмога надійшла якраз вчасно. Ще трохи — і замість відділення травматології Тьомика довелося б доправляти у морг, що на поверх нижче. Причому по частинах. А так його вклали в одній палаті з нещасною Маруською, на сусідньому ліжку. Не знаю, про що вони там говорили, одначе коли Артема виписали з лікарні, вони з Марусею стали просто друзями, чи то пак звичайними знайомими, які в кращому випадку телефонують одне одному лиш раз на рік, аби привітати з днем народження.

— Хтось може мені пояснити, для чого ви тягаєте за собою кількасот перуанських котів та собак? — Маруся однією ногою стояла на задньому колесі вантажівки, рукою трималась за виступ на обшивці і, нахмурившись, зазирала в кузов крізь вікно. Її голос, різкий і колючий, немов порив крижаного вітру посеред зими, не віщував нічого доброго. — На дідька ви їх наловили? Бідолашні тварини ледве живі від задухи та голоду!

Тьомик, відчувши, що запахло смаленим, миттю умив руки.

— Це не я, — тицяє пальцем на мене, потвора: — Це все він.

• Предыдущая
• 14/62
• Следующая