Нові пригоди самоходика - Ненацький Збігнєв - Страница 2

• Предыдущая
• 2/74
• Следующая

Я не заперечував. Нехай собі думає, що він знавець моторів. Це був класичний всезнайко. Я смертельно образив би його, якби став заперечувати.

Від дальшої розмови з Анатолем мене врятувала сімнадцятирічна дівчина, яка під'їхала до закусочної на велосипеді. Це була гарна, зграбна блондинка з товстою косою, що спадала на спину. До багажника її велосипеда була прив'язана пошарпана валізка. Скидалося на те, що дівчина вперше в житті вирушила на відпочинок сама.

Її появу привітало ревіння підлітків, що пили пиво.

— О, нова лялечка! — загули вони. — Дівчинко, йди до нас, пристань до веселої компанії. З нами не пропадеш, лялечко! Іди до нас, Чорний Франек запрошує тебе.

Губи в дівчини зневажливо скривилися, обличчя спохмурніло. Вона знизала плечима й попрямувала до мого столу, де тільки й були вільні місця.

— Можна? — спитала вона.

І коли я ствердно кивнув, сіла на краєчок стільця. З перевішеної через плече сумки вийняла два бутерброди, загорнені в тонкий папір, розклала сніданок на столі й підійшла до буфету замовити щось пити.

Компанія підлітків усе не вгамовувалась, жестами й вигуками запрошуючи дівчину до свого столу. Вона не зважала на зачіпки, взяла в буфетниці пляшку лимонаду й повернулася до мого столу.

— Це ваші знайомі? — спитав я. Вона здивовано глянула на мене:

— Я взагалі їх не знаю.

Я хотів спитати, з якого міста вона приїхала, та в цю мить з-за столу підлітків звівся хлопець з величезною чорною чуприною, схожий на крука з розставленими крилами. Це, певно, й був Чорний Франек.

Він підійшов до нас перевальцем, як моряк, глибоко заклавши руки в кишені брудних джинсів.

— Чому ти нас не слухаєшся, лялечко? — спитав він, схилившись до дівчини. — Нас тринадцятеро, а тринадцять, як ти знаєш, нещасливе число. Ти була б чотирнадцята.

— Мені не потрібне ваше товариство, — буркнула дівчина. Чорний Франек випростався, ніби його хтось штрикнув у спину.

— Тільки не приндись! — гаркнув він. — Мабуть, чула про ватагу Чорного Франека?

— Не чула, — відрубала вона. Він скрушно похитав головою.

— Значить, не читаєш газет, неосвічена ти людина. Бо в «Експресі» вміщено велику статтю про ватагу Чорного Франека з Охоти. Ніби через нас немає спокою у всьому районі. Оце ж я і є Чорний Франек, відбув один рік виправної колонії, — повідомив він так гордо, мов солдат про бойові нагороди.

Дівчина знову зневажливо знизала плечима. Це дуже зачепило хлопця, а надто, що вся ватага прислухалася до їхньої голосної розмови.

Гарна руда дівчина в червоній, як вогонь, кофточці, не-вдоволено скривившись, стежила за Чорним Франеком. Тепер вона презирливо закопилила губи й гукнула:

— Дай їй спокій! Хіба ти не бачиш, що це провінційна гуска?

Хлопець засміявся, за ним зареготала вся ватага.

— То ти провінційна гуска? Але тепер ти вже знаєш, хто я такий. І якщо я ввічливо запрошую, то треба слухатись. Ну, гайда! — крикнув він і міцно вхопив дівчину за плече.

Я підвівся з-за столу.

— Стривай, хлопче. Іди на своє місце і дай дівчині спокій.

Чорний Франек почервонів з гніву. В закусочній запала така тиша, що я почув шепіт дружини пана Анатоля:

— Благаю вас, не втручайтеся. То ж розбишаки.

Пан Анатоль безпорадно озирнувся. Видно було, що йому кортить дати волю своїй звичці всіх повчати. І випала ж дуже слушна нагода. Але, побачивши понурі, вперті обличчя, мабуть, злякався.

Він повернувся до мене спиною, немов підкреслював, що ні у віщо не втручається.

«Боягуз», — зневажливо подумав я. І відразу ж вся моя симпатія до нього і поблажливість до його повчань розтанули.

А дівчина? Я помітив, що вона трохи зблідла. Потім глянула на мене, кинула погляд на Чорного Франека. І раптом зробила щось таке, що мене безмежно здивувало. Підвелася з-за столу й сказала хлопцеві:

— Зрештою, я можу підсісти до вас. Мені навіть цікаво, що ви за компанія.

І пішла до їхнього столу, а вся ватага привітала її диким вереском. Чорний Франек зневажливо скривився і, йдучи за дівчиною, кинув у мій бік:

— Ну, й чого ви втручаєтесь, старигане? Я почервонів.

— Отака тепер молодь, — пробурчав Анатоль. Підтюпцем підбігла до мене буфетниця в брудному фартусі.

— О боже, який же ви необережний, — вона молитовно склала руки й притулила їх до великого живота. — Адже могла зчинитися страшна веремія. Я знаю їх, цю ватагу Чорного Франека. Вони вже були тут минулого літа, цілий місяць бешкетували над Озерищем, аж поки міліція їх утихомирила. А вже шкоди наробили! Кілька човнів украли й роз-тягли по всьому озері, вибирали рибу з неводів. Та все так спритно, що міліція не могла спіймати їх на гарячому і посадити за грати. Тепер знову тут. Ой, невеселе літо нас чекає. Наполохають туристів, то нічого й не заробиш.

Тепер я пильніше придивився до галасливої компанії. Отже, це була не просто зграя розбещених хлопців і дівчат, це вже злочинці. Ватага шибеників та бешкетників і навіть злодюжок. Але жодному не більше як сімнадцять років; Чорний Франек здавався навіть трохи молодшим. «Що штовхнуло хлопця на такий шлях?» — подумав я. Або ота руда дівчина в червоній кофточці й елегантних еластикових штанях. У неї витончене обличчя, ніжні руки, старанно зачесане волосся. Зовсім тобі «дівчина з доброго дому», як колись казали. І як вона опинилася серед цієї зграї?

Галас підлітків раптом стих. Котрийсь із хлопців побачив у вікно, що до берега підпливає невелика спортивна яхта. Вся ватага вибігла з закусочної. Блондинка з косою і собі вийшла на берег. Здавалося, їй дуже добре в новій компанії.

— У-х-х, — голосно, з полегкістю зітхнув пан Анатоль. І відразу ж у ньому прокинулося бажання повчати.

— Найкраще обминати їх десятою дорогою, — звернувся він до мене. — На щастя, Озерище не маленьке — можна буде якось їх уникати. А з другого боку, чому міліція не приборкає цих шибеників?

Мене дратувала його балаканина. Я був сердитий на цього боягуза.

— До найближчого відділення міліції, наскільки я знаю, п'ятнадцять кілометрів. А зрештою, міліція не може бути всюди і, мабуть, не конче треба щоразу її викликати. Досить буде громадянам не дрімати й не повертатися спиною.

• Предыдущая
• 2/74
• Следующая