Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 10
- Предыдущая
- 10/62
- Следующая
Тьомик не знав, хто такий альфа-самець, але мій задум йому відразу не сподобався.
— Слухай, Максе, давай ліпше залишимо в спокої… — обачно порадив товариш.
— Кого? — не зразу розторопав я.
— Ну, ведмедя… Я волів би за краще з ним не зв’язуватись.
Аби я не був таким пришелепою, то, безсумнівно, послухався б поради свого компаньйона. Одначе туполоба чванькуватість і гординя засліпили мене.
— Для мене тепер це справа честі! — палко заперечую напарнику, відчуваючи притлумлену ганьбу через нещодавню паніку і прищемленого носа. — Він кинув нам виклик. А тому, поки цьому монстру не відчикрижать яйця, моя душа не матиме спокою!..
Повернувшись у хостел в Чіклайо, я мерщій поліз в Інтернет — узнавати, з ким нам доведеться мати справу. Пошуки не тривали довго. Через півхвилини я гукнув Тьомика до ноутбука, тицьнув пальцем у фотографію на екрані і прошепотів:
— Тепер я знаю, що за звіра ми спіткали. Це — алабай, туркменський вовкодав!
Напарник прищурився, недовірливо похитавши головою. А тоді неквапливо відсьорбнув гарячого чаю з потрісканої чашки і мовив:
— Хай навіть так. Припустімо, ти маєш рацію. Але як ти збираєшся з цим алабаєм впоратись?
Кільканадцять секунд, пережовуючи в губах давно згаслу цигарку, я переключався між закладками Internet Explorer’а, похапцем пробігаючи інформацію про звички та особливості цієї страхітливої породи. Зрештою я відкинувся на спинку крісла, клацнув запальничкою, підпаливши згаслий недопалок, і випустив під стелю кільце тонкого сірого диму.
— Я не знаю… Я ще не знаю, Тьомо…
Алабай (середньоазіатська вівчарка) — порода великих собак, виведена в Середній Азії. Ці велетенські пси відомі ще з глибокої давнини, їх вважають пращурами англійських догів, швейцарських сенбернарів та іспанських мастифів. В Європу вони потрапили з гір та пустель Серединної Азії під час Великого переселення народів.
Азіат славиться нечуваною силою та гігантськими розмірами. Один з найбільших його недоліків, котрий водночас вважається головним достоїнством, — це агресивна поведінка щодо чужинців. Порода не дарма носить назву «туркменський вовкодав». Протягом тисячоліть люди відбирали найбільш сильних й агресивних псів для охорони стад та жител від найстрашнішого в ті часи ворога — вовка. Ненависть до вовків, як і непереборний потяг до сутички — донині панують в крові алабая. Нині за відсутності вовків алабай час від часу може загризти якого-небудь дворового пса. Хоча дехто стверджує, що на практиці азіат абсолютно незлобиво й добродушно ставиться до інших собак, зразу лізе з ними знайомитись і гратись. Просто зі сторони це виглядає так, ніби він хоче розірвати собаку на шматки.
Дорослішає алабай цілих два роки. Весь цей час він гасає подвір’ям, наче слон: валить і трощить усе, що трапляється на його шляху. Під час гри навіть найменший азіат може збити з ніг. Якщо ж зовсім розбуяниться, не рекомендується лупцювати його кулаком чи палицею: таке повчальне постукування він сприйме як запрошення до подальшої гри, щоправда, жорсткішої. І почне товкти вас, наче баран, своєю важенною головою.
Навіть подорослішавши, азіат залишається веселим та грайливим — безперестану чубиться, кусається і кидається на всіх без розбору. У перехідні вікові періоди він поводить себе точно як хлопець-підліток: ображається, огризається, відстоює свою свободу й самостійність. Коли його карають, дуже страждає від самотності.
Характерна особливість алабая полягає в тому, що він завжди б’ється з ворогом на смерть. У бою пес-велетень не відчуває болю, не знає втоми, безупинно й люто наносячи неприятелеві криваві рани своєю велетенською пащею. Він може одним махом перекусити щиколотку коневі, що зафіксовано на багатьох східних мініатюрах. На старовинних малюнках можна побачити, як собаки цієї породи на льоту вгризаються в коней або ж вистрибують на кінський круп і вибивають з сідла вершника, не звертаючи увагу на удари списом чи мечем. Бійцівські якості азіата виражені в назві, яку дали йому аборигени, — «бурібасар», що значить — «убивця вовка»…
— Дивись, я дещо відкопав у Інтернеті.
Я висунув з-за пазухи роздруківку сторінки з якогось кінологічного веб-сайту і прочитав один із абзаців товаришеві:
— «Алабай до нестями обожнює оладки. Він любить їх більше за найкривавіші бійки, за покусані людські литки, за відгризені собачі голови, більше навіть, ніж своє життя. Це проявляється вже на двадцятому-тридцятому дні життя. Малюк ще не більший за звичайнісіньку кішку, ще нічого не бачить напівсліпими оченятами, нічого не може їсти — тільки смокче мамину цицьку, але від запаху гарячої оладки збуджується і шаленіє; його починає трусити, наче в лихоманці, він спинається, похитуючись, на кволі лапки і суне на запах; заплітається, падає, розлючено пищить, але продовжує йти за оладками, забираючись далеко від мами. Зміцнівши, собача алабая буде стрибати, порикуючи від нетерпіння, коли повз нього проноситимуть тацю з пахучими оладками, і якщо він раптом не отримає жодного шматочка, то може страшенно образитися. Коли ви дасте цуцику оладку, він обережно візьме її в пащу, вдячно змахне куцим хвостиком й відразу піде на „місце“, де ляже, акуратно затисне паруючий млинець лапами і почне неквапливо смакувати. В цей час марно горлати про те, що вам потрібна його допомога, що хтось прокрався на подвір’я абощо. Повернувши до вас розумну мордочку, він ткнеться носом у свою дорогоцінну оладку і подивиться на вас, неначе промовляючи: „Хазяїне, ну невже ти не бачиш, я ж гамаю!“ Азіат не жаднюга, він ніколи не гарчить над мискою; з його пащі хазяїн може забрати і шматок м’яса, і чудесну мозкову кісточку, але… тільки не оладку!»
Я звів очі на напарника:
— Що скажеш?
— Я? — стрепенувся Тьомик.
— Ага! Хто ж іще? Я ж не з шафою розмовляю.
— Максе, що б ти не замислив, благаю тебе: отямся. Чувак, зваж усе ще раз і відмовся від цієї дурнуватої затії.
— Друже, невже ти боїшся? Будь же мужиком!
— Так, я боюсь! — запально викрикнув Артем. — Боюсь! Бо ця авантюра дійсно небезпечна. Ми не просто ризикуємо бути покусаними — ми ставимо під загрозу власні життя! І взагалі, я вирушав за тобою в Перу, щоб займатись фінансовими махінаціями, але аж ніяк не для того, щоб голими руками ловити якогось пекельного цербера.
— Чувак, та що ти верзеш? Яка небезпека? Яка загроза життю? Ніхто не збирається хапати ту звірюгу голими руками. Ти що думаєш, я оце дарма сьогодні весь ранок думи гадав? Я вже давно так сильно не розкидався мізками, друзяко, і в результаті вимудрував абсолютно безпечний і вивірений план. Я саме зараз міркую над тим, як його краще назвати… Можна, наприклад, операція «Млинець по-українськи». Як тобі?
— І… е-е-е… і хто з нас млинець? — збілів Тьомик.
— Та ніхто… — розгубився я, — то просто млинець… для алабая… А мо’, наректи наш задум «Несподівана вечеря вовкодава»? Круто, правда? Мені подобається!
Мій товариш аж позеленів.
— Чувак, іди до біса з такими назвами! Це наче заголовки вранішніх газет, щось на кшталт «Азіатський вовкодав ум’яв двох туристів на півночі Чіклайо»…
Я на хвильку спохмурнів, трохи роздратований таким запеклим відторгненням моїх чудових пропозицій. Мене злило Тьомикове неприйняття прекрасного.
— Ну, коли тобі не до вподоби, я величатиму свій план просто «Оладки». Задоволений?.. Так ось, задум простий. Ми готуємо в хостелі смачнючі млинці. Потому йдемо в аптеку і купляємо, по-перше, величезний шприц, найбільший, який тільки зможемо підібрати, ну, такий, щоб і коневі підійшов, а по-друге — сильнодіюче снодійне. Все це беремо з собою і вночі котимо до дачного містечка. Аби не лишати слідів, машину ставимо чим подалі на трасі і, крадучись у темряві, обережно наближаємося до маєтку. Далі все просто: хутко перелазимо через паркан, я відволікаю увагу алабая, згодовуючи йому оладки, а ти тим часом встромляєш голку йому в сраку і впорюєш звірюці повний вміст шприца. Звісно, мені ще треба обмізкувати всякі форс-мажори, однак загалом, гадаю, план безвідмовний. Навіть коли раптом щось піде не так, все, що треба буде зробити, — це просто відскочити на півметра назад, адже алабай на ланцюгу! Як тобі ідейка?
- Предыдущая
- 10/62
- Следующая
