Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 64

• Предыдущая
• 64/77
• Следующая

О сьомій годині він прийшов до нас і спитав, чи встала міс Лінтон. Вона кинулася до дверей і вигукнула: «Так!»

— То ходіть сюди, — він одчинив двері й витяг Катрину за поріг. Я підвелася, щоб іти за нею, але він знов повернув ключ у замку, тож довелося вимагати, щоб мене випустили.

— Будь терплячою, — відповів він. — Скоро принесуть сніданок.

Я гамселила по стінах і люто шарпала двері. Катрина спитала, чому мене досі тримають під замком. Гіткліф відповів, що мені доведеться почекати ще годину, і вони пішли. Я чекала і дві години, і три, а потім почула кроки — але то був не Гіткліф.

— Я вам приніс попоїсти, — долинуло з-за дверей.

За ними я побачила Гортона, завантаженого такою кількістю харчів, що мені б вистарчило на цілий день.

— Візьміть, — сказав він, простягаючи мені тацю.

— Зачекайте хвилиночку, — почала я.

— Нє-а, — буркнув він і вийшов із кімнати, глухий до моїх благань зупинитися.

Я перебувала в ув'язненні цілий день і всю наступну ніч; і ще один день, і ще… П'ять ночей і чотири дні я сиділа там, не бачачи нікого, крім Гортона, який приходив щоранку. А наглядач із нього був зразковий — похмурий і німий, і глухий до будь-якої спроби пробудити в ньому почуття справедливості чи співчуття.

На п'ятий ранок, чи то на п'ятий день, бо було по обіді, почулися інші кроки — легші й коротші; і цього разу гостя увійшла до кімнати. Це була Зілла. У яскраво-червоному шалику, у чорному шовковому капелюшку, на руці — плетений кошик.

— Ой, Боже мій! Місіс Дін! — скрикнула вона. — А в Гімертоні чого тільки про вас не говорять! Я ж бо гадала — не інак ви втонули у болоті Чорного коня, і панночка з вами, — поки хазяїн мені не сказав, що ви знайшлись і що він вас улаштував тута в мене! Оце так! Ви, мабуть, вибралися на острівець? Це ж скільки ви просиділи там у багнюці? А хазяїн вас порятував, так, місіс Дін? Та я бачу, ви не схудли — певно, вам не так уже й злецько велося?

— Ваш хазяїн — справжній мерзотник! — відповіла я. — Але він за все відповість. Міг би й не вигадувати баєчок — усе одно люди правду взнають.

— Про що це ви? — спитала Зілла. — То ж не він вигадує. То в селищі кажуть, наче ви потонули в болоті; а я, тільки прийшла, кажу до Ерншо: «Ой, яке ж то лихо скоїлося, поки мене не було! Страх як шкода панночки — така була з себе краля, — і горопашної Неллі Дін!» Він глип на мене — й мовчить. Я думала, він нічого не знає, і розказала йому, які ходять чутки. А хазяїн також слухає і посміхається тако до себе, а тоді каже: «Якщо вони й сиділи в болоті, то тепер їх витягли, Зілло. Неллі Дін сидить у вашій кімнаті. Можете їй сказати, коли підніметесь, щоб вшивалася звідси. Ось ключ. їй, мабуть, болотяний туман забив памороки, і вона рвалася бігти додому, та я її замкнув, щоб очуняла. Ви скажіть їй, щоб вона одразу йшла до Грейнджу, якщо може, і передайте їй від мене, що її юна леді вирушить за нею саме вчасно, щоб устигнути на похорон сквайра».

— Містер Едгар помер? — видихнула я. — Ох, Зілло, Зілло!..

— Ні, ні. Ви присядьте, любонько, вам наче й справді зле! Він не помер. Лікар Кеннет гадає, що він протягне ще день. Я стріла його дорогою та спитала.

Я не захотіла сідати, а схопила своє дорожнє вбрання і кинулася вниз, бо, на щастя, шлях був вільний. Потрапивши в дім, я озирнулась у пошуках когось, хто зміг би розповісти щось про Катрину. Кімната була залита сонцем; двері стояли навстіж розчинені. Однак поблизу не було нікого. Поки я роздумувала, слід мені одразу ж піти чи повернутися шукати Катрину, мою увагу привернуло тихе кахикання біля коминка. Лінтон сам-один лежав на канапі, смоктав льодяника і млявим поглядом стежив за мною.

— Де міс Катрина? — жорстко спитала я, думаючи, що зможу налякати хлопчину і витягти з нього все, що він знає, поки ми тут наодинці. Він продовжував займатись своєю цукеркою — невинне ягнятко.

— Вона пішла? — продовжувала я.

— Ні,— відповів він. — Вона нагорі. Нікуди вона не піде, ми її не відпустимо.

— Як це не відпустите, малий ідіоте! — вигукнула я. — Нумо проведи мене до її кімнати, бо хутко в мене іншої заспіваєш!

— Це ви в тата заспіваєте, якщо спробуєте туди поткнутися, — відповів він. — Тато каже, що мені нема чого панькатися з Катриною: вона моя дружина, і це ганьба, що вона хоче мене покинути. Він каже, що вона мене ненавидить і хоче моєї смерті заради моїх грошей; та вона їх не матиме і додому не піде! Ніколи не піде! Хай плаче і непритомніє скільки заманеться!

Він повернувся до свого заняття, заплющивши очі, ніби збирався заснути.

— Містере Гіткліфе, — почала я знов, — невже ви забули, яка добра була до вас Катрина цієї зими, коли ви запевняли, що її любите, а вона приносила вам книжки і співала пісень, і стільки разів приходила у холод і заметіль, аби вас побачити? Вона плакала, пропустивши один вечір, бо не хотіла вас розчаровувати. Ви тоді самі відчували, що вона у сотню разів добріша до вас, ніж треба, а тепер вірите у брехню власного батька, хоча й знаєте, що він вас обох ненавидить. Та ще й змовляєтеся з ним проти неї! Гарно ви їй віддячили, нівроку!

Кутики вуст в хлопчини поповзли донизу; він витяг із рота льодяника.

— Хіба вона приходила б до Буремного Перевалу, якби вас ненавиділа? — вела я далі. — Подумайте! А що ж до ваших грошей, то вона навіть не знає, що вони у вас є. Ви кажете, що вона непритомніє, і все-таки залишили її саму в чужому домі! Хоча ви начебто маєте знати, що це таке — коли вас цькують зусібіч! Ви так жаліли самого себе, і вона також вас жаліла; а її ви пожаліти не хочете! Я плачу, містере Гіткліфе, ви бачите, — я немолода жінка і всього лише служниця. А ви переконували, що так її любите, — вам справді слід було б її обожнювати, — і бережете кожну свою сльозинку, й лежите собі, наче нічого не сталося. Ох, яка ж ви безсердечна, егоїстична істота!

— Я не можу біля неї сидіти, — сердито відповів він. — Сам я там не лишатимусь. Вона так репетує, що я не можу цього витерпіти! І не хоче замовкнути, навіть коли я кажу їй, що покличу батька. Якось я покликав його, і він настрахав її, що за-видушить, якщо вона не стулить рота. Вона почала знов, він вийшов за двері, і кричала, і плакала всю ніч, хоч я й бідкався, що не можу заснути.

— Містера Гіткліфа немає? — спитала я, побачивши, що від цього убогого марно чекати співчуття до душевних мук дівчини.

— Він надворі,— відповів Лінтон, — розмовляє з Кеннетом. Лікар каже, що дядько справді нарешті помирає. Я радий, бо це ж я буду після нього хазяїном Трашкрос-Грейнджу. Катрина завжди говорить так, наче цей дім — її. А він не її, він мій. Тато каже, що все, що є в неї,— моє. Всі її чудові книжки — мої; вона пропонувала віддати мені книжки, і всіх своїх гарних пташок, і свою Мінні, якщо я дістану ключа від нашої кімнати і її випущу. Але я відповів, що вона нічого не може мені віддати, бо все це моє, все! І тоді вона заплакала і зняла з шиї маленький портрет, і сказала, що віддасть його мені: там два портрети у золотому медальйоні, з одного боку її мати, а з другого — дядько, ще молоді. Це сталося вчора. Я сказав, що портрети також мої, і спробував забрати їх у неї, а вона не віддавала. Гидке дівчисько! Вона штовхнула мене і зробила мені боляче. Я зойкнув. Вона злякалася — почула, що іде мій батько, — розламала медальйон навпіл і віддала мені один портрет — своєї матері. Другий хотіла сховати, але тато спитав, у чому річ, і я пояснив. Тоді він узяв собі той портрет, що був у мене, і наказав їй віддати мені свій. Вона відмовилася, ці і він… він збив її з ніг, і зірвав медальйон із ланцюжка, і розчавив його ногою.

– І вам було приємно дивитись, як її б'ють? — спитала я, зумисне заохочуючи його говорити.

— Я старався не дивитись, — відповів він, — я завжди так роблю, коли тато б'є собаку чи коня: це дуже страшно. Спершу я все-таки зрадів — вона заслужила покарання за те, що штовхнула мене. Та коли тато пішов, вона підвела мене до вікна і показала мені, що в неї щока зсередини роздерта об зуби, а рот повний крові. Потім вона зібрала рештки портрета, відійшла і сіла обличчям до стіни, і більше не розмовляла зі мною. Іноді мені здавалося, що вона не може говорити через біль. Мені неприємно так думати; але вона мені огидна, бо весь час плаче, і така бліда й дика з виду, що я її боюся.

• Предыдущая
• 64/77
• Следующая