Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 45
- Предыдущая
- 45/77
- Следующая
Я відчинила хвіртку і, збігши на ґанок, чимдуж затарабанила у двері. Жінка, що їх відчинила, була мені знайома: раніше вона жила у Гімертоні, а після смерті містера Ерншо найнялася сюди.
— Ой, — мовила вона, — ви шукаєте вашу малу панночку! Не бійтеся, вона тут, жива й здорова; та добре, що це ви, а не хазяїн.
— То його немає? — видихнула я, задихаючись із переляку та швидкого бігу.
— Ні, ні,— відповіла вона. — Обоє пішли, і він, і Джозеф; мабуть, ще з годину не вернуться. Заходьте, спочинете трошки.
Я увійшла — і побачила моє заблукале ягнятко біля вогнища: воно гойдалось у маленькому кріслечку, що належало її матері, коли та була дитиною. Свого капелюшка вона повісила на стіну й почувалася цілком як удома: сміялась і щось гомоніла до Гортона — високого, міцного вісімнадцятирічного парубка, який витріщався на неї з цікавістю та подивом, силкуючись втямити бодай щось із її безугавної швидкої балаканини.
— Дуже добре, міс! — вигукнула я, приховуючи радість під маскою гніву. — Тепер я вас більш нікуди не відпущу, поки не повернеться ваш тато. Ви в мене й за поріг не ступите, капосне ви, неслухняне дівчисько!
— Ой, Неллі! — весело скрикнула вона, зістрибнувши з крісла, і підбігла до мене. — Я тобі розповім таку чудову історію! То ти мене все-таки знайшла… Ти бувала тут коли-небудь раніше?
— Одягайте вашого капелюшка, — мовила я, — і хутко мені додому! Ви мене дуже засмутили, міс Кеті; дуже ви негарно поводитесь! А пхинькати нема чого: це мені не відшкодує того страху, що я натерпілася, поки оббігала всю округу! Ви лишень подумайте, як містер Лінтон мене застерігав не випускати вас із парку; а ви нишком тікаєте! Тепер видно, що ви за хитра лисичка, і ніхто вам більше не йнятиме віри.
— А що я зробила? — схлипнула вона, заскочена зненацька. — Тато нічого мені не казав, і він не буде мене сварити, Неллі, він ніколи не сердиться, як ти!
— Ну-бо, ходімо! — квапила я. — Дайте я зав'яжу вам стрічки. І годі вам комизитись! Ой, сором який! Тринадцять літ дівчині, а так вередує!
Я сказала так, бо вона скинула з голови капелюшка і відскочила від мене подалі, до коминка.
— Ні,— втрутилася служниця, — це гарна дівчинка, ви вже не сваріться на неї, місіс Дін. То ми її втримали: вона хотіла відразу ж їхати додому, аби ви там не сполошилися. Гортон схотів її провести, а я подумала, що так воно й краще буде: місця тут дикі, самі пагорби довкола. Гортон упродовж усієї розмови стояв, застромивши руки до кишень, надто знічений, аби говорити, хоча з його погляду здавалося, що моє вторгнення для нього є не надто великою приємністю.
— Скільки вас можна чекати? — вела я далі, не звертаючи уваги на втручання служниці. — За десять хвилин звечоріє. Де ваш поні, міс Кеті? І де Фенікс? Я вас тут покину, якщо ви не поквапитеся, тож будьте ласкаві!
— Поні на подвір'ї,— відповіла вона, — а Фенікса замкнули. Його покусали — і Чарлі також. Я хотіла тобі про все розповісти, але ти не в гуморі й тому на це не заслуговуєш.
Я підняла капелюшка і збиралася знов надягти його на неї, але вона, побачивши, що всі довкола на її боці, почала бігати від мене по всій кімнаті; я кинулась її ловити, а вона вислизала, мов мишеня, — то за крісло сховається, то за стіл, і попід ними, і через них вистрибує,— а мені, певна річ, не личило за нею ганятися. Гортон і жінка сміялись, і вона також, і розходилася ще більше — доки я, по-справжньому розсердившись, не гримнула на неї:
— Ну, гаразд, міс Кеті! Та якби ви знали, чий це дім, ви б раді були вибратися звідси!
— Це дім вашого батька, так? — мовила вона до Гортона.
— Ні,— відповів він, дивлячись собі під ноги, і зашарівся від сорому.
Він не міг довго дивитися їй в очі, хоч вони і були такими схожими на його власні.
— А чий тоді — вашого хазяїна? — спитала вона. Він почервонів іще дужче — вже через інше — промимрив якусь лайку й відвернувся.
— А хто тут хазяїн? — не вгавало вперте дівча, тепер уже причепившись до мене. — Він увесь час казав: «наш дім», «наші люди», і я думала, він хазяйський син. Він ні разу не сказав на мене «міс»; а мусив би, якщо він слуга, правда?
Гортон почорнів як хмара, слухаючи це дитяче базікання. Я мовчки трусонула її, а згодом нарешті спромоглася зібрати у дорогу.
— Тепер дай мені мого коня, — мовила вона, звертаючись й до невідомого ще їй родича, мов до одного з хлопчаків при стайні у Грейнджі.— І можеш поїхати зі мною. Я хочу побачити, де встає з болота щезник, і послухати про «мавок», як ти їх називаєш; але ворушися! Чого ти став? Дай мені коня, кажу!
— Хай тебе чорти візьмуть, перш ніж я стану твоїм слугою! — гаркнув Гортон.
— Візьмуть що?… — здивовано перепитала Кеті.
— Чорти б тебе узяли, мала відьмо! — повторив він.
— Нумо, міс Кеті! Бачите, яке тут шляхетне товариство, — втрутилася я. — Люб'язне звертання до юної леді, що й казати! Заради Бога, не сперечайтеся з ним. Ходімо, пошукаємо самі вашу Мінні — і мерщій додому!
— Але ж, Неллі,— вигукнула дівчинка, втупивши в нього зачудований погляд, — як він сміє так розмовляти зі мною? Хіба він не мусив би слухатися моїх наказів? Ти, гидкий хлопчисько, я розкажу татові, що ти собі дозволяєш! А ну, бігом!
Не схоже було, що Гортон злякався цієї погрози. Сльози вмить навернулися на очі дівчинки.
— Ви, приведіть мого поні! — крикнула вона жінці.— І негайно випустіть мого собаку!
— Легше, міс, — відповіла та, — вам не завадило б навчитися чемно розмовляти. Хоч містер Гортон і не хазяйський син, він вам доводиться кузеном, а я вам прислуговувати не наймалася.
— Він — мій кузен? — вигукнула Кеті, зневажливо розсміявшись.
— Атож, — відказала служниця.
— Ох, Неллі, не дозволяй їм таке казати, — обурилася дівчинка. — Тато поїхав за моїм кузеном до Лондона; мій кузен — син джентльмена. А цей… — вона затнулася і зарюмала, прикро вражена самою думкою про таке родичання.
— Ну, годі-бо, тихіше! — прошепотіла я. — У людини може бути багато різних родичів, із того нема стиду; ніхто ж не змушує з ними триматися гурту, якщо вони нелюб'язні та злі. — Він… він не родич мені, Неллі! — трошки подумавши і ще дужче засмутившись, взялася за своє вона і кинулася до мене в обійми, ніби шукаючи захисту від такої страшної думки. У Я була дуже сердита й на неї, і на служницю за їхні взаємні одкровення, бо не мала жодного сумніву, що Гіткліфові перекажуть слова малої про поїздку містера Лінтона, і передчувала, що Катрина, тільки-но батько повернеться, зажадає від нього пояснень стосовно її такого грубого, невихованого родича. Гортон уже забув, що його принизливо прийняли за служку; його, здавалося, зачепила реакція Катрини. Підвівши поні до ґанку, він витяг із буди смішне клишоноге цуценя тер'єра і простягнув дівчинці, аби її втішити: годі, мовляв, не бери до голови! Ридання припинились — перестрашена, вона лиш поглянула на нього, а потім заплакала ще дужче.
Я не втрималася, щоб не всміхнутися на таку неприязнь до бідного хлопчини; то був ставний, дужий юнак, гарний із лиця, міцний і здоровий, але його одежа цілком відповідала його щоденним заняттям — роботі на фермі та гонитві по болотах за кролями та іншою дичиною. Проте мені здавалося, що обличчя Гортона виказує ліпші, ніж у батька, риси характеру: паростки добра, заглушені розрослими бур'янами, все ж таки свідчили про родючий ґрунт, який за інших, сприятливіших обставин міг би принести щедрий врожай.
Містер Гіткліф, я думаю, не збиткувався з нього фізично: загониста вдача хлопця оберігала його від таких утисків. У ньому не було й сліду тієї боязкої поступливості, яка в людині на зразок Гіткліфа пробуджує бажання цькувати й гнобити. Гіткліф удався до іншого підступу: він робив усе для того, щоб син Гіндлі виріс справжньою неотесаною твариною: хлопця не вчили читати й писати, не ганили його за погані звички, якщо тільки вони не дозволяли хазяїнові, не навертали на добро і не застерігали від злого. Мені доводилося чути, що Джозеф вельми прислуживсь у його розбещенні: твердолобий та недолугий старий нерозумно лестив і догоджав й хлопцеві, коли той був іще малим, бачачи в ньому нащадка старовинного роду. І так, як колись він звинувачував малих А Катрину Ерншо й Гіткліфа, що вони виводять із терпіння його хазяїна і своїм «неподобством» змушують того шукати розради в чарці, тепер він звалив провину за вади Гортона на того, хто загарбав його власність. Джозеф не зупиняв хлопця, хоч як би той не лаявся і як би паскудно не поводився. Старого, вочевидь, тішило, що Гортон ступив на кривий шлях і, простуючи ним, зрештою занапастить свою душу; він вважав, що винний у цьому буде Гіткліф: хай загибель Гортона буде на його совісті! І думка про це тішила Джозефа. Він прищепив хлопцеві гордість за своє ім'я та походження і, якби тільки міг наважитися, посіяв би ворожнечу між ним і теперішнім власником Перевалу. Але він відчував нездоланний, ледь не потойбічний жах перед хазяїном і виявляв свої справжні почуття лиш нечастим буркотінням і тихими зітханнями. А втім, я не так уже й добре обізнана з їхнім тогочасним життям: я розказую з чужих слів, а сама небагато бачила. Селяни казали, що містер Гіткліф «заощадливий» і тримає орендарів «у чорному тілі». Але будинок знову став охайним і затишним у дбайливих жіночих руках, і в його стінах більш не відбувалося таких вар'ятських сцен, як за часів Гіндлі. Хазяїн був надто відлюдькуватим, аби шукати товариства — доброго чи злого. Такий він і зараз.
- Предыдущая
- 45/77
- Следующая
