Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/59
• Следующая

Що за країна? Боже, що за країна? Що я роблю тут? Мамо, забери мене звідси… А ще цей чортовий «Додж» гівняного кольору! Нас же тепер можна вистежити навіть з космосу! І чого було не взяти простішої машини?

— Ти винен мені дванадцять штук баксів, чувак, — зненацька нахабно проказав Тьомик, пригладжуючи долонею кишеню на сорочці, де, певно, спочивала моя розписка, — …дванадцять штук. Не забувай.

Затим він розклав сидіння, відсунув його глибше в салон і витягнув уперед ноги, зручніше вмощуючись, щоб подрімати.

— Та добре, дві тисячі я тобі пробачаю. Вона була того варта.

5 лютого — 1 березня 2009 // Рівне, Київ

Першу зупинку зробили аж в Оахаці. Я сподівався, що дон Рамірес і його табун кровожерних душогубів, які гналися за нами від самого Мехіко, врешті-решт відстали. Хотілося вірити, що вони махнуть на нас рукою і більше не шукатимуть, однак для перестраховки я все ж розсудив, що нам з напарником краще трохи відсидітися у якомусь затурканому хостелі, стараючись не показуватися на очі мексиканцям, а наш сонцесяйний «Dodge» заховати десь у джунглях до ліпших часів.

Протягом першого тижня я виходив з недорогої нічліжки для мандрівників на взгір’ях коло Оахаки, в якій ми з напарником вирішили сховатись і перечекати, лише для того, щоб купити їжу та винести сміття.

Вимушена бездіяльність гнітила мене. Оборудка з землями навколо Мехіко, яка за моїми попередніми оцінками на 99,2 % вийшла вдалою, розігріла мій азарт. Попри те, що ті останні 0,8 % зіпсували всю кінцівку (ніде правди діти, фінал такої конгеніальної афери вийшов трохи змазаним), гроші все ж опинилися в наших руках, і це, безумовно, було яскравим свідченням прихильності до нас фортуни. Я відчував, що з такою сумою, яка нині лежала в наших кишенях, ми запросто зможемо ще більше розкрутитися і подвоїти… потроїти… навіть подесятерити й без того чималенький капітал! Тому я страшенно лютував, бідкаючись, що замість того, аби почати активно діяти, нам з напарником доводиться сидіти, наче зацьковані тхори, у смердючій буді на брудних околицях Оахаки. Втім, навіть пригноблений цим примусовим затишшям, мій мозок все ж не припиняв інтенсивно працювати. На дозвіллі я взявся ретельно продумувати план майбутніх махінацій, однак чи то через розріджене високогірне повітря, чи то через постійний страх нарватися на шпигунів наркобарона Педро, тривалий час нічого путнього в голову не приходило.

Тьомик, бісів інтелігент, від нудьги взявся за читання. Оскільки хостел у нас був далеко не люксовий, з англомовних книжок у ньому знайшовся лиш ілюстрований альбом зі всякими мексиканськими комашками, в якому більшість слів писалася латиною. Тієї комашиної енциклопедії моєму друзяці вистачило на півдня. На щастя, в нашій мандрівній нічліжці було чимало американських глянцевих журналів. Мого напарника не спинив той факт, що всі часописи були опубліковані ще в патлатих 60-х. Тож Тьомик завалився на диван, приладнав собі під бік чималий кульок з соняшниковим насінням і взявся гортати потерті й розлізлі від часу журнальні сторінки.

Я краєм ока дивився на Артема, і мене не полишало в’язке притлумлене сум’яття. Оті припалі пилюкою журнали мені чомусь відразу не сподобалися. І взагалі, якби не ця його дурнувата любов до читанини, все б обійшлося, але… не з Тьомиковим щастям.

Усе почалося з журналу «Life» за 1957 рік.

— Глянь, чувак! — раптово вигукнув Тьомик. — Тут пишуть про Оахаку!

В дійсності мене зовсім не цікавило, що там нашкрябано про задрипаний мексиканський штат у задрипаному американському журналі п’ятдесятирічної давності. А проте ось уже другий тиждень глевка нудьга, неначе убивча гангрена, поволі роз’їдала мене, а тому я радів будь-якій нагоді бодай трохи розім’яти мозок.

— І що там? Щось цікаве?

Мій напарник підняв часопис, показавши мені стару, потріпану обкладинку. Журнал «Life», номер за 13 травня 1957 року, всю передню сторінку якого займав малюнок з непрохідними джунглями: в центрі розбуялих нетрищ поміж густого листя тропічних рослин вигулькує неймовірно вдоволена пика низькорослого товстощокого і лисого чоловічка в діловому костюмі, скроєному за останньою модою шістдесятих, та приплюснутому чорному капелюсі з неширокими заокругленими крисами. Художник вміло передав гарячковий блиск у очах коротуна та безмежне блаженство, що розтікалося кожною складкою одутлого лиця. У верхньому правому куті я встиг ухопити один із заголовків, де йшлося про якісь гриби.

— Це публікація одного відомого банкіра, містера Уоссона, — почав пояснювати Тьомик.

Почувши це, я відразу зацікавився, наготувавшись послухати подробиці якої-небудь вельми вдалої мексиканської афери. Одначе я сильно помилявся. Тьомик, не чекаючи запрошення, продовжив:

— Статейка називається «Seeking the Magic Mushroom[12]». Чоловік описує свою подорож в Оахаку у 1955 році. Удвох з товаришем вони відвідали одне село під назвою Уа… Уау… Уаутля-де-Хіменес (Huautla de Jimenez) на крайній півночі штату, де ці браві хлопці познайомились зі старою сапотецькою індіанкою на ім’я Марія Сабіна. Фінансист повідомляє, що він та його напарник стали першими білими, хто мав змогу спостерігати таємничий індіанський ритуал, який зветься velada і досить часто проводиться Марією серед її односельців. Під час цієї церемонії індіанці споживали якийсь гриб, який за їхніми словами дозволяє спілкуватися з Богом, — голос Тьомика стишився і дрібно затремтів, наче ледь потривожена нижня струна на гітарі. Мій напарник явно розхвилювався.

Я витримував мовчанку, чекаючи, чим закінчиться його історія.

— Потому банкір і товариш вирішили й собі спробувати грибочки, — трепетливим голосом правив далі Артем. — Під строгим наглядом і керівництвом Марії Сабіни вони скуштували шість пар грибів Psilocybe caerulescens і Psilocybe mexicana, після чого… — мій напарник вкрився потом, важко дихав і облизувався, — після чого, Максе, з ними почали робитися всякі дивні речі.

Відтак Тьомик аж затрусився від перезбудження. За хвилину-дві він сяк-так погамував себе і переказував далі, час від часу з невимовним благоговінням зазираючи в журнал:

— Їх накрило на цілих вісім годин, — мій товариш навіть не шепотів, а хрипів, немов поранений тюлень, — цілих вісім годин вони провели в якомусь іншому вимірі! Чуваків плющило, мов зайців. Їм ввижалися картини приголомшливої краси, порівняно з якими роботи відомих художників здавалися убогою мазаниною, загадкові замки та архітектурні алеї, а ще вони бачили інші світи і… і… розмовляли з Богом!

Останню фразу Тьомик завершив на мажорній, хоч і трохи верескливій ноті й переможно глипнув на мене.

— І це все? — незворушно спитав я.

— Ну, так…

— І що?

— Е-е-е… Максе, — Артем уже не міг стримувати клекітливого й кипучого, немов гаряча смола, хвилювання, що, здавалося, от-от розірве його на маленькі шматки і забризкає ними стіни хостелу до самої стелі, — Максе, це селище зовсім поряд, подивись на карту.

• Предыдущая
• 11/59
• Следующая