Озерний Вітер - Покальчук Юрко - Страница 27

• Предыдущая
• 27/28
• Следующая

Минуло сімдесят весен, сказав його брат. Тепер мало б минути тисячу, як казала Царівна О. Але помилка, зупинка, і він втрачає право Бути, бо переступив Закон. Як він міг не впізнати одразу ж хату, де кілька років жили його батьки, де жив і він хлопчиком, де спізнав радість закохатися в Царівну О і звідки пішов у Озеро назавжди!

І одежа ця була таки його власна, справді це була та одежа, яку надбали йому батьки, яку вишивала і ткала мати, котра його любила, дуже його любила. Зараз він пам’ятав її, згадав уперше, і сльоза оросила його щоку — назавжди лишилась недоцілована матір’ю його хлоп’яча щока, бо все закрили хмари часу і відстані.

Волин раптом збагнув — ось чого йому забракло, чого йому найбільше хотілося — тепла родини, затишку домашньої оселі, материнської уваги — того, що лишилось десь далеко, на дні його пам’яті, але не згадувалось приявно, лише мучило зсередини і просилось — знайти.

Кохання жінки дало йому пристрасть і її втамування. Та одного разу стало цього мало, і він захотів цілісності і відданості лише йому і назавжди, природної правди. Це давала дівчина, невміла, сором’язлива, але така ніжна і лагідна у своїй невмілості, що серце вірило їй і забуло про все інше.

Мабуть, у кожній жінці шукатиме такий втраченець, як він, материнську любов, яка зникла для нього назавжди з лиця землі. Його мати, тільки його власна мати могла так любити його, щоб лишити про всяк випадок у далекій лісовій хатинці його одежу для нього — а раптом буде колись треба. Як могло це вчути материнське серце, як передбачити, що він ще з’явиться серед людей?

І чи могло воно передбачити, що інший її син, молодший, вкаже на нього пальцем і його скарають отут на горло. Цього разу вже назавжди!

— Слухай, ти, хто б ти не був! — сказав йому Яз, підійшовши з іншими. — Боги приймають твою жертву. Отже, це найкращий І тобі, і нам вихід. Якщо ти добрий дух, то боги тебе врятують, або ж якщо ти — демон Зла, то загинеш. Бо що ти — не людина, ми вже знаємо! Отож — на вогонь! Готуйся!

Гірше не могло статися. Хоч у який би спосіб не хотіли знищити його люди, виходу все одно не було. У воду ж не кинуть! А це єдине врятувало б його. Хіба що закопали б, то, може, якось... Але спалити! Вогонь — те, чого мав боятися найбільше Озерний Княжич Волин, в якому вода складала основну частину його тіла й духу.

Проситися було б намарно, говорити ні з ким, і Волин відчув, що це той кінець, з якого немає виходу. Просто це — кінець Озерного Княжича Волина. І він скорився долі, гадаючи лиш, якою буде його смерть, а точніше — яким буде його небуття, адже смерті в нього не було, тобто коли і ким він отямиться, яким буде його інше, ниціше життя?

Його не виплутували з сіток — боялися. Отож так спеленутого принесли на галявину, де стояли витесані з каменю постаті богів Перуна і Велеса. Перед ними вкопано було великий стовп, обкладений хмизом і сухим листям.

Сюди принесли Волина і прив’язали до стовпа. Так, щоби голова його була вгорі, а ноги внизу, однак не розплутуючи з сітки.

Потім Яз і ще двоє складали молитви Перунові, потім — Велесові, і в них просили справедливості, доброго урожаю, милосердя і добросердечності й дарували їм оцього нечистого, аби вони його узяли в ужиток собі, як хочуть, і що хочуть з душею його, аби й робили.

А Волин між тим дивився в небо, на якому збиралися хмари, і між хмарами вдивлявся у пронизливу блакить, чисту і прозору, як води Озера, як його кохання до Леі, як очі Царівни О і як той колір, яким забарвлено було серпанковий вінчик навколо голови Леі, і той другий, того, що було в ній.

— Пали! — наказав старий Яз, і Волин глянув на нього, і бачив, як старий ніяково здригнувся, потім Волин розшукав поглядом у натовпі того старого, що був його братом Кліпом, потім Радана з дружиною й дітьми і злякану, ридма ридаючу Леу. Вона не могла не прийти, всім було велено бути на спаленні нечистої сили. Не прийшла б — лихе могли б подумати. І Волин побачив, що Гей, який теж був тут, був сином Кліда, а Клід сином Кліна, його брата. Отже — Гей був онуком його брата і через брата його онуком також.

Він побачив, що саме Гей і одружиться скоро з Леою , що раді забути біду батьки одразу ж погодяться на весілля, і Леа також, аби забути свій біль, і...

Багаття вже горіло, і він спершу огородив себе від вогню, давши спалитися сітці, яка його обплутала, але поза сіткою до стовпа його в’язали товстими й мокрими мотузками, такими, що не перетліють, доки не палитиметься й він сам.

Палилася сітка, якою його опутали, палилася його одежа, а він ще тримався, але знав, що це не надовго, і вже чув, як вогонь пробирає його ноги, вже слабне його силовий захисний шар, ще трохи — і почне пектися шкіра і горіти тіло. Водночас він почав втрачати притомність від диму і спеки.

У вогні він випростав руки і, вже ледь тямлячи себе, у гарячому своєму волоссі намацав вузлик, про який згадав, лиш коли йому стало задушно і спечно. Почав розв’язувати той вузлик, і це ослабило його напруження проти вогню, і він відчув, як горять уже його ноги, як займається і палахкотить тіло. Від вогню війнуло запахом горілого м’яса, і натовп здригнувся від жаху і зачудування жертвою богам.

Волин вже не керував собою, щезав з проявів буття, і рука, безсило опускаючись у вогонь, вже майже випадково, несамохіть, некерованим рухом розплела вже розв’язаний вузлик і опала вздовж тіла, яке от-от мало втратити обриси тієї досконалої форми, яку колись мав Озерний Княжич Волин. Вже займалося волосся, і непритомніючи , Волин раптом відчув, як ніби облило йому обличчя водою, і крізь силу розплющивши очі з обгорілими повіками, ледь ворухнув спеченими губами, і вода полилась йому в рот. Він зробив кілька ковтків і зомлів.

Між тим, коли багаття розпалилося так сильно, що верхні язики його здіймались урівень з верхівками дерев довколишнього лісу, і нечисту силу, яка прийшла до села в образі давно втопленого у озері підлітка, здавалось, було спалено, щось сталося всередині вогнища. Воно раптом почало горіти якось химерно, ніби колом. Однак здіймалась вогненна завіса так високо, що не було видно, що ж там усередині, біля стовпа, діється.

І раптом ударив грім, метнулась блискавиця — одна, потім інша, і били вони всі ніби просто у вогонь, а відтак полив густезний дощ, така неймовірна злива, що налякані люди кинулися врозтіч від вогнища. А воно, попри зливу, не згасало ще деякий час, аж раптом ударила могутня блискавиця просто в середину того багаття, і загримів такий страшний грім, що всі позаплющували від страху очі і, боронячись від лиха, бурмотіли молитви богам.

Здійнявся вогняний вихор, закрутивши в себе залишки багаття, що після блискавиці, попри дощ, запалало ще яскравіше, і звився у небо.

Здавалося, це блискавка, вдаряючись у землю, поцілила в жертву і з жертвою богам вернулась у небо.

Потім дощ ущух, разом із дощем і вогонь. Люди побачили, що на місці спалення жертви лишилась тільки купка головешок, які ще довго диміли.

Боги прийняли жертву, вона згоріла, і тепер у селі мало бути тихо і погідно. Бо ж боги мають бути задоволені — так гадали люди.

Хоч були й такі, що сумнівались і казали, що нібито боги врятували рокованого на смерть, бо злий дух, лихий демон, не може з’явитись у вигляді підлітка, оскільки в ньому ще немає зла. Відтак село може мати усякі неприємності через такий чин. Отож треба стерегтися, особливо лісових і озерних демонів.

Дихати стало легше, і Волин розплющив очі. Його обіймала міцна рука Перелесника. Вони, здавалось, летіли кудись, і Волин, ледве ворушачи губами, запитав свого друга, чи це і йому, Волинові, сниться.

— Ні, не сниться! Це я, а це ти, дурнику! Ледве не погубив себе і нас не ввів у небезпеку. Знаєш, у мене також є свої біди і щось я можу, а чогось не можу. Я не можу викликати стільки води відразу без допомоги Царівни О. Вона зав’язала тобі вузлика на воду? Чому не розплутав його, тільки-но побачив, що прийшла біда?

— Перелеснику, скажи мені, я ще буду собою? Я житиму з вами?

• Предыдущая
• 27/28
• Следующая