Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 5
- Предыдущая
- 5/196
- Следующая
— Якихось промахів ти не помітив?
— Ні. Ніяких.
— А як він забиває бика?
— Перший раз він цілить високо, опустивши мулету дуже низько. Якщо шпага упреться в кістку, то вдруге він бере ледь-ледь нижче, щоб попасти в артерію. Він точно знає, наскільки можна взяти нижче, не порушуючи правил, і вбиває хоробро; але він навчився не попадати в кістку.
— Так ти думаєш, ми в ньому не помилилися?
— Ні, hombre, ні. Він виправдує всі сподівання, а те, що він переніс, лише пішло йому на користь. Він не став ні з якого погляду слабший.
— А ти як — здоровий?
— Цілком і дуже радий, що ми знову разом. У цьому сезоні нам буде на що подивитися.
— А як Луїс Мігель?
— Ернесто, я не знаю, що тут сказати. Торік у Вітторії йому довелося мати справу зі справжніми биками. Не з такими, які бували в наш час, але все-таки це були справжні бики, і він не міг з ними впоратися. Вони не корилися йому, а він звик панувати на арені.
— Що ж, хіба він працює лише з такими, у яких підправлені роги?
— Звісно, ні. Але ж ти знаєш, як це буває.
— А в якій він зараз формі?
— Кажуть, у чудовій.
— Тим краще для нього.
— Так, — сказав Хуаніто. — Але Антоніо — це лев. Тільки Хосе і Хуан викликали в мене таке саме почуття. Він може зробити те, що треба, і зробить те, що треба, і змусить бика зробити те, що треба, весь час залишаючись господарем бою.
— Були й інші, які викликали у нас це почуття, — сказав я. — Сам знаєш.
— Авжеж, — мовив Хуаніто. — Але їх не надовго вистачило. А Антоніо був серйозно поранений уже одинадцять разів, і після кожної рани він ще кращий.
— Це виходить, мало не кожен рік, — сказав я.
— Саме кожен рік, — мовив Хуаніто.
Я тричі постукав по стовбуру великої сосни, біля якої ми стояли. Вітер гойдав верхівки дерев, і скільки б разів ми не були присутні на кориді тієї весни й літа, завжди віяв міцний вітер. Я не пам'ятаю іншого такого вітряного літа в Іспанії, і всі відзначали, що ніколи ще не було так багато важких каліцтв на арені, як цього сезону.
Для мене велика кількість потерпілих у минулорічних боях пояснюється, по-перше, вітряною погодою, бо вітер відносить убік плащ або мулету, і людина раптом залишається неприкритою і незахищеною перед биком; по-друге — тим, що всі матадори, які виступали, змагалися з Антоніо Ордоньєсом і старалися наслідувати його, незалежно від того, був вітер чи ні. Були й інші причини, про них я скажу згодом.
Людям, далеким від кориди, завжди здається дивним, що так багато матадорів буває поранено і так мало помирає. Секрет тут простий: антибіотики і сучасна техніка хірургії. Життя матадора такою самою мірою залежить від пеніциліну та інших антибіотиків, як від його вірних помічників. Пеніцилін — невидимий член куадрильї. Без антибіотиків десятків два матадорів та новільєро, поранених торік, загинуло б. При антибіотиках та сучасній хірургічній техніці багато знаменитих матадорів минулого залишилися б живі.
Про це розмовляли ми з Хуаніто, прогулюючись по саду «Консули»; пригадували різні випадки, перебирали імена людей, яких ми обидва добре знали і які померли молодими, і прикидали, кого з них можна було врятувати і кого ні. Ми тоді ще не знали, яке літо нас чекає, та в нас обох було тривожно на душі.
Бій биків без суперництва нічого не вартий. Але таке суперництво смертельне, коли воно відбувається між двома великими матадорами. Адже якщо один від бою до бою робить те, чого ніхто, крім нього, зробити не може, і це не трюк, але дуже небезпечна гра, можлива лише завдяки залізним нервам, витримці, сміливості та мистецтву, а другий намагається зрівнятися з ним чи навіть перевершити його, — тоді досить нервам суперника не витримати хоч мить, і така спроба закінчиться важким пораненням або смертю. Або ж йому доведеться вдаватися до трюків, а коли публіка навчиться відрізняти трюк від справжнього мистецтва, його поразка неминуча, і добре, як він ще лишиться живий і втримається на арені.
Перші дванадцять днів травня збігли непомітно. Я рано вставав і брався до роботи, у полудень ходив купатися, але плавав недовго, щоб не втомитися; до другого сніданку всі сідали пізно, потім іноді спускалися в місто за поштою та газетами, заходили і в нічний шинок у дусі Сіменона при «Мірамарі», великому приморському готелі в центрі Малаги, де у нас завелися знайомі серед обслуги, потім поверталися в «Консулу» й обідали завжди пізно.
Тринадцятого травня ми виїхали до Мадріда на кориду.
Коли їдеш незнайомою дорогою, всі відстані ніби подовжуються, важкі відтинки шляху здаються ще важчими, небезпечні повороти ще небезпечнішими, а круті спуски виглядають зовсім прямовисними. Так, ніби ти знов став хлопчиком або підлітком. Але шлях з Малаги до Гренади через гірський перевал — не жарти, навіть якщо знаєш кожний вигин цієї дороги, кожний об'їзд, який може полегшити їзду. Цього разу, з шофером, рекомендованим Біллу кимось із знайомих, це було просто жахливо. Він усі повороти робив не так, як потрібно. Він тільки й знав, що сигналив, нібито це могло вчасно зупинити якийсь зустрічний навантажений ваговоз, — і в мене не раз душа тікала в п'яти і на спусках, і на підйомах. Я намагався дивитися на долини, на ферми і на маленькі кам'яні містечка, що залишилися внизу, під нами, на ламані лінії хребтів, що збігали до моря. Я бачив темні, голі стовбури коркових дубів, з яких уже місяць як зрізали кору, зазирав у глибокі розпадини, що відкривалися на поворотах, проводжав очима дрокові поля з лисинами вапняку, що пливли до кам'янистих круч, і мимоволі терпів усе безглуздя цієї їзди, іноді лише намагаючись порадою чи стриманим наказом відвести неминучу загибель.
В Хаені наш шофер мало не збив людину, що переходила вулицю, бо мчав з ідіотичною швидкістю, не думаючи про пішоходів. Після цього він почав більше прислухатися до порад, та й дорога тепер пішла краща, і ми щасливо перетнули в Байлені долину Гвадалквівіру, піднялися на плато і знов поїхали гористою місцевістю, вздовж Сьєрра-Морени. Ми проїжджали кам'янисті кручі Навас-де-Толоса, де християнські королі Кастілії, Арагону та Наварри завдавали колись поразки маврам. Ці місця зручні і для оборони, і для наступу (якщо вже взятий перевал), і зараз, сидячи в швидкій машині, дивно було думати про те, як було просуватися цією самою місцевістю 16 липня 1212 року і як виглядали тоді ці голі гірські луки.
Крутий і звивистий підйом привів нас до перевалу Деспенья-перрос, який розділяв мов кордон Андалузію та Кастілію. Андалузці кажуть що на північ від цього перевалу не народився ще ні один путящий матадор. Дорога і тут гарна і для доброго водія не становить ніякої небезпеки, а на самому перевалі є кілька ресторанчиків та готелів, з якими ми мали близько познайомитися цього літа. Але того дня ми поспішали, добре, що їхати було тепер легко, і зупинилися лише в першому містечку після перевалу, біля будинку, за яким дорога зразу різко йшла вниз. На даху цього будинку двоє лелек вили гніздо. Воно ще не було готове, і між лелеками йшла любовна гра. Самець дзьобом погладжував самичці шию, а вона то дивилася на нього з лелечою ніжністю, то відводила очі, і він знов починав гладити їй шию. Ми зупинилися, і Мері зробила кілька знімків, хоча освітлення було погане.
Ми згадали, як 1953 року по дорозі до Африки прочитали велику статтю, надруковану в ілюстрованому французькому журналі, про те, що лелеки в Європі майже перевелися і, мабуть, приречені на вимирання, і як пізньої зими цього року ми бачили тисячі лелек, що летіли з Ефіопії за хмарами сарани та інших шкідників, що є бичем Африки. Ці два лелеки були першими, яких нам довелося побачити в Іспанії, але протягом літа ми їх зустрічали сотнями. За тридцять п'ять років я ще не бачив такої сили лелек. Згодом ми часто їздили цією дорогою і бачили, як вивелося в гнізді двоє лелечат і як батько й мати годували й виховували їх; а коли ми востаннє проїжджали тут, уже наприкінці жовтня, гніздо було порожнє: вся сім'я відлетіла.
Коли ми спустилися в долину Вальдепеньяс, виноградні лози були не вищі за долоню, і безконечні акри виноградників гладдю стелилися до підніжжя гір, що темніли вдалині. Вино Вальдепеньяс добре пити вранці в якійсь мадрідській таверні, в компанії давніх знайомих, таких самих ранніх пташок, як і ти. Це вино без претензій. Воно жорсткувате й чисте на смак, і від нього всередині розгоряється несильний, швидко гаснучий вогонь, після якого не залишається попелу, і якщо ти зігрівся, то пити більше не хочеться. Спечного дня воно зберігає прохолоду в затінку і на вітрі. Воно холодить, а потім піддає жару — небагато, аби тільки нагадати про себе. Друга склянка знову холодить, а жару піддає, тільки коли це потрібно, щоб мотор працював. Вальдепеньяс — шампанське бідняків, але цеберки з льодом для нього не потрібні. Ці грона так дозрівали і з них так давили сік, щоб можна було пити вино за будь-якої температури; а перевозять його в звичайних бурдюках. Ми їхали по доброму шосе, недавно прокладеному через цей виноградарський край, і дивилися, як спурхують куріпки з узбіччя грунтового путівця, що йшов, паралельно до шосе, і надвечір уже були в Мансанаресі, де й зупинилися в готелі на нічліг. До Мадріда звідси було всього сто сімдесят чотири кілометри, але нам хотілося подолати цей шлях при денному світлі, до того ж корида мала початися завтра тільки о шостій вечора.
- Предыдущая
- 5/196
- Следующая
