Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/37
• Следующая

— А все-таки в чому справа з Вітькою Буровим? — запитав він обережно, намагаючись не стурбувати Ольгу Дмитрівну — вона так нервувалася, коли про це йшлося.

Люда мовчала.

Відповіла Ольга Дмитрівна:

— Діти бояться його. Якби можна було виїхати з цього будинку, я виїхала б.

— Певно, він погано впливає на дітей, — сказав Валентин Валентинович. — Ми в диткомісії часто стикаємося з такими ситуаціями: один дорослий йолоп псує хороших підлітків. Я можу вам пообіцяти навести там порядок. Мені, як колишньому дворовому хлопчику, це буде не дуже важко.

Знову фальш! Граф перетворюється в дворового хлопчика. Що за дурниці?!

— Вітька непоганий хлопець, — встряла Люда, — я його знаю тисячу років. Просто він пнеться зображати з себе грозу Арбату, вожака й отамана. І в нас дуже хороший двір, ми в ньому виросли, і ніякого особливого порядку наводити нема потреби.

Валентин Валентинович здивовано глянув на неї; її визивний тон був для нього несподіваний, щось він проґавив, щось вислизнуло від нього, десь дав маху? А може, все це стосується не його, а матері, батька… Ні, вона прямо й неприязно дивиться на нього…Валентин Валентинович навіть на якусь мить розгубився, не знаючи, що сказати.

Виручила поява Андрія в замазаній крейдою сорочці.

— Я тобі загадала бути вдома! — суворо проказала Ольга Дмитрівна.

— Я вдома, — відповів простодушно Андрій.

— Щоразу тебе доводиться кликати, — так не можна, Андрюшо. Ти дуже брудний. Вмийся, повечеряй — вечеря на кухні, — зроби уроки й лягай спати. Двері на ланцюжок не бери, щоб не було як минулого разу…

— Я здогадуюсь, що було минулого разу, — всміхнувся Валентин Валентинович — він уже стямився. — Богатирі саме так і повинні спати.

Ольга Дмитрівна підняла з підлоги портфель чоловіка, поставила на письмовий стіл.

— Пора, мабуть? Трамвай довезе нас тільки до Охотного.

— У нас ще досить часу, — відповів Навроцький.

Його неквапливість з'ясувалась, коли вийшли на вулицю.

Коло тротуару стояв відкритий автомобіль. За кермом сидів шофер у шкірянці та шкіряних крагах.

Валентин Валентинович відчинив дверці:

— Прошу!

— Навіщо це? — поморщився Микола Львович.

— Не хотілося, щоб наших дам штовхали в трамваї.

Діти ще спали. Микола Львович і Ольга Дмитрівна пили ранкову каву. Ольга Дмитрівна в халаті, Микола Львович у домашній куртці.

Учорашня вистава йому сподобалася, давала привід для роздумів. І перед ним свого часу стояли ті ж питання: співробітництво з новою владою, визнання нових господарів країни. Були роки розрухи, здавалося, все розсипалось на порох. Однак відновлено господарство, працюють заводи й фабрики, як працювали раніше, відчуження між владою і технічною інтелігенцією зникає. І треба працювати. Для блага Росії.

Ольга Дмитрівна відчувала його настрій, усміхалася й мовчала…

Бог послав йому добру вродливу дружину, вірну супутницю життя. Вона вчилася співу, її навіть запрошували в оперету (знову оперета, щастить йому на оперети), але сама не захотіла собі такої долі. Вони двічі їздили за кордон, у Париж і Лондон, але й ці поїздки вона майже ніколи не згадувала, обдарована рідкісним талантом радіти з того, що в них є, любити те, чим володіє, і не говорити про те, чого немає; навіть тоді, коли було важко, вона викручувалася, як могла, щось продавала, тягнула сім'ю і зуміла зберегти веселу вдачу, мовби прожила легкі, безтурботні роки, не знала голоду й злигоднів, страху дитячих хвороб і всього, що вона зазнала й пережила.

Налити ще кави? — пошепки запитала вона, щоб не розбудити Андрюшу, котрий спав на канапі.

— Налий. Смачна сьогодні кава.

Вона кивнула кучерявою головою. І цю рису вона зберегла — любила, коли її хвалили. Та їй кортіло обговорити вчорашній похід…

— Ну, як він тобі?

— Занадто обхідливий, — відповів Микола Львович.

— Але без лакейства…

— Іще: занадто зібраний, занадто насторожі… Мені здається, що Люда не дуже ним зачарована.

— Мені це теж здалося… Мені здається, він просто для неї нецікавий, так само, як тобі й мені. Та він їй чомусь потрібен… Хоче мати при собі постійного залицяльника? Це тішить її дитяче самолюбство? Незрозуміло. Бажання морочити голову? На неї не схоже. Вона й не кокетує зовсім. З хлопчиками з її класу, якщо ти пам'ятаєш, вона кокетувала набагато сміливіше. Одружитися з ним? Ні, вона не має такого наміру. Перед тим, коли він прийшов до нас, я спитала її: навіщо він тобі. Вона напустила таємничості, сказала: значить, потрібен. Але вигляд був надто таємничий, ї нічого за цим, я гадаю, немає.

— У такому разі лишається зрозуміти, навіщо це потрібно йому?

— Ну от, це типово чоловіча постановка питання. Глянь на Люду, я гадаю, що цей Валентин Валентинович не останнє розбите серце.

— Щось не схоже на розбите серце.

— Схоже, схоже, — безапеляційно мовила Ольга Дмитрівна. — Може, тому він і був ненатуральний — від зніяковіння. А взагалі, я гадаю, що все незабаром минеться.

— І чим швидше, тим краще, — додав Микола Львович, — їй цього року вступати до вузу. І не треба забувати, який конкурс — їй доведеться все літо готуватися; тут, я думаю, не до парубків.

— Ясна річ, тільки-но закінчиться школа, поїдемо на дачу, і нехай сидить і готується аж до екзаменів… До речі, треба було б нам з'їздити на дачу, допомогти мамі. Дачею користуємося, а все на мамі — і будинок і сад.

У тещі була дача на Клязьмі по Ярославській дорозі; теща жила там цілорічно, вони приїжджали влітку.

— Не знаю, чи зможу вибратися. Поїдьте з Людою. Весняне сонце, загар вам до лиця.

— Мені хотілося з тобою, тобі теж загар пасує, — пожартувала Ольга Дмитрівна.

Микола Львович пересів до письмового стола, закурив, вирішив переглянути документи, які вчора впихнув йому Красавцев, пошукав очима портфель. Портфеля на столі не було. Нахилився, подививсь, чи нема портфеля коло стола, — там його теж не було.

Ольга Дмитрівна допила каву, пішла в спальню, присіла до трельяжа, почала причісуватись.

— Олю, ти не бачила мого портфеля?

— Портфеля? Сьогодні не бачила.

Микола Львович вийшов у передпокій, засвітив світло, подивився під вішалкою — портфеля не було.

Він повернувся до їдальні, ще раз подивився навколо стола, оглянув канапу, за канапою. Портфеля не було.

Він пройшов у спальню, подивився й там.

— Що ти шукаєш? — усе ще пошепки запитала Ольга Дмитрівна.

— Усе той же портфель. Куди я міг його приткнути?

— Може, ти його залишив на роботі?

— Ти сама вчора, перед театром, переставила його на стіл.

— Атож, правильно, пригадую. Тоді він на столі.

— Його немає на столі.

— Чого ти так занепокоєний? Там щось важливе?

— Службові документи.

— Але він нікуди не міг подітися. Давай шукати разом.

— Я все обшукав.

— Гаразд, ти сідай, я сама пошукаю. Як знайду, що мені за це буде? Залишайся тут.

Ольга Дмитрівна вийшла зі спальні, невдовзі повернулася.

— Ніде немає. Я розбуджу Андрія?

— Розбуди, — погодився Микола Львович.

— Господи, значить, це так важливо! — вигукнула вона й підійшла до канапи, тихенько покликала сина: — Андрюшо, прокинься! Прокинься, малюк! Прокинься й пригадай, що було. Ти виходив у двір?

Андрій підвівся, протер кулаками очі, сів на канапу.

— Андрюшо, коли ми поїхали в театр, ти виходив у двір?

Андрій протирав очі.

— Ти виходив у двір?

— Який двір? — невдоволеним, заспаним голосом перепитав Андрій.

— Ну, прокинься, хлопчику, згадай, скажи: ти виходив на двір?

— Нікуди я не виходив.

— Це правда?

— Правда.

— Атож, я знаю, ти завжди говориш правду, — сказала Ольга Дмитрівна.

— А до тебе хтось приходив? — запитав Микола Львович

— Ні.

— Товариш який-небудь?

— Ні.

Микола Львович показав на стіл.

• Предыдущая
• 18/37
• Следующая