Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 39

• Предыдущая
• 39/77
• Следующая

— Вона мертва! Мені не треба було чекати на тебе, щоб про це дізнатися. Сховай свого носовика — нема чого при мені хлипати! Будьте ви всі прокляті! Вона не потребує ваших сліз.

Я плакала більше за ним, аніж за нею: іноді ми жаліємо тих, хто не знає жалю ні до себе, ні до інших. Коли я тільки-но глянула йому в лице, то збагнула, що він уже знає про нещастя. В мене майнула недоладна думка, що його серце змирилося і він молиться, бо його губи ледь ворушились, а погляд був утуплений у землю.

— Так, вона мертва! — відповіла я, припинивши плач і витираючи обличчя. — Сподіваюся, вона на небі, де ми — кожен із У нас — можемо з нею зустрітися, якщо візьмемо до уваги попередження та полишимо лихі наміри на користь добрих вчинків.

— То вона взяла до уваги попередження? — спитав Гіткліф, силкуючись посміхнутись. — І померла як свята? Розкажи мені, як це сталось насправді! Як померла…

Він не зміг вимовити ім'я — і, стиснувши зуби, мовчки боровся зі своєю розпукою, водночас відштовхуючи всі мої спроби поспівчувати йому ворожим непримиренним поглядом.

— Як вона померла? — повторив він нарешті — і, попри всю свою несхитність, був змушений спертися на стовбур дерева позаду, бо увесь тремтів, знесилений у цій нерівній боротьбі.

«Бідолаха! — подумала я. — Серце й нерви в тебе ті ж, що й у будь-кого з людей! Чого ти удаєш, наче в тебе їх немає? Твоїй гордині не засліпити Господа! Ти змушуєш його катувати тебе, поки він не витягне з тебе жалібного квиління!» А у відповідь сказала лиш:

— Тихо, мов ягнятко! Вона зітхнула і потяглася, мов дитя, яке випадково розбудили і воно знову засинає; а ще через п'ять хвилин серце в неї разочок затріпотіло — і більш не билося.

– І… вона не згадувала про мене? — нерішуче спитав він — наче боявся, що у відповідь на це почує такі подробиці, яких вислухати буде несила.

— Вона так і не опритомніла, і не впізнавала нікого відтоді, як ви пішли, — мовила я. — Лежала з тихою посмішкою на обличчі; і останні думки її були у світлих дитячих днях. Вона мирно заснула, і дай їй Боже прокинутися на тому світі з миром!

— Дай їй Боже прокинутися в муках! — несамовито скрикнув він, тупнувши ногою, і застогнав у раптовому нападі нестримного гніву. — Вона брехала до свого останнього А подиху! Де вона? Не там — не у небі… і не щезла… де ж ти? О! Ти казала, що тобі байдуже до моїх страждань! А в мене одна молитва — і я твердитиму її, поки не відсохне язик: Катрино Ерншо, ти не спочинеш, доки я живий! Ти сказала, що я тебе вбив — то переслідуй мене! Я вірю, вбиті переслідують своїх убивць; я знаю, привиди блукають землею; будь зі мною завжди — у будь-якій подобі… Зведи мене з глузду, тільки не лишай мене у цій пустці, де я не можу знайти тебе! О Господи! Я не можу про це думати! Не можу жити без мого життя, без моєї душі!

Він бився головою об стовбур дерева і, звівши очі до неба, вив не як людина, а як дикий звір, якого замордували до смерті. Я помітила на корі кілька плям крові; його руки й чоло також були закривавлені: напевне, сцена, що постала перед моїми очима, була лиш повторенням інших, які відбувалися тут усю ніч. Вона не збуджувала в мені співчуття — вона мене жахала; і все ж щось не дозволило мені його зупинити. Але, оволодівши собою настільки, щоб помітити мою присутність, він наказав мені йти геть, і я скорилася. Втішати його — справа вище моїх сил чи можливостей!

Поховання місіс Лінтон мало відбутися наступної після її смерті п'ятниці; до того її труна лишалася відкритою і, прибрана квітами й духмяним зіллям, стояла у вітальні. Лінтон проводив там дні і ночі, мов невсипущий вартовий, а Гіткліф — це зосталося таємницею для всіх, окрім мене, — вартував у парку як не щодня, то щоночі, також не знаючи спочинку. Я з ним не бачилася, та все ж була певна, що він увійде, якщо зможе; й у вівторок, невдовзі як посутеніло і мій хазяїн, знесилений безсонням, був змушений відпочити хоч декілька годин, я ввійшла до зали і розчинила одне з вікон; зворушена стійкістю Гіткліфа, я бажала дати йому змогу востаннє засвідчити шану земній оболонці його божества. Він не проґавив такої нагоди і скористався нею обачно й спритно, не виказавши своєї присутності анінайменшим шерехом. Я б ніколи не дізналася, що він був тут, якби мені не впало в око, що погребальна габа біля лиця небіжчиці трохи зім'ята, а на підлозі лежить завиток світлого волосся, перев'язаний срібною ниткою; роздивившись його, я впевнилася, що він вийнятий із медальйона на шиї Катрини. Гіткліф відкрив медальйон і викинув локон, поклавши на його місце пасмо свого чорного волосся. Я сповила обидва разом і вклала у медальйон.

Містера Ерншо, звісно, було запрошено на похорон сестри; він не з'явився і не передав вибачення, тому, окрім чоловіка, її проводжали в останню путь лише орендарі та слуги. Ізабеллу не запросили.

Катрина, на подив селян, знайшла свій останній притулок не у церкві, під мурованим зводом родинного склепу Лінтонів, і не на подвір'ї, поруч із її власними родичами. Могилу викопали на зеленому схилі у кутку цвинтаря, де огорожа така низька, що вересові й ожинові зарості обплітають її з боку луки, а з-за торф'яних горбків її майже не видно. Чоловік її зараз похований поруч; у кожного в узголів'ї лежить простий камінь, а в ногах — сіра плита, що позначають могили.

Та п'ятниця була одним з останніх сонячних днів перед місяцем негоди. Надвечір погода погіршилася: південний вітер змінився північно-східним, який приніс із собою спершу дощ, а потім і мокрий сніг. Наступного ранку вже ніщо не нагадувало про три тижні літнього тепла: примули й крокуси сховались під білими заметами, жайворонки примовкли, молоде листя на деревах скрутилося й почорніло. І що то був за тоскний, холодний, похмурий ранок! Він тягся поволі; мій хазяїн був у себе, а я влаштувалась у самотинній вітальні, обернувши її на дитячу: на колінах у мене плакало крихітне, мов лялечка, немовля. Я колисала його, час від часу поглядаючи, як лапатий сніг засипає віконне скло. Аж раптом двері розчинилися, і якась жінка вбігла до кімнати, задихаючись од сміху! Якусь хвилю мій гнів був дужчим від подиву. Я вирішила, що це одна зі служниць, і насварилася на неї:

— Ану цить! Як ти смієш отак гиготіти? А як містер Лінтон почує?

— Вибач! — відповів мені знайомий голос. — Але я знаю, Едгар уже спить; а я просто не можу спинитися.

З цими словами вона підступила до вогню, хапаючи ротом повітря і притискаючи руку до грудей.

— Я бігла всю дорогу від Буремного Перевалу, — заговорила вона, трохи помовчавши, — а як не бігла, то летіла. І злічити не можу, скільки разів я падала. Ох, як мені все болить! Та не лякайся! Я поясню все, тільки-но віддихаюсь. Лишень, будь ласкава, піди й накажи закласти карету, щоб відвезти мене до Гімертона; і скажи, хай пошукають у моїй шафі що-небудь вдягти.

Це була місіс Ізабелла Гіткліф. Здавалося б, їй мало бути не до сміху: розпатлане волосся, з якого стікав сніг із водою, ні хустки, ні капелюшка; вдягнена вона була у дівочу сукню, що більш пасувала до її віку, аніж до сімейного стану, — з великим викотом і короткими рукавами, — і більше нічого. Сукня була з тонкого шовку і, мокра наскрізь, обліпила тіло; на ногах — домашні пантофлі. На додачу до всього, під вухом у неї був глибокий поріз, що не кривавився тільки через холод, а бліде лице було все в синцях та подряпинах; зморена, вона ледь трималася на ногах. Тому, роздивляючись її, я лякалася дедалі більше. — Люба моя панянко, — мовила я, — нікуди я не піду й нічого не слухатиму, поки ви не скинете з себе все, що є на вас,і не перевдягнетеся в сухе; і, звісно ж, ви не поїдете до Гімертона сьогодні — тому замовляти карету ні до чого. — Я будь-що поїду, — відповіла вона, — верхи чи пішки; але я не від того, щоб пристойно вдягтись. І ще… ой, поглянь, як тече по шиї! Це від тепла.

Вона наполягала, щоб я виконала її вказівки — і лише тоді вона дозволить про себе подбати. Тільки потому, як візникові загадали готувати карету, а служниці — вкладати речі, Ізабелла дозволила мені перев'язати рану та допомогти перевдягтися.

• Предыдущая
• 39/77
• Следующая