Озерний Вітер - Покальчук Юрко - Страница 25

• Предыдущая
• 25/28
• Следующая

Царівна О повернулась до Волина.

— Ти став інший, Волине! А будеш ще інший! Ти маєш нову силу. Перша була червона — на сімдесят весен, тепер — синя — тисячу весен, а ще є чорна — ніхто не знає, чи дістанеш її і коли... Це відають лиш Ті, що все знають! Людське кохання спалює, але, якщо воно має силу, з вогню може народитися щось нове. Ти можеш народитися з того вогню. Я — Царівна Озера, вода — мій світ, вона була твоїм світом теж...

— А зараз?

— Зараз, в цю мить, ще теж. Але ти йдеш до них, до людей. Там може бути всяке. Дай я зав’яжу тобі вузлик на волоссі, це буде вузлик з водою. Коли затужиш без води, запрагнеш, розв’яжи вузлика...

Вона нахилилась, і дотик її пальців вперше за весь час, що її знав, здався Волинові холодним, хоч і ніжним.

— Вузлик непомітний на твоїх кучерях, може, згодиться! Враз Царівна О встала.

— Прощавай! Тебе чекає твій друг!

Волин стрибнув у воду, вигнувшись у повітрі пружною дугою, і за мить був на березі.

Перелесник сидів на колоді. Це місце, де Волин зустрічався з Леею, доки Перелесник не вказав їм на ту хатинку. Волин відзначив це несамохіть, коли сідав поруч зі своїм другом.

— Підлітки й діти ніколи не знають вимірів власної сили. Тому чинять і подвиг, і злочин, не усвідомлюючи сенсу власних вчинків.

— Ти чого? — спитав Волин.

— Так просто, міркую! Знаєш, мені нема чого сказати тобі сьогодні. Просто прилетів попрощатися!

— Чому так? — здивувався Волин. — 3 яких це пір тобі нема про що зі мною розмовляти?

— З тих пір, відколи ти, ледь прокинувшись, думаєш про неї. Як-от зараз: не встиг ще зі мною привітатися, вже згадав, що ви тут зустрічалися. І далі вже вся розмова твоя — порожня, з тобою загалом ніби можна розмовляти, але ти живеш у її вимірі. Це нудно для іншого. Це лиш для тебе! Тому я тікаю!

— Але зачекай! Ти сам не вилазиш з дівочих подушок, зваблюєш молодиць! Що ж ти мені маєш за зле?

— Я? Волине, друже, я ніколи, а це означає завжди, не втрачав голови. Лише коли був людиною, сталось, але аж так, що я опинився бачиш де і ким. Але потім? Чи ти можеш уявити прив’язаний вітер? Моє кохання правдиве, гаряче, ніхто так не любить, як я! Але я зникаю, розчиняюсь, і разом зі мною пристрасть. Я веду її, не вона мене, от і все...

— А, чому ти прощаєшся?

— Бо ти подумки вже йдеш до неї! А зараз полудень. Ти поспішаєш на обід. Мені тебе шкода, бо...

— Чому шкода раптом? Чому мене всі жаліють?

— Бо всі знають те, чого не знаєш ти! Люди приносять біду, кохання спалює. Ти йдеш у небезпеку. А тебе люблять, тому й жаліють. Я тебе теж люблю, тому й шкода! Прощавай!

Перелесник останні слова вимовив уже в повітрі і щез, не озираючись більше з-за хмар.

І Волинові стало сумно.

Він устав і поволі подався у напрямку до хатинки, переодягся в найкращу святкову одежу з тієї скрині, в якій ніби саме для нього наготовано було різного хлоп’ячого вбрання, яке йому пасувало і було якраз до міри.

Прибравшись, пішов у село.

Настрій у нього швидко покращав, як тільки він уявив собі радісне обличчя Леі, запрошення її батьків, аби він сідав до столу, менших дітей родини, що вже звикали до нього.

«Може, я стану людиною? — думав він. — Може, якийсь час поживу з ними і навчуся жити, як вони? І в мене також будуть діти...»

Тут він згадав, що назавжди лишається юним, і спохмурнів. Потім подумав, що сила, яку він отримав нині, ота блакитна сила може допомогти йому трохи міняти при потребі свою зовнішність, і повеселішав. Він ще не знав своєї сили, але може ж і таке бути...

Він ішов легкою, пружною ходою, волосся його лагідно ворушив вітерець, шуміли про щось дерева, шаруділи кущі, шепотіла трава, але він нічого не слухав, бо не бажав слухати. Серце його й вуха його були глухі нині, бо дзвеніла одна лиш пісня – пісня кохання.

Він зайшов у село сам уперше, але, оскільки його вже бачили туг не раз і дорога до Леіного дому була йому добре відома, прямував упевнено. Уже перед самим домом Леі раптом побачив отого рудуватого високого хлопця Гея, що під’юдив його стрибнути через багаття, і привітався з ним.

Гей саме заходив у сусідній двір. Він привітався з Волином також чемно, хоч насторожено. Волин відчував на собі важкий підозрілий погляд Гея, хоч і не озирався. Пішов далі, але здавалося йому дуже довго, що погляд Гея не полишав його потилиці.

Це було неприємно, і Волин, вже перед тим, як увійти у Леін двір, таки озирнувся. Гей ще стояв при хвірі ці і дивився на Волина. І враз Волин побачив, що над головою Гея засвітився ніби темний обруч. Здавалось, що Гей вилунює темне світло.

Волин у наступну мить збагнув, що це бачить лиш він і що це не світло — це темні Геєві думки про нього і йому стало трохи моторошно. Та якраз він увійшов у двір, намагаючись не думати про Гея, і побачив одразу ж у дворі Леу. Довкола її голови мерехкотіло ніжне блакитне світелко, а потім побачив її матір, що мала синьо-червоний обруч, у батька — також синьо-червоний. У всіх дітей були блакитні відсяяння довкола голів!

Волин не знав, що йому робити з цим баченням, як позбутись його. Бо ж як не звертати уваги, коли бачиш отаке. Заплющив очі, і коли їх розплющив, уже всі були без отих світелок навколо голів, і йому стало легше.

Леа радісно усміхнулась йому, коли він увійшов, здивовано, але радісно, і та чиста блакить, що світилась навколо її голови, без слів говорила про почуття дівчини.

Щось, однак, непокоїло її, вчувся Волин, хотів спитати, але його запросили обідати, і він лиш витяг з-за пазухи вінок, який Леа кинула в Озеро, і подав їй. Вінок висох, але засушені квітки збереглися, Волин подбав про це, і йому хотілося зробити коханій приємність.

— Уяви собі, я знайшов його. Саме цей вінок і саме я. Що б це значило?

Леа дивилась на нього довго і глибоко, поглядом таким промовистим, що він напружився і враз побачив її знову в тому блакитному сяйві; але ще вкупі з іншим, меншим, але ще блакитні наш, аж до гострої блакиті обручиком. Потім він заплющив очі і зняв це бачення. Але коли розплющив їх, то вже знав, що сталося.

Леа була вагітна. Маленьке сяйво означало інше, нове життя в ній. Волин ще не знав, чи свідома й вона цього. Але в ньому завирувала така буря найрізноманітніших почуттів, що він ледве стримував себе, щоби не злетіти в повітря, не витворити там щось таке, що не могло бути просто людським, а тільки його, Волиновим.

Адже це означає, що він таки теж людина, що він теж може бути таким, як і всі люди, що він може мати дітей, може жити людським життям, що в нього є майбутнє, адже тільки тоді воно є коли є продовження в нескінченності твого буття,

Потім усі обідали і поважно говорили про буденні справи, про погоду, про урожай ягід, про рибу в Озері, про лісових звірів, про те, як на Волина напав ведмідь і про те, що він гарний, добрий хлопець, і коли вони з Леою ще трохи підростуть, то можуть побратися...

Це сказав батько. Просто отак-от без зайвих слів-передмов.

— Ми ж бачимо все. Тільки ви ще замолоді, може, наступного року. А ти приведи нам свого брата, ми й з ним познайомимося. Та й домовимось, коли і що! Так, Волине?

— Так! — щасливо видихнув Волин. — Обов’язково! Спасибі вам за ласку і добро, за те, що мене, сироту, приймаєте!..

— Ти нам припав до серця, як і доньці нашій. А як так, то чого там шукати ще десь. Будеш жити з нами. Хату вам нову збудуємо...

Вони були так захоплені розмовою, що й незчулися, як за тином виросло кілька чоловіків. Серед них був юнак Гей.

Волин глянув, озирнувшись на них, і жахнувся чорній, як ніч, хмарі над ними, її чинили зараз їхні наміри, темним промінням проступаючи над їхніми головами.

Попереду всіх стояв невисокий старий згорблений сивий дід з палицею в руках, на яку важко спирався, бо, видно, вже ледве ходив.

— Доброго дня вам, люди! — встав з-за столу батько Леі. — Яка справа вас привела? Що має громада до мого двору?

— Хто цей хлопець у тебе за столом, Радане? — спитав дід. — Як його звуть?

• Предыдущая
• 25/28
• Следующая