Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 6

• Предыдущая
• 6/77
• Следующая

Цього разу, пам'ятаю, я снив, нібито лежу в дубовому ліжку і виразно чую, як виє вітер і мете сніг. Я так само чув надокучливий шурхіт — і правильно з'ясував його причину, У приписавши все гілці ялини; але це роздратувало мене настільки, що я вирішив позбутися обридливої гілляки, якщо це лишень видавалося можливим. Пригадую, потім я встав і спробував зачинити вікно. Та гачок ніби приріс до своєї защіпки: цю обставину я виявив, коли ще не спав, але забув про неї.

«І все-таки я це припиню!» — промимрив я, потім видушив скло і висунув руку назовні, щоб приборкати настирливу гілку, та замість неї мої пальці зімкнулися на чиїйсь холодній, як лід, руці! Усі жахіття нічного кошмару накрили мене з головою. Я намагався звільнити руку, але крижані пальці вчепилися у неї намертво, а чийсь болісний голос схлипнув: «Впустіть мене… впустіть мене!» «Хто ви?» — видихнув я, намагаючись звільнитися. «Катрина Лінтон, — долинув до моїх вух тремтячий голос (і чому мені примарилося саме «Лінтон»? Я ж прочитав ім'я «Катрина Ерншо» разів у двадцять більше!). — Я прийшла додому! Я блукала в болотах!» По цих словах я розгледів за вікном обриси дитячого личка. Жах зробив мене нещадним: побачивши, що всі спроби відштовхнути геть цю моторошну істоту марні, я втягнув її руку крізь діру в шибці й посовав нею туди й назад, аж поки не зацебеніла кров, якою в цьому місці тут-таки просякла постіль. Але вона й далі голосила «Впустіть!» й вдержувала мене, ніби в лещатах, доводячи мене цим ледве не до сказу. «Як? — врешті зойкнув я. — Відпустіть мене, якщо хочете, щоб я вас впустив!» Чіпка хватка послабилася, я висмикнув руку і поспіхом почав зводити загату з книжок, щоб затулити діру у склі. Потім мені довелося затулити вуха, щоб не чути благального скімлення своєї гості. Здається, я намагався це зробити десь із чверть години, аж поки прислухався знову — і знову почув сумовитий стогін! «Згинь! — скрикнув я. — Я ніколи тебе не впущу, проси хоч двадцять років!» «Вже є двадцять років! — заквилив голос-Цілих двадцять років я блукаю по землі в чеканні!»

Нараз за вікном почулося якесь тихе шкряботіння, і стос А книжок посунувся так, ніби його совали знадвору. Я хотів зірватися й бігти, але так заціпенів, що не спромігся ворухнути й пальцем. Тоді, в якомусь шаленому нападі божевілля й страху, загорлав на весь голос. Як на сором, раптом я виявив, що кричав не лише уві сні: чиїсь швидкі кроки наближалися до дверей; їх рвучко відчинили, й у віконцях над ліжком замиготіло світло. Сівши, я досі відчував, що тремчу, і тільки витирав спітніле чоло. Той, хто вторгся до кімнати, вочевидь розмірковував, що робити, стиха бурмочучи щось собі під ніс. Нарешті він запитав упівголоса, наче не сподіваючись дістати відповідь:

– Є тут хто живий?

Я вирішив за краще засвідчити свою присутність — адже, знаючи Гіткліфові звичаї, побоювався, що у разі моєї мовчанки він почне вишукувати далі. З цим наміром я і розсунув дверні панелі. Але я не скоро забуду, який мої нехитрі дії справили ефект.

Гіткліф стояв біля виходу в самій сорочці й штанях, а віск опливлої свічки скрапував йому на пальці. Його обличчя кольором зрівнялося зі стінкою позаду. Перший же рип дубової панелі подіяв, як електричний струм; свічка вислизнула йому з рук і відкотилася на кілька кроків, а хвилювався чоловік настільки, що ледве спромігся її підняти.

— Це всього лиш я, ваш скромний гість, сер, — подав я голос, бажаючи надалі втримати його від подібного вияву боягузтва. — На свою біду, я кричав уві сні, бо мені приверзлося жахливе видіння. Прошу вибачити, що потурбував вас.

— О, чорти б вас узяли, містере Локвуд! А щоб вас… — почав клясти мій орендар, примощуючи свічку на стільці, бо не міг вдержати її рівно. — І хто ж провів вас до цієї кімнати? — провадив він далі, стиснувши кулаки так, що нігті аж вп'ялися під шкіру, і клацаючи зубами у марних спробах приховати своє сум'яття. — Хто це зробив, хто? Я зараз же витурю його геть із мого дому!

— Це Зілла, ваша прислужниця, — відказав я, поспіхом натягаючи свій одяг і швидко приводячи його в належний вигляд. — Було б добре, якби ви справді так і зробили, містере Гіткліф: вона на це заслуговує. Певне, хотіла ще раз пересвідчитися, — не без моєї допомоги, звичайно, — що це місце повниться всілякими примарами. Але ж так і є — їх тут хоч косою коси!

Запевняю, ви мудро вчинили, замкнувши цю кімнату. Навряд чи хтось вам подякує за ніч, проведену в такому лігві.

— Це ви про що таке говорите? — завівся Гіткліф. — І куди це зібралися? Лягайте й досипляйте, якщо ви вже тут, тільки, на Бога, більше не здіймайте такого галасу — йому не може бути виправдання, — хіба якщо вам різатимуть горлянку!

— Але ж якби мала бісиця влізла у вікно, вона б із мене точно дух випустила! — відбив його нападки я. — Та я й не збираюся більше проходити випробування гостинністю ваших пращурів. Преподобний Джейбс Брендегем часом не доводиться вам родичем по материнській лінії? А ця Катрина Лінтон, чи Ерншо, чи як її там, — вона безперечно блукає по світу неупокоєною, грішна її душа! Вона сказала мені, що ходить по землі вже двадцять років: треба думати, що це справедлива кара за якісь смертні гріхи!

Щойно вимовивши ці слова, я згадав, що в книзі імена Гіткліфа й Катрини фігурували зовсім поруч — чогось раніше ця обставина цілковито вилетіла в мене з голови. Я почервонів, засоромившись своєї нетактовності, але не подав і знаку, лише поспішив додати:

— Річ у тім, сер, що півночі я провів…

Тут я прикусив язика, адже вже хотів сказати «роздивляючись ці старі книжки», а це б засвідчило те, що я обізнаний із їхнім рукописним вмістом так само добре, як і з друкованим. Тому, подумки виправившись, я продовжив:

— …перечитуючи видряпані на підвіконні імена. Монотонне заняття, яке, думаю, мене і приспало, як це робить лічба, наприклад, чи то…

— Що ви собі дозволяєте, говорячи зі мною так? — вибухнув Гіткліф у апогеї власної несамовитості. — Як… як ви смієте, під моїм дахом? Боже! Та він, мабуть, сказився, коли так говорить! — і він безтямно гепнув себе по лобі.

Я не знав, розсердитися за таку його мову чи продовжу вати оповідь. Але він здавався таким збентеженим, що я зглянувся на нього і далі оповідав про свої сни, стверджуючи, що ніколи не чув імення «Катрина Лінтон» раніше, та воно, прочитане багато разів, витворило в моїй уяві образ саме тоді, коли я вже не володів собою. Поки я говорив, Гіткліф крок за кроком відступав усе далі, в тінь кімнати-ліжка, аж зрештою сів там так, що його майже не було видно. Незважаючи на це, з його нерівномірного й уривчастого дихання я здогадався, що він намагається вгамувати свої розбурхані почуття. Не бажаючи жодним чином виявляти розуміння того, що з ним коїться, я продовжив метушливо вдягатися, поглядаючи на годинника і примовляючи сам до себе:

— Ну й довго тягнеться ніч! Ще немає й третьої! А я міг би заприсягтися, що вже по шостій. Час тут ніби зупинився: ми, напевно, розійшлися спочивати близько восьмої!

— Взимку ми лягаємо завжди о дев'ятій, а встаємо о четвертій, — сказав господар, тяжко зітхнувши, і, як мені здалося, змахнув з очей сльозу— Містере Локвуд, — додав він, — можете перейти до моєї спальні; ви лише станете на заваді, якщо зійдете вниз удосвіта. А ці ваші дитинячі сонні верески все одно відігнали від мене сон. Тепер я не зможу заснути.

— Я також, — відказав я. — Краще я до світанку прогуляюся надворі, а тоді — можете не боятися мого нового повторного вторгнення у ваші володіння. Тепер я цілком зцілився д від бажання шукати розраду в чийомусь приємному товаристві, хай то буде чи в селі, чи у місті. Розумна людина муситьвдовольнятися тією компанією, яку має у власній особі.

— Пречудова компанія! — буркнув Гіткліф. — Беріть свічку і йдіть куди завгодно. Я зараз до вас приєднаюся. Але тримайтесь подалі від подвір'я, бо я спустив із ланцюга собак; У в будинку чатує Юнона… тож виходить… ви можете блукати самими лише сходами і коридорами. Та йдіть же скоріше! Я надійду за хвилину.

• Предыдущая
• 6/77
• Следующая