Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/59
• Следующая

— Все, він мене дістав, — сказав Тьомик, рішуче підступив до слона, приставив йому під хвіст двостволку і натиснув на спусковий гачок.

Я, коли угледів, що він збирається робити, страшенно перелякався, бо пам’ятаю, як десь колись читав, що поранені слони дуже небезпечні. Але я не встиг нічого вдіяти, щоб перешкодити напарнику, я навіть не встиг крикнути, а дробовик уже глухо гахнув, всадивши півфунта солі акурат слону в п’яту точку…

Я не спеціаліст із зоології, через що не знаю, чи мексиканські лоходонти хвицаються, чи ні, але тоді, пригадую, подумав, що, якщо вони таки хвицаються, то наші з Тьомиком тіла знайдуть завтра кілометрів за два від цього місця.

Однак, на моє здивування, слон лиш зачудовано і не без задоволення хмикнув, а потім кілька разів радо махнув хвостом. Я відійшов трохи вбік від його необ’ємної корми; мастодонт повернув голову і подивився на мене, лукаво прижмуривши око. Він наче промовляв: «Ну, ви, чуваки, й даєте! У мене, блін, ще такого ніколи не було!»

— Ну що, він помер? — спитав мене Тьомик, визираючи з-за слонової задниці і все ще тримаючи двостволку під хвостом, готовий зробити контрольний залп з другого ствола. — Хвіст ніби більше не смикається.

— Напарнику, а по-моєму, йому подобається, — пролопотів я.

Тьомик почухав за вухом.

— Знаєш, якісь у них слони в Мексиці неправильні, — стурбовано сказав він.

Я теж спантеличився. Мій мисливський запал потроху вивітрювався, і я не знав, що далі робити з цим меланхолійним ікластим мастодонтом. Одначе Тьомик не полишав надії приборкати непокірного мексиканського хоботного. Він знову обійшов кругом слона і, не випускаючи з правої руки рушниці, лівою рішуче потягнув його за хобот. Лоходонт легко вивільнився, припасував хобота до Тьомикового писка, накривши тому рота, носа й очі, коротше, зразу півобличчя, і легенько, по-доброму висякався. Ось це вже стало останньою краплею. Ображений до глибини душі таким неприхованим виявом зневаги, Тьомик у ту ж мить з усією доступною йому силою та злістю укусив слона за хобот…

Щоправда, це він мені вже потім розказав, аж через три дні, коли прийшов до тями і коли до нього повернулася пам’ять. Бо тоді на полі, під час полювання, я цього не знав і навіть не здогадувався, що слон йому не просто так вдунув. Усе, що я побачив, — це те, як прямо на моїх очах п’ятитонний лоходонт напнувся і, не знімаючи хобота з Тьомикової морди, прямо в оцю саму морду протрубив слонячий клич такої сили, що у бідолахи Тьомика, здається, аж мізки крізь вуха засвистіли.

Від цього моменту для Тьомика полювання на мексиканського слона закінчилося. Про всі наступні перипетії і закінчення цієї епічної історії він довідався значно пізніше, аж через три дні, з моїх слів. Він весь обм’як, пополотнів і більше не виказував опору. Слон обхопив його хоботом за тулуб, відтягнув трохи вбік і почав осатаніло гамселити об землю. Зімлілий Тьомик літав у повітрі й теліпав руками, наче лялька з ганчір’я.

Я занімів і злякано дивився, як товстошкурий монстр метався туди-сюди по своїй галявині, тягаючи за собою мого бідного компаньйона. А тоді схопив перше, що втрапило під руку, — звичайні граблі, які невідомо звідки взялись коло парапету (який теж, до речі, як я тоді думав, невідомо звідки взявся), і безстрашно помчав навздогін за слоном — відбивати Тьомика. Кілька разів я лупонув по ньому (по слону, не по Тьомику) граблями, не заподіявши проте ніякої шкоди, аж коли запримітив, що прямо перед моїм носом опинилися огидні слонячі яй… ну, ці… як їх… батарейки. Я навіть не вдарив по них, я просто підчепив їх грабельками і потягнув до себе.

Ооооох. От тоді-то й почалось… Лоходонт впустив Тьомика і заревів з такою люттю, що видув з моєї голови всі залишки алкоголю, а з ними — всю мужність та сміливість. Якось радше підсвідомо, аніж осмислено, я метнувся навколо слона підбирати Тьомика. Слон тим часом рвучко розвернувся на 180°, мордякою до того місця, звідки я щойно лупнув йому по батарейках. На щастя, мене там уже не було — одна трава. Лоходонт, втямивши, що його спритно ошукали, неначе танк, розкидаючись з-під ніг шматками землі, ще раз крутнувся на 180° і уздрів, як я поквапно відтягую контуженого напарника в напрямку огорожі.

…Я не пам’ятаю, як опинився за огорожею, але точно знаю, що це вартувало мені кількох років життя. У мене тремтіли руки і спирало дихання, а потім підкосилися коліна, і я безсило опустився на землю. Лоходонт стояв навпроти і дивився на мене налитими кров’ю, оскаженілими очиськами. Щоправда, мене й озвірілу тварину розділяв тепер масивний сталевий парапет. Бездиханне тіло Тьомика валялося поряд, скоцюблене в неприродній позі, — таким я його залишив, щойно вирвавшись зі слонячого вольєра. За Тьомиком виднілись погнуті граблі, якими я, пригадую, самовіддано і відчайдушно відбивався від слона під час відступу.

Я потроху відсапався і почав заспокоюватись, відчуваючи, як минає дрож у кінцівках. І тоді слон, падлюка, налігши масивною єхидною пикою на парапет, непомітно простягнув крізь темряву свій кілометровий хобот і по-звірячому протрубив удруге — прямісінько мені у вухо.

Я впісявся і знепритомнів.

— Допоможіть!!! — несамовито горлав я, вриваючись у приймальне відділення лікарні. — Допоможіть, хто-небудь!

На мої крики збігся весь медперсонал клініки разом з тими хворими, які могли самостійно пересуватися. Воно й не дивно, адже далеко не щодня їм випадає таке колоритне видовисько: два добряче пом’яті європейці, які щойно повернулись з полювання на слонів.

Я ледве тримався на ногах і тягнув на плечах зомлілого (а може, й мертвого) Тьомика. Я був увесь у лайні і не чув на одне вухо; Тьомик був блідий, мов свіжовибілена стеля, не чув на два вуха, не бачив на обидва ока, стискав у зубах шматочок слонячого хобота, а в правій руці — намертво — двостволку. У нас обох волосся на головах стояло сторчака.

Я дочовгав до рецепції і звалив тіло Тьомика на стійку, але трохи перестарався, через що мій напарник ковзнув по лакованій поверхні вперед і, загрібаючи папери ватяними ногами, брикнувся по той бік рецепції. Медсестра верескнула й відсахнулася — виглядало так, наче я прийшов і кинув їй на стіл небіжчика, мовляв, нате, оформляйте.

— Допоможіть нам, благаю, — охриплим голосом простогнав я.

З натовпу виборсалась бригада сонних санітарів, які мерщій витягли бездиханного Тьомика з-під стійки. За ними з’явився сухий і зморшкуватий доктор у строгих металевих окулярах.

— Що з ним таке? — спитав лікар, зацікавлено обдивляючись Тьомика.

— Ми… е-е-е… ми полювали на слонів, — пояснюю.

— Де?!

— Та тут, недалечко, — я махнув рукою, показуючи напрям, — два чи три квартали.

— Кгм… щось я не того…

— Ну, лікарю, я не знаю, як це у вас по-науковому правильно називається, але слон, по-моєму, зробив йому, — тицяю пальцем на безтямного Тьомика, — інгаляцію.

— Що зробив?!!

— Інгаляцію. Рот в рот, і дмухнув.

— І що?!

— Слонові — нічого, а оцього, як бачите, контузило.

Доктор погладив свою коротку бороду і задумливо прицмокнув язиком.

— Ви знаєте, товариша ми вашого відкачаємо, а вам, схоже, не в це відділення.

9—13 лютого 2009 // Київ, Рівне

Тьомикові вибиті зуби почали мене діставати.

По натурі я вельми терплячий і поступливий. Я можу миритися з усіма Тьомиковими амурними походеньками, я поблажливо прощаю всі його дурнуваті фрази, завше кинуті в найбільш непідходящий момент, навіть його слоняче хропіння уночі, від якого зі стін обсипається штукатурка, хвилює мене не більше, ніж дзижчання надокучливих мух хвилює глухого. Проте я не терплю речей, які заважають моєму бізнесові.

Ті дві дірки в зубах мого напарника поставили мене на межу нервового зриву.

Після чотирьох з половиною місяців інтенсивної підприємницької діяльності на теренах Мексиканських Сполучених Штатів грошей у нас із Тьомиком майже не лишилося. Все було достоту, як у тому анекдоті: «Кидайте, тату, торгувати, бо вже немає чим здачі давати». П’ятсот тисяч песо, які ми взяли у безстрокову позичку в клятого наркобарона та землевласника, дона Педро Сесіліо Раміреса, — хай би його холєра вхопила — згоріли разом з нашим авто в горах Чіапасу. Гроші, на які ми розвели сантафейців у Чіапасі, розтанули в сонячному Канкуні, просочились, наче пісок крізь пальці. Остання посесія за оренду стокгольмського будинку, який належав Тьомику, пішла на реабілітацію Тьомика після полювання на мексиканського слона, а також на хабар головному лікарю, який ухвалював рішення про моє звільнення з міської божевільні Мериди. (Я розсудив, що дешевше буде прикинутися душевнохворим і пересидіти трохи в психлікарні, аніж платити немислимий штраф за те, що в мирний час ми з напарником вдерлися в зоопарк і намагалися підстрелити там слона.)

• Предыдущая
• 28/59
• Следующая