Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 15

• Предыдущая
• 15/196
• Следующая

Коли тяжка рана, одержана Антоніо в Аранхуесі, загоїлася, ми стали дуже безпечні — в кращому значенні цього слова. Ми говорили про смерть без страху, і я висловив Антоніо все, що думаю про неї, хоча це пусте, бо ніхто з нас нічого про неї не знає. Я міг щиро зневажати смерть і навіть іноді навіювати це презирство іншим, але ж мені вона тоді не загрожувала. А от Антоніо стикався з нею щодня і нерідко двічі на день і для зустрічі з нею приїздив здалеку. Він щоденно наражався на смертельну небезпеку, і стиль його роботи був такий, що він свідомо розтягував загрозу смерті до немислимої для нормальної людини межі. Щоб витримати це, йому потрібні були залізні нерви й абсолютний спокій. Він працював чесно, без фальшу, і наслідок бою для нього цілком залежав від його уміння розпізнавати небезпеку і запобігати їй, скоряючи собі бика одним порухом кисті руки, якою керували його м'язи, його нерви його реакція, знання, чуття і мужність.

Якби не точність і швидкість його реакції, він не міг би так працювати. Якби мужність покинула його хоч на найменшу долю секунди, він утратив би владу над биком і бик заколов би його рогами. Крім того, з примхи вітру він міг будь-якої хвилини залишитися перед биком беззахисним, а це означало майже певну смерть.

Все це він знав, знав досконально і без самообману, і наше завдання полягало в тому, щоб скоротити до мінімуму час чекання, залишаючи його наодинці зі своїми думками рівно на стільки, скільки необхідно для психологічної підготовки перед самим боєм. Це і була наша участь у щоденному побаченні Антоніо зі смертю. Будь-хто може іноді без страху зустрітися з смертю, але зумисне наближати її до себе, показуючи класичні прийоми, і повторювати це знову і знову, а потім самому завдавати смертельного удару тварині, яка важить півтонни і яку до того ж любиш, — це складніше, ніж просто зустрітися зі смертю. Це значить — бути на арені митцем, свідомим необхідності щоденно обертати смерть у високе мистецтво. Принаймні двічі на день Антоніо мусив убивати швидко й милосердно, водночас надаючи й бику всі шанси завдати смертельного удару, коли Антоніо, піднявши шпагу, нахилявся над його рогами.

Усі учасники кориди допомагають один одному під час бою. Всупереч суперництву, заздрості й ворожнечі — нема на світі тіснішого братства. Тільки матадори знають, яка їм загрожує небезпека, як жорстоко може покалічити їх фізично й морально невдача на арені. Ті, в кого немає істинного покликання, і вві сні не забувають про биків. Але перед самим виходом на арену матадорові ніхто допомогти не може; тому ми тільки намагалися скоротити час гострої тривоги. «Тривога» — не зовсім підходяще слово, я волів би назвати це хвилюванням, стриманим, болісним хвилюванням.

Антоніо завжди молився перед боєм, після того як шанувальники і вболівальники йшли з його кімнати і він залишався сам. Якщо був ще час, майже всі ми по дорозі до цирку заходили до каплички помолитися. Антоніо знав, що я молюся не за себе, а за нього. Мене не чекає бій, а крім того, я взагалі ніколи не молюся за себе після громадянської війни в Іспанії, де стільки страшного на моїх очах сталося з іншими, що молитися за себе здається мені тепер неприпустимим егоїзмом.

Отож ми всіляко намагалися залишати йому якнайменше часу для роздумів перед виходом на арену, а час між боями проводити якнайбезпечніше. Уже і фієста в Памплоні досить сприяла безпечності й бездумності, а наше свято на віллі «Консула» тим більше. Для нашої розваги Мері взяла напрокат ярмарковий тир і встановила його в саду. Якось 1956 року Антоніо бачив, як я з мисливської рушниці, на поривистому вітрі, відстрілював запалений кінчик сигарети, яку тримав у руці наш шофер, італієць Маріо, і поставився до цього несхвально. Але цього разу, на день мого народження, Антоніо тримав сигарету в роті, коли я відстрілював стовпчик попелу. Я проробив цей експеримент сім разів, стріляючи з крихітних рушниць тиру, і щоразу Антоніо затягувався сильніше, щоб недокурок став якнайкоротший.

Нарешті він сказав:

— Мабуть, годі, Ернесто. Ще один постріл, і я залишуся без губів.

Магараджа з Куч-Біхара теж прилучився до цієї невинної розваги. Спершу він виявляв обережність — вставляв сигарету в мундштук, але дуже швидко відкинув його і почав затягуватися не згірш за Антоніо. Я набрав чимало очків, але відіслав рушницю і відмовився стріляти в Джорджа Севірса, бо він був єдиним лікарем у домі, а ми ще тільки починали веселитися. Та вже й повеселилися, можна сказати.

П'ята в цьому сезоні зустріч на арені Антоніо і Луїса Мігеля відбувалася під час четвертої кориди у Валенсії. Бики були з ферми Самуела Флореса. Третім матадором був Грегоріо Санхес. День видався хмарний, гнітюче задушливий. Вперше за ферію всі квитки були продані. Вперше бик Луїса Мігеля виявився нерішучим, уже кинувшись, починав гальмувати і найохочіше займав оборонну позицію. Мігель працював з ним старанно і вміло. Бик уперто тикався мордою в пісок, а Мігель настійливо змушував його підняти голову, щоб дістати смертельний удар. З таким биком будь-який матадор намучився б. Одначе Луїс Мігель убив його спритно і досить швидко з другого разу. Це було не те, що публіка хотіла дістати за свої гроші, але нічого іншого Луїс Мігель запропонувати їй не міг, і більшість глядачів це розуміла й аплодувала йому. Він вийшов на виклик один раз і вернувся до бар'єра злий, з міцно стиснутими зубами.

Антоніо показав усі класичні, по-справжньому небезпечні прийоми, які тільки можна проробити з биком, а потім виконав усі пасе спочатку ще ліпше, ще віртуозніше. Публіка шалено аплодувала, і президент присудив йому обидва вуха.

Луїс Мігель щосили старався відігратися на другому бикові і тому ставав на обидва коліна і змахував плащем, тримаючи його в одній руці. Такий прийом називається larga cambiada, він дуже ефектний і красивий, але це далеко не так небезпечно, як повільно пропускати повз себе бика, тримаючи плащ обома руками. Але публіці така робота подобається, а Луїс Мігель великий майстер цього прийому.

З бандерильями він був чудовий. Одну пару він всадив так дивовижно, що просто очам не вірилося. Бик стояв біля самого бар'єра, боки його роздувалися, з одного плеча стікала кров з рани, завданої списом, очі невідступно стежили за Луїсом Мігелем, який повільно наближався до нього, широко розкинувши руки, тримаючи бандерильї під прямим кутом вістрям уперед. Мігель минув лінію, коли мусив би підкликати бика і змусити Його кинутися, минув лінію, коли ще можна було вгородити бандерильї без серйозного ризику, минув лінію, де бик, що не спускав з нього очей, повинен був набрати певності, що дістане його рогом. Коли відстань скоротилася до трьох кроків, бик кинувся, Луїс Мігель, вигнувшись ліворуч, всадив обидві загострені палички, сперся на них, перекинув тіло через голову бика і випростався по той бік.

Коли Луїс Мігель узявся за мулету, він і бик стояли близько біля бар'єра, якраз під нами. Я чув, що він говорить бику, чув дихання бика і стук бандерилей, коли той проходив під мулетою біля самих грудей Мігеля. Бик дістав тільки одну рану від списа пікадора, проте глибоку. М'язи шиї у нього були міцні, і Мігель змушував його високо скидати голову, щоб він тим нижче опустив її до моменту останнього удару. Але бик сходив кров'ю і швидко втрачав сили.

Мігель обходився з ним бережно, дуже м'яко повів його на середину арени, але бик слабнув з кожною хвилиною і рухався мляво. Нарешті він, як дограна грамофонна платівка, зійшов нанівець, і тоді Мігель, переконавшись, що бик більше грати не бажає, сам затіяв з ним гру. Він пестив його роги і приставляв лікоть до його лоба, вдаючи, ніби говорить з ним по телефону. Бик менше ніж будь-коли міг відповісти йому зараз, коли він видихався, втративши стільки крові, і вже не здатний був кинутися. Мігель кілька разів хапав його за ріг, намагаючись зсунути його з місця, а потім поцілував бика в морду. Тепер уже Мігель проробив з биком усе, що міг, хіба що не запропонував руку й серце, і йому залишалося тільки убити його. Мігель загубив бика, надто добре попрацювавши бандерильями. Але тоді цього не було видно.

• Предыдущая
• 15/196
• Следующая