Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/32
• Следующая

— Завтра буде видніше… І на Венері.

«Спати? — жахнувся Олекса. — Хіба можна спати на чужій планеті першої ночі? Звичайно, не можна!»

Олекса чув, як крутиться у своєму відкидному «зуболікарському кріслі» Ілля Юрійович. Зовні долітали приглушені звуки. Мабуть, виводив вітер. Тварини неспокійно вовтузились у своєму відсікові. Олексі здавалося, що ракета тремтить від ураганних поривів, та, певно, вона тільки пружинила на посадочних лапах і стояла міцно… стояла на венеріанських скелях.

Усвідомити все це було просто неможливо.

І не тільки Олексі…

Ілля Юрійович все думав, думав про Венеру, все намагався переконати себе, що він уже на її поверхні, і раптом спіймав себе на тому, що думає про Землю. Не венеріанські велетенські папороті поставали перед ним, а тихий сосновий ліс. І навіть смолисті пахощі наче дмухнули звідкілясь, і не чужий поривчастий вітер, а свій, земний вітерець розкуйовдив бороду, і десь у селі, зовсім як Пулька, гавкав собака.

Стежина спускалася до річкової заплави Істри, про яку Ілля Юрійович співав своєму онукові: «Наша річка, наче обручка, в долині в'ється, Істрою зветься». А дворічний Микитась з розгону хлюпався у воду, верещав і бив по ній рученятами, здіймаючи бризки.

Протилежний берег річки був стрімкий, порослий лісом, завжди у затінку…

А на Венері, тобто тут, затінку не жди. Ніколи тут не визирне сонце. Хоч би вже швидше сходило…

І Ілля Юрійович, крекчучи, перевернувся на другий бік, потім несподівано сів і засміявся.

Олекса і Роман Васильович одразу ж підвелися. Вони не спали.

— Що, браття, не спиться на чужій планеті?

Олекса підвівся і притиснувся чолом до зовсім тепер холодного скла.

За вікном накрапав дощ. Звичайний земний дощ.

Дощові краплини були зовсім звичайні, рясні-рясні. Вони збиралися у струмочки і текли по склу, ховаючи лісові вогники… Зовсім як на лобовому автомобільному склі. Ех! Склоочисників не передбачили конструктори!

Олекса обернувся:

– Ілля Юрійович, можна співати?

— Співай, — засміявся Богатирьов. — Як же не співати, коли на Венеру сіли.

Мері не могла відірвати од підлоги магнітні підошви. Треба було передати шефу командорів наказ. У репродукторі, краючи серце, лунав радіопеленг, заклична радянська пісня, що була зараз для Мері сигналом розлуки.

Прохід до вантажного відсіку, де Керн і Вуд поралися біля планера, заступив Залізний Джон. Мері ставилась до нього із змішаним почуттям подиву, нелюбові й протесту.

— Прошу вас, Джоне, відійдіть, будь ласка, — чемно запропонувала вона.

Робот, увімкнутий на зовнішні реакції, зразу ж відсунувся, глипнувши на Мері холодними рачачими очима, клацнув і проскреготів:

— Прошу вас, леді.

Аллан Керн нервово обернувся на роботів голос.

Мері простягла йому бланк з радіограмою командора.

— Помолимося господу богові, — сказав Керн, дістаючи молитовник, і вимкнув робота. — Це його не стосується.

Поки Керн бубонів молитви, робот стояв байдужий, з погаслими очима.

Мері присунулась до вікна. Вона знайшла в космічному мороці блакитну зіроньку, найтеплішу, найяскравішу, найкрасивішу, і по-язичницьки молилась їй, молилась за Гаррі і за себе, за їхнє щастя, яке знайдуть вони, повернувшись на цю милу зірку, щоб ніколи вже не залишати її…

Аллан Керн закрив молитовник і кілька секунд стояв мовчки. Він подумки розмовляв зі своїм покійним братом, що пуританськи виховав його без батьків, прищепив йому аскетичну стриманість, філософію вигоди і стриманість ділка. Він згадував хлопчаче захоплення лютою грою регбі, презирство до танців, яскравих краваток і автомобільних поїздок з модними дівчатами, шанобливу ненависть до багатих щасливчиків і несамовите навчання — в коледжі, університеті, на космодромі… І завжди міцну, спрямовуючу Томасову руку, який учив жити серед вовків. Аллан Керн розмовляв зараз про все це з братом і був певен, що той чує його…

Мері відвернулася од вікна і також мовчки розмовляла з Гаррі. Вони прекрасно «чули» один одного.

Гаррі незграбно пригорнув до себе Мері і поцілував її поміж брів. Всю волю зібрала Мері, щоб не розридатись.

Керн відвернувся.

— Джоне, прошу вас зайняти місце в планері. І вас, Гаррі, також, — квапливо запросив він.

Мері треба було вийти з відсіку, підлога якого зараз розчиниться.

Скільки дівчат проводжало коханих на війну! Скільки дружин бігло за стременом чи за підніжкою вагона! Скільки рибачок, стоячи на скелях, дивилося у штормову далечінь! Та Мері здавалося, що ніколи ні у кого не було такого всепоглинаючого горя, як у неї. Щоб горе це, гостре і невблаганне, як ніж гільйотини, впало на неї, Мері треба було повернути червоний важіль…

Мері вийшла з вантажного відсіку, кусаючи губи, зачинила герметичні двері. Закам'янівши, дивилася через кругле віконце, як Керн, а потім Гаррі і, нарешті, робот залізли в кабіну планера, як опісля прозорою пластмасовою напівсферою закрили кабіну зверху. Вони ледве розмістилися там у страшній тісноті.

Планер нагадував стрілу. Відігнуті назад маленькі крила схожі були на оперення.

Гаррі намагався розсмішити Мері, корчив гримаси, показував пальцями, як вони крокуватимуть там, унизу…

Усе всередині Мері застигло, скам'яніло, а вона… посміхалася Гаррі.

Містер Керн подивився на неї і раптом також усміхнувся. Це було так незвично, що в Мері наче відірвалося щось.

Вона зрозуміла його посмішку, як останній наказ, і рвонула на себе червоний важіль.

Підлога зразу ж розділилася на дві стулки, і планер з людьми і людиноподібною машиною провалився, зник.

Мері здалося, що вона своєю рукою знищила їх, та вона поборола себе і пішла до радіорубки.

У репродукторі вже лунав голос Гаррі:

— Хелло, Мей, — так тільки віч-на-віч називав він її. — Я бачу наш корабель збоку. Який же він гарний у польоті! Вам, напевно, дуже приємно літати на такому скакуні.

На пульті радіорубки серед циферблатів спеціально для Мері було вмонтовано овальне люстерко. Мері бачила своє змарніле лице, холодні очі, зблідлі щоки і сльози на них.

— Хелло, Гаррі! — весело гукнула вона в мікрофон. — Вам напевно також дуже приємно летіти на нашому кондорі!

Планер пронизував рожеві хмари. Велетенське сонце затуманилося червонястим серпанком.

Керн і Вуд одягли ковпаки скафандрів і стали схожі на байдужого робота.

Гаррі сердився на себе за те, що розкис, прощаючись із Мері, наче злякався того, що жде їх унизу. Бракувало тільки, щоб шеф помітив це!.. «Коли перебуваєш у кабіні разом із двома людиноподібними роботами…» — нешанобливо подумав Гаррі і посміхнувся.

— Здається, ви тримаєтесь дуже добре? — пролунав голос Керна в шоломофоні.

— Я подумав, як важко в шоломі протирати окуляри, — відгукнувся Вуд.

Через деякий час, що потрібен був електронній машині для «усвідомлення» почутого і обрання з мільйона відповідей найправильнішої, робот сказав:

— Окуляри найкраще протирати замшевою ганчіркою, в умовах нормальної температури, зі скинутим шоломом.

Гаррі кинув на електронного мислителя такий погляд, що можна було порадіти за машину, яка реагувала тільки на слова…

Планер виринув з червоного туману.

Гаррі портативною кінокамерою знімав чужий світ і пригадав знайомий казковий світ західних хмар, на які мрійно дивився ще в дитинстві, тікаючи з ферми в поле, світ уявних палаців, жовтогарячих велетнів, літаючих драконів з кривавими крильми, бездонних криниць із схованими в них сонячними скарбами.

Керн майстерно вів планер. Робот не працював, поблискуючи байдужими скельцями об'єктивів.

— Температура крил нині підвищилась до червоного розжарювання, — байдуже сказав він. — Потрібне охолодження. Якщо ні, крила зруйнуються, планер зустрінеться з твердою поверхнею при швидкості 3,69 милі на секунду. Це не забезпечить збереження моїх механізмів, життя пасажирів і виконання заданої програми.

• Предыдущая
• 7/32
• Следующая