Парфуми - Зюскинд Патрик - Страница 42

• Предыдущая
• 42/48
• Следующая

Він взяв маленьке крісло, на якому лежав одяг дівчини, переніс до ліжка й сів. У чорній широкій пелерині ще тримався ніжний подих дівочого тіла, змішаний із запахом ганусового печива, жменю якого Лора була поклала на дорогу в кишеню. Гренуй підняв свої ноги й поклав їх на край ліжка, ближче до її ніг, і, загорнувшись у дівочу пелерину, почав їсти печиво. Він натомивсь, але спати й не думав, бо не звик спати під час роботи, навіть, якщо робота полягала тільки в чеканні. Йому пригадалися ночі, проведені за дистилюванням у майстерні Бальдіні: закіптюжений перегінний куб, блимкий вогонь, тихий звук, з яким дистилят скрапував із холодильної рурки у флорентійську пляшку. Потрібно було доглядати вогонь, доливати воду, міняти пляшки та фільтри. І все ж йому завжди здавалося, ніби він чатує не для того, щоб виконувати цю простецьку роботу, а його чатування має якесь особливе значення. Навіть тут, у цій кімнаті, де процес деароматизації відбувався сам собою, а невчасна перевірка, нетерплячі дотики до запашного пакунка могли тільки зашкодити, — навіть тут, як здавалося Греную, його пасивна присутність була важливою. Сон міг би нашкодити фортуні.

А втім, йому й не хотілося спати, незважаючи на втому. Таке чекання він любив. Любив і біля двадцяти чотирьох інших дівчат, бо то було не тупе чекання невідомо чого і також не сповнене пристрасної нетерплячки сидіння, а цілеспрямоване, змістовне і певною мірою активне чекання. Під час цього чатування щось відбувалося. Щось важливе. І відбувалось воно завдяки йому. Він зробив усе можливе. Приклав усе своє вміння. Не зробивши жодної помилки. Це — визначна справа. Він буде винагороджений, тільки треба витримати ще кілька годин. Це чекання задовольняло його якнайглибше. Гренуй зроду не почував себе так добре, так спокійно, так урівноважено, ніколи не був у такій злагоді з самим собою — навіть тоді, в його печері, не було так, як у години зумовленої ремеслом тиші, коли доводилося глухої ночі терпляче сидіти над своїми жертвами. Надто рідко в його похмурому мозку з’являлися такі радісні думки.

Дивно, але ці думки не стосувалися майбутнього. Він думав не про запах, який збере за кілька годин, не про парфуми з двадцяти п’яти дівочих аур, не про майбутні плани, щастя та успіх. Ні, він згадував своє минуле. Він перебирав у пам’яті станції свого життя, від дому пані Гайяр та її волого-теплої дровітні до його сьогоднішньої подорожі в це маленьке село Напуль, протхнуле рибою. Він згадав дубильника Грімаля, Джузеппе Бальдіні, маркіза де ля Тайад-Еспінасса. Згадав Париж, його тисячократно переливчасті міазми, згадав рудоволосу дівчинку з вулиці де Маре, безкраї поля, легкий вітер, ліси. Згадав Гренуй гору в Оверні, бо ніколи не силкувався позбутися цього спогаду, — свою печеру, повітря, в якому не пахло людьми. Згадав також деякі свої сни. І всі ці речі він згадував із невимовним задоволенням. Йому здавалося, коли він отак усе пригадував, що він — особливо наділена щастям людина й доля повела його хоч і заплутаними, та зрештою правильними шляхами. Хіба ж інакше він потрапив би сюди, в цю темну кімнату, до мети своїх бажань? Він був, якщо добре розміркувати, справді обдарованим індивідуумом!

Розчуленість, лагідність і вдячність заполонили його душу. «Я дякую тобі, — промовив він тихо, — дякую тобі, Жане-Батісте Гренуй, що ти є такий, як ти є!» В такому захваті був він від себе самого.

Потім Гренуй стулив повіки — не для того, щоб спати, а щоб повністю віддатися спогляданню цієї святої ночі. Спокій наповнив його серце, але йому здавалося, що спокій панує й навкруги. Він нюхом чув мирне дихання Лориної камеристки в сусідній кімнаті, глибокий спокійний сон Антуана Ріші в кімнаті напроти, небентежну дрімоту господаря та його наймитів, собак, тварин у хліві, цілого села і моря. Вітер ушух. Усе мовчало. Ніщо не порушувало спокою.

Один раз Гренуй ворухнув ногою й доторкнувся нею до ноги Лори. Навіть не так до ноги, а до полотнини, що її обгортала, з тонким шаром жиру, який насичувався чудовим запахом, тепер уже його запахом.

Із першим щебетом птахів — отже, задовго до світанку, — Гренуй підвівся й довершив свою роботу. Розгорнув полотно й здер його, неначе пластир, з мертвої. Жир легко відокремлювався від шкіри. Тільки в западинках тіла лишалося дещо, й він збирав його лопаточкою. Останні мазки помади Гренуй витер Лориною спідньою сорочкою, протер усе тіло з голови до ніг, старанно визбируючи рештки її аромату. Тільки зараз була вона для нього по-справжньому мертва, зів’яла, бліда, як відходи цвіту.

Він кинув спідню сорочку в ароматизовану полотнину, в якій вона жила й далі, туди ж поклав і нічну сорочку з волоссям і, скрутивши все в тугий пакунок, затиснув його під пахвою. Він не потрудився навіть прикрити труп. І незважаючи на те, що чорнота ночі поступово перетворилася на сірість світанку, аж у кімнаті почали вимальовуватися контури предметів, Гренуй більше жодного разу не глянув на ліжко, аби бодай уперше й востаннє побачити Лору очима. Його не цікавив її образ. Вона більше не існувала для нього як тіло, а лише як безтілесний запах. А запах Гренуй тримав під пахвою.

Він тихо підтягся до підвіконня і спустивсь драбиною на подвір’я. Стало знову вітряно, небо проясніло й сіяло на землю холодне темно-синє світло.

Півгодини по тому наймичка розпалила на кухні вогонь. Коли, вийшовши з хати по дрова, вона помітила приставлену драбину, то була ще надто заспана й не звернула на це ніякої уваги. На початку сьомої зійшло сонце. Величезне й золотаво-червоне піднялося воно з моря між обома Лерінськими островами. На небі не було жодної хмаринки. Починався яскравий весняний день.

Антуан Ріші, кімната якого виходила вікном на північ, прокинувсь о сьомій. Він уперше за кілька місяців чудово виспався й, усупереч своїй звичці, ще чверть години полежав у ліжку, потягуючись, покректуючи від задоволення і прислухаючись до приємної метушні на кухні. Коли він потім устав, і широко розчинивши вікно в сонячний ранок, вдихнув на повні груди запашного ранкового повітря й почув рокіт морського прибою, його добрий настрій уже не знав меж. Випнувши губи дудочкою, Антуан Ріші почав насвистувати бадьору мелодію.

Насвистував він і вдягаючись, насвистуючи, вийшов з кімнати й пружною ходою наблизився до покоїв доньки. Постукав у двері. Постукав ще раз, зовсім тихенько, щоб її не налякати. Відповіді не було. Ріші посміхнувся. Він добре розумів, що вона ще спить.

Обережно просунув він ключа в замкову шпарину, тихо, зовсім тихо відімкнув двері, аби не злякати доньку, прагнучи ще сплячою застати в ліжку й розбудити своїми поцілунками, ще раз, востаннє, до того, як віддати іншому чоловікові.

Двері відчинилися, Ріші зайшов і сонячне світло вдарило йому в обличчя. Здавалося, кімната наповнена блискучим сріблом, усе сяяло, аж довелося на мить заплющити очі.

Коли він їх розплющив, то побачив Лору, яка лежала на ліжку гола, мертва, обстрижена і сліпучо-біла. Це було, немов у кошмарному сні, який він бачив позаминулої ночі в Грасі й був забув його, і зміст якого зараз блискавкою зринув із пам’яті. Все було точнісінько таким, як у тому сні, тільки набагато яскравішим.

Звістка про вбивство Лори Ріші так швидко облетіла Грас та його довкілля, ніби це означало «Помер король!», чи «Оголошено війну!», чи «Пірати висадилися на узбережжі!». Звістка про нове вбивство викликала неймовірну паніку. Вірус старанно забутого страху раптом з’явився знову, як і минулої осені, зі всіма його супутніми явищами: переляком, обуренням, гнівом, істерикою загальних підозр і розпачем. Вночі люди замикали своїх донечок, забарикадовувалися, не довіряючи одне одному, і більше не спали. Кожен думав, що все почнеться знову, як торік, щотижня вбивство. Здавалося, час перемістивсь на півроку назад.

Страх паралізував людей ще дужче, ніж торік, бо раптове повернення небезпеки, яку нібито були здолали, породжувало в людях почуття безпорадності. Якщо не допомогло навіть прокляття самого єпископа! Якщо Антуан Ріші, великий Ріші, найбагатший громадянин міста, другий консул, могутній, розсудливий чоловік, у руках якого була величезна влада, не зміг захистити рідної дитини! Якщо вже рука вбивці не зупинилася перед святою красою — бо ж Лора й справді здавалася святою всім, хто її знав, а особливо зараз, опісля, коли вона була мертва. Яка ще могла бути надія уникнути рук вбивці? Він був жорстокішим за чуму, бо від чуми можна було втекти, а від нього — ні, доказом тому був приклад Антуана Ріші. Очевидно, вбивця володів надприродними здібностями. Безперечно, перебував у зв’язку з нечистим, якщо сам не був чортом. Тому багато хто, насамперед наївніші душі, не знаходили собі іншої ради, як іти до церкви й молитися, кожний до свого покровителя, слюсарі — до святого Алоїза, ткачі — до святого Кріспіна, садівники — до святого Антонія, парфюмери — до святого Йосифа. Вони брали з собою своїх дружин і дітей, молилися з ними разом, їли й спали в церкві, не залишали храму навіть удень, переконані, що в цій зневіреній спільноті лише перед лицем Мадонни знайдуть безпеку й захист від монстра, якщо безпека взагалі ще існувала.

• Предыдущая
• 42/48
• Следующая