Озерний Вітер - Покальчук Юрко - Страница 13

• Предыдущая
• 13/28
• Следующая

З голосним зойком, покинувши прання, вона метнулася на берег. І вже звідти озирнулася на Озеро, згадавши про полишену на мілководді одежу.

Волин випірнув на поверхню і став на дно. Води тут було трохи вище пояса.

Він дивився на берег, на дівчину, що переляканими очима й собі вдивлялась у нього, і відчув, що негайно повинен щось зробити, аби позбавити дівчину цього переляку, який і досі метався в її очах, і лише потроху починав згасати, відколи вона побачила юного хлопця, що стояв у воді і дивився на неї.

— Гей! Ти хто? Звідки ти взявся? Ти геть налякав мене! Чому в озеро так стрибнув, що я й не бачила звідки? Чого тобі треба?

Уже дуже давно Волин не розмовляв ні з ким людською мовою, усі розумілися в їхньому світі без слів. Подумане було як мовлене. А тут звучало, мова чулася, вголос мовлене порушувало всю мовчанку Лісу і тишу Озера.

Пошукав у своїх знаннях і побачив, що й він зможе так.

— Не бійся! — сказав він, дослухаючись до вимовлених звуків. — Не бійся, я нічого поганого тобі не вчиню!

Дівчина осміліла.

— Але ж і налякав мене! Звідки ти? Я тебе ніколи не бачила раніше.

— Я... з того боку. — І Волин показав рукою на протилежний берег Озера. — Я... тут гуляв і от впав у Озеро, заснув на дереві і впав, бо...

Він збагнув раптом, що дівчина вдягнута в людську одежу, у неї все тіло прикрите, а він – голий. Це може їй не сподобатись...

— Виходь з озера, — сказала дівчина. — Чого ти там стоїш?

— Я не можу, — сказав Волин. — У мене загубилась одежа, на мені нічого нема...

— Тебе обікрали? Украли твою одежу, поки ти купався? Тому ти і сховався на дереві? Ну й ну! Слухай, візьми хоч рушника та закутайся і вилазь із води, бо замерзнеш...

Її звали Леа. П’ять родин приїхали селитися сюди, а згодом прибудуть іще десять. Майже ціле село перебирається на нове місце, в кожному разі ті, хто хоче тихо жити в лісі. Бо стоїть їхнє велике село на дорозі, у світі буяють війни, товчуться ненаситні збройні ватаги, снуючи туди і сюди, — люди вже знемогли від цих бід.

Переказували старі, що як рухатися на захід, є місцина, де великі чисті озера, гарна дичина, тиша і благодать. Працюй і живи.

Отак от зібралися найсміливіші й з родинами поїхали. З усім начинням, з майном і худобою. Ось у неї ручний маленький возик, вона привезла сюди цілу гору одежі для прання. Мати загадала усе сьогодні випрати.

Волин сказав, що ловить рибу, що живе з братом, старшим за нього, що батьків не пригадує, давно померли... Він говорив, трохи запинаючись, вона сама здогадувалась, які мають бути відповіді, а він дивився на неї, і щось зовсім невідоме почало тоненькою цівочкою пробивати багатолітній шар його холодного буття у підводному та лісовому світі.

Йому ставало приємно і тоскно водночас. Бо все, що говорив він, випливало з її слів. Він нічого не міг сказати про те, як живе, бо його справжнє життя було великою таїною. А як живуть люди — він нічого не знав. Колись давно він щось таке міг би й пригадати, але через товщу літ все сплуталось в один вузол, і він не пам’ятав, що було раніше, коли він був людиною, як жив тоді, як узагалі живуть люди.

Нічого він такого не знав. І зараз уперше зустрівся з людиною, і такою гарною, і такою юною, і такою...

Леа почала збиратись додому. Він сказав, що також піде — в інший бік. Йому-бо далеко. Домовились, що колись ще зустрінуться тут, на озері.

Коли Леа пішла, Волин дивився їй услід якусь мить, а потім збагнув, що варто зараз зробити, і витворив їй охоронне коло із своєї сили, і послав навздогін, та раптом стало важко, аж заболіло йому, і він зіщулився. Це в його охоронне коло вдарила чиясь неприязна воля, як отруєна стріла. Не торкнулась дівчини, але поранила його самого.

Таке трапилось уперше. Все, що відбувалося щойно, з ним траплялось уперше.

Волин ще не отямився від удару, якого завдала йому чужа зла воля, а вже знав, хто вона і звідки.

Він повернувся. Позаду стояла Царівна О. Такою він її ще ніколи не бачив.

Очі її метали іскри, аж вогнився пісок там, куди сягав її погляд. Голова піднята, і підборіддя піднесене так, що волосся спускалося по щоках довгими зеленавими ручаями.

Волин несамохіть звернув увагу, що ступні своїх ніг з тонкими пальцями вона зараз розставила так широко, ніби збиралась вперто й міцно стояти на ногах, боротися з кимось, відстоювати, воювати...

— Ти що? — спитав він хрипко. — Що з тобою?

— Чому ти розмовляєш з людиною? Я тобі казала, що це небезпечно, ти можеш загинути, якщо торкнешся світу людей...

— Якщо загину, то загину я! Це моє право вибирати, що і як робити! Я не раб твій, а Княжич Озера і можу бути й незалежним...

— Про що ти говориш? Як можеш бути незалежним ти, коли я тебе зробила Княжичем...

— Неважливо, хто зробив, — це було давно. Тебе також хтось зробив, але ти є тут — владарюєш в Озерному краї. Я — незалежний тепер, зрозуміло? І не втручайся в мої справи, в мої розмови з кимось, в мої настрої! Досить з мене цих нескінченних, повчань!

— Та ти поглянь на себе! Ти ж хлопчик, підліток...

— Як коханець, то не хлопчик, а як самостійний, незалежний, то вже підліток і малий, так? Ти подумай, що ти мені зараз верзеш?

Сварились вони ще довго, але, як часто буває у таких випадках будь-де у всіх світах, сварка коханців завершується здебільшого порозумінням й особливо пристрасними обіймами.

— Ти програла, Царівно! Якийсь мент свого вічного буття ти таки програла, і хтозна, чим ще це закінчиться і для тебе, і для всіх нас...

— Що ти верзеш? Що ти в цьому всьому розумієш ?..

— Я не верзу, а лиш оповідаю те, що вчуваю, що знаю. І позаяк кожен знає щось таке, чого інший не знає, то й я знаю дещо таке, чого ти не знаєш. Але я не про це зараз, Царівно. Ти вжила чари Злена, ти викликала його до життя серед нас, розумієш? Ти спрямувала його силу проти мене!

— Я спрямувала свою силу... І не проти тебе, а проти...

— У тобі немає злої сили, як немає її в мені й у всіх нас, невіддільних дітях Природи. Чи я повинен це тобі пояснювати? Адже зла сила — то володіння Злена. Бо ж навіть вовкулаки, упирі і змії — й ті залежать від нього, а ми... Ми ж природні з’яви, ми частки колообігу життя, ми допомагаємо Природі і нікого не руйнуємо, якщо лиш...

— Отож-то — якщо лиш!

— А що тобі зробила ця дівчинка? Ти схопила чи не вперше за довжелезний наш час те, що Злен розкидає на поверхні, як приманку, аби збільшити свою силу, ти поєднала розпорошене Зло, сповнила його своєю енергією і послала в невинну істоту. А втрапила в мене.

— Я кохаю тебе, я боюсь за тебе, я хочу тобі тільки добра, я хотіла охоронити тебе від Зла!

— Пославши Зло? Від Зла Злом не охорониш! Сумно думати, що ти, яка завжди все будувала і залагоджувала, можеш щось руйнувати...

— Я — жінка, в мені також заговорила ревність...

— А я — вільний жити і думати, і почувати так, як творить мене в мені вища сила, як Боги керують нами, як відають про нас Ті, що все знають. Отож я вільний і живу у світі, про який хочу знати більше, і гадаю що Ті, що все знають, розуміють, що буде і як буде... Може, вони й знали, що ти вдариш мене, що викличеш сили Злена, що проб’єш отвір у нашому мирному світі...

— Облиш, я нічого не пробивала, я розсердилась, але ти загальмував мій гнів, все минуло, нічого не буде більше лихого! Забудь!

— Я спробую, я намагатимусь. Але випущене з неволі Зло довго не вгамовується. Чи не ти мені це розповіла? І куди воно зараз подалося, оте Зло, що ти викликала до життя? Хай би в Нікуди!

— В Нікуди, я переконана. Бо ж я не маю в собі Зла і до Злена ніколи не вдавалась за допомогою. Ой, та облиш уже, я так тебе кохаю.

Вони лежали на своєму розкішному ложі з найм’якішого моху й водоростей і розмовляли вже спокійно, кожен про своє мислячи, а відтак знову вернулись до теми людей.

— Я хочу знати про людей те, що знають інші лісові й озерні демони, хочу мати свій власний досвід. Якщо я приречений бути вічним підлітком, то знання мої, однак, можуть бути більшими. Лес ген який маленький, а який мудрий! Я прожив тут багато весен і зим, дуже багато. Нехай менше, ніж ти чи хтось інший, але багато. І повинен набувати нових знань.

• Предыдущая
• 13/28
• Следующая