І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/129
• Следующая

Саме ця роль давала йому найбільші переваги.

Якщо перевірка підтвердить, що перебіжчик справді той, за кого він себе видає, і що керували ним дійсно патріотичні почуття, о, тоді він, Бертгольд, покаже себе в найкращому світлі! І перед цим юнаком, і перед командуванням. Поголос про його благородний вчинок безумовно створить навколо його імені своєрідний ореол людини не лише розумної, але й сердечної. Що ж до самого Генріха фон Гольдрінга, то він навічно зв'яже його почуттям подяки.

Коли ж виявиться, що під личиною фон Гольдрінга ховається ворог, якого він, Вільгельм Бертгольд, пригрів лише для того, щоб швидше викрити, приспавши його пильність, — тоді знов-таки за Бертгольдом укріпиться слава досвідченого розвідника.

У обох випадках він виграє!

Документи, які мав при собі перебіжчик, його фамільна схожість з Гольдрінгами, а, головне, ті подробиці, які збереглися в його пам'яті з дитинства — все це свідчить, що Вільгельму Бертгольду справді довелося першому привітати сина свого давнього друга. Але перевірка не завадить. У таких справах не можна покладатися ні на власну інтуїцію, ні на вірогідність розповіді і документів. Краще тричі перевірити, ніж один раз помилитися!

До того ж ще невідомо, що спонукало Генріха фон Гольдрінга, який міг асимілюватися в Радянському Союзі, перейти на бік німців!

Правда, юнакові двадцять один рік, отже, ним може керувати таке почуття, як бажання помститися за батька, а коли він був вихований в патріотичному дусі, то й бажання повернутися на батьківщину. Але, мабуть, головне все ж не в цьому. А в тих двох мільйонах марок, які лежать у Швейцарському національному банку. Коли б Генріх фон Гольдрінг далі залишився в Радянському Союзі і жив під вигаданим прізвищем, цієї спадщини він одержати не зміг би.

«А може, він і перейшов до нас саме для того, щоб одержати цю спадщину, а потім повернутися до Росії? Може, його до нас заслано спеціально?»

Сумніви не давали спати Бертгольду протягом усієї ночі, а вранці-рано підвели з ліжка. Так, треба якнайшвидше все з'ясувати! Адже у нього такий чудесний план щодо Генріха: молодий, красивий, барон і… два мільйони марок! Ну, чим не чоловік для його Лори? Кращого не знайти!

Щоб прискорити справу, Бертгольд вирішив сам керувати перевіркою особи Генріха фон Гольдрінга.

Викликавши керівника відділу агентурної розвідки гауптмана Кубіса, він наказав йому зібрати всі відомості про вихованця Одеського піхотного училища Антона Степановича Комарова.

— Про наслідки доповісти особисто мені! — суворо наказав оберст гауптману. — І не тягніть, зробіть якнайшвидше!

Поки Кубіс зв'язувався з своєю агентурою, Бертгольд взявся за перевірку по іншій лінії: він запросив з архіву розвідки в Берліні справу Зігфріда фон Гольдрінга. Якщо Генріх сказав правду і дійсно допомагав батькові, це тепер легко буде встановити.

Увесь цей час Генріх фон Гольдрінг поводив себе дуже скромно. Він ніколи з власної ініціативи не заходив до Бертгольда, ні до чого не виявляв будь-якої цікавості, крім газет, які читав цілими днями, переглядаючи навіть архіви за минулий час. Це було зрозуміло: адже юнак жадібно хотів знати, чим і як живе його батьківщина, від якої він був відірваний довгі роки.

Приблизно за тиждень після першої зустрічі Бертгольд викликав Генріха до себе на квартиру. Перед тим він звелів приготувати вечерю на дві персони, поставити пляшку горілки і вина.

— Не заперечуєш, коли ми повечеряємо разом? — запитав оберст, задоволений враженням, яке справив на Гольдрінга добре сервірований стіл.

— О гер оберст! Якби ви знали, як я скучив за родинним затишком, німецькою мовою і взагалі за культурною обстановкою, ви б не питали мене про це!

— От і добре, сідай! Чого тобі налити? Втім, можна й не питати — ти, звичайно, звик до російської горілки! Признатися, я теж її люблю — не можна навіть порівняти з нашим шнапсом…

— Дозвольте мені налити вина, я зовсім не п'ю горілки…

Ця заява трохи насторожила оберста. Він сам не раз інструктував агентів про правила їх поведінки, і особливо підкреслював, що перша заповідь для розвідника — не вживати алкогольних напоїв.

— І зовсім не п'єш?

— Дозволяю собі не більше чарки коньяку і склянки сухого вина.

— Вино є, а коньяк зараз буде. — Бертгольд дав розпорядження денщику.

— Слухай, Генріх, — запитав Бертгольд ніби ненароком, коли вечеря вже наближалася до кінця і щоки Гольдрінга трохи почервоніли від випитого, — ти не пам'ятаєш справи Нечаєва?

— Василя Васильовича? Колишнього начальника ДПУ в тому місті, де ми жили з батьком на Далекому Сході?

— Так, так! — підтвердив Бертгольд.

— Чудово пам'ятаю! Адже я написав анонімку на нього.

— Скажи, в чому суть цієї справи?

— Нечаєв якось на полюванні познайомився з батьком, і потім вони часто ходили полювати разом. Але згодом батько помітив, що Нечаєв якось підозріло ставиться до нього. Боячись, що він одержав якісь матеріали про нашу діяльність, батько вирішив його скомпрометувати. Він склав, а я переписав анонімку. В ній ми обвинуватили Нечаєва в тому, що він ходить у тайгу не на полювання, а для зустрічей з японським шпигуном, який діяв у цьому районі, і передає йому секретну інформацію. Анонімці повірили, і Нечаєва заарештували. Про дальшу його долю батько не міг дізнатися.

— От і не вір у спадковість! Адже в тебе чисто батькова пам'ять! А для нас, розвідників, хороша пам'ять — перша зброя. Ти мені казав, що допомагав батькові розшифровувати наші накази і зашифровувати зведення. Вчора мені довелося переглянути свої архіви, і я випадково знайшов там одного цікавого папірця. Ось він. Не нагадує він тобі що-небудь?

Бертгольд простягнув Генріху невеличкий, вже пожовклий аркушик, на якому було написано лише три рядки цифр в різних комбінаціях по чотири.

Поки Генріх пильно вдивлявся в цифри, Бертгольд з байдужим виглядом палив, час від часу позираючи на зосереджене обличчя гостя.

Оберст був впевнений, що завдання тяжке — на нього міг дати відповідь лише той, хто роками мав справу з цим шифром.

Мовчанка затягнулась, і Бертгольд почав уже шкодувати, що вдався до надто складного засобу перевірки. Адже насправді, треба бути старим, досвідченим агентом розвідки, а не юнаком — помічником розвідника, щоб тримати в голові ключ коду, який застосовувався чотири-п'ять років тому, та й то всього кілька разів.

Нарешті, Генріх підвів голову.

— Так ось де цей папірець, — сказав він, сумно посміхаючись, — а батько так чекав на нього, стільки нервував! Він тоді сам мусив прийняти рішення і діяти на свій розсуд. І тільки після того, як усе вже було зроблено, ви прислали йому коротеньке повідомлення з подякою! Адже це інструкція на проведення операції «Таубе»! Після того, як батько повідомив, що росіяни будують у тайзі номерний завод, ви відповіли: «Початок будівництва треба всіляко затримати». Обіцяли сповістити конкретне завдання, але ми його не дочекались. Тоді батько сам через агента Б-49 провів операцію «Таубе» — він спалив бараки, і робітники розбіглися… А ось тепер, через півдесятка років, я тримаю в руках інструкцію, яку ми чекали з таким нетерпінням. — Генріх сумно похитав головою і замислився.

— Даруй мені, що я збудив тяжкі для тебе спогади. Але май на увазі — ми, розвідники, повинні мати залізне серце і сталеві нерви.

Ще довго розпитував Бертгольд Генріха про роботу на сході, цікавлячись прізвищами, датами, фактами. Генріх охоче відповідав і сам, здавалося, захопився спогадами.

Кокенмюллер вже змінив п'яту стрічку на магнітофоні, потай встановленому в суміжній кімнаті, а Бертгольд все розпитував.

Коли Генріх пізно ввечері пішов до себе, Бертгольд ще довго не лягав, звіряючи записи на стрічці з документами, які містила в собі папка, надіслана з Берліна. Звіт Зігфріда фон Гольдрінга за 1937 рік цілком підтверджував те, що говорив Генріх фон Гольдрінг восени 1941 року.

Отже, Бертгольд не помилився, всиновивши нащадка свого друга…

• Предыдущая
• 4/129
• Следующая