Любий бо-пер!.. - Дері Тібор - Страница 5

• Предыдущая
• 5/28
• Следующая

Деметріус увійшов, кинув квапливий погляд на знаряддя тортур, тоді обережно обійшов його й усівся поряд з моїм ліжком. Навіть не спитав…

Ворони…

…про те, що зі мною, — поскаржився на головний біль, який…

…прийми аспірин…

…який дошкуляє йому цілий ранок, мабуть, це грип, бо він напередодні чхав, слід було б поміряти температуру, та він не має часу, щоб…

…ворони кружляють.

…мимохідь з'їв булочку з шинкою, яку я приготував Тамашу на сніданок, позичив томик Рабле, за п'ять хвилин підвівся і, обходячи великою дугою мій пристрій, вийшов геть. Навіть ідучи, не спитав, що зі мною трапилось.

— Бідолашна жінка, кажуть, вона кохала свого чоловіка, — повідомляє він, по-приятельськи стискаючи мою руку. Зупинився, змушуючи зупинитися й мене, і втупив погляд у величезну сіру ворону, яка, осідлавши кам'яний хрест, розгойдувалася, допомагаючи собі крильми втримати рівновагу. — Так і ми гойдаємося, приятелю, між життям і смертю. Що може означати, коли щось тягне ось тут, над пахом?

— Можливо, там застряг якийсь твій сонет. Не бійся, випусти його, ніхто не почує.

Обабіч на білих мармурових надгробках уже пожовк ампельній, лише подекуди криваво-червоно блищало листя. Я підійшов до зграйки дерев, уже цілком голих, однак угорі серед блідо-блакитного неба літали не ангели, а ворони, по одній, парами, безформними зграями, каркаючи дедалі голосніше, наче сільські плакальниці, що вознеслись на небо. А внизу по землі, усі в чорному, рухалися ми, набагато безневинніші від них.

Майже біля самої могили мене перестрів третій мій милий приятель. Своїми чеснотами він перевершував двох попередніх.

— І ти тут? Тебе не часто угледиш на цвинтарі.

— Хіба? — мовив я, відступаючи на крок. — Якщо вчасно дізнаюсь, то не пропускаю жодної церемонії.

— Справді?

— Хіба я можу позбавити себе найбільшої радості існування?

— Тобто?

— Радості від того, що я їх пережив, — пояснюю. — На твої похорони я теж прийду, брате Петі.

— Що ти… що ти! — перелякано відхрещується мій друг Петер Кіеш. — Я ж багато молодший за тебе.

— Яке це має значення! — відмахнувся я.

Це єдиний спосіб змусити його замовкнути, адже всім відомо, що він хворобливо боїться смерті; потік його найсоковитішої брехні та наклепів можна зупинити одним лише стурбованим запитанням про його здоров'я. Цього дня мені буде важко витримати третю дружню розмову після двох попередніх.

— Ти гадаєш, що в мене поганий вигляд?

— Та де там… де там… — прокаркав я, наслідуючи голоси ширяючих над нами птахів й обережно задкуючи від нього.

Не зайвим буде зауважити, що мій приятель Петер Кіеш — один із найнебезпечніших представників критичної думки нашої національної літератури: варто йому лишень відкрити рот, як з нього, ніби з якогось зрошувального пристрою, в обличчя співбесіднику порскає цілий водоспад з дрібних крапель слини. Якщо ж він надто збуджений, то з його пащеки вилітає вже кілька крупніших зарядів, вціляючи в око чи в вухо жертви. Друзі-поети стверджують, що в його слині величезний вміст солі та ензимів, тому вона така ядуча. Ширяться також чутки, що слина тече з нього, особливо з лівого кутка рота, і в спокійному стані, доки він накопичує натхнення для чергового наклепу.

— І чого тобі вдарило в голову, що в тебе поганий вигляд? — пролепетав я, відступаючи ще на крок і відвертаючи обличчя. — Скільки тебе знаю, брате, ти завше такий блідий. Хоча ця набухла жилка на твоїй скроні… Ти, либонь, забагато працюєш.

Ті, хто його не знають — а хто ж його може не знати серед тих, хто обертається колами нашого пекла, — навіть не підозрюють, що за його мужнім зовнішнім виглядом, великим носом, високим чолом і блакитними очима, що викликають довіру, чаїться стільки підступності та хитрості. Він старанно працював кілька десятиліть, поки створив так званий image, тобто свій фіктивний образ, яким політики звикли вимахувати над собою, як стягом; після тривалих роздумів він вибрав для себе роль «лицаря справедливості». На відміну від класичних традиційних взірців розробив нову методу: в очі сварив, а позаочі прославляв. А що в душі був полохливим, мов заєць, то кидаючи комусь в лице нищівні стріли, за спиною натомість від страху починав його хвалити, і таким чином убивав уже двох зайців: його вважали прямодушним, безстрашним патріотом і, водночас, прикладом вселенської християнської любові. Якщо, наприклад, він прямо заявляв колезі Х., що його роман геть бездарний, то наступного дня той здивовано дізнавався, що в іншому товаристві наш дядечко Петер назвав його найталановитішим представником найновішої угорської прози. Певна річ, навіть за такої тактики він у якихось моментах свого життя поміж хвалою і наклепом не уникнув кількох ляпасів.

— Ти вважаєш, що я схуд? — запитав він стурбовано.

Вороння неначе збожеволіло…

На противагу більшості людей похилого віку — так-так, це вдалий вислів: похилий вік, — я не звик перейматися минулим, точніше, взагалі ним не цікавився, вважаючи, що, хвала Господу, нинішній день підкидає мені достатньо турбот. Незважаючи на мою пречудову пам'ять, минуле бачиться мені сьогодні немовби десь піді мною, ніби в оповитому туманом гірському краї, де я стою на найвищій вершині і, дивлячись униз, неначе розрізняю інші гірські хребти, а вдалині видніється пік ще вищої гори, яка то виринає, то зникає в пасмах туману. Визволити їх з хаосу й окреслити їхні обриси можу лише я. Однак — навіщо?..

Я вже згадував, що мене й досі терзає напруга сьогоднішнього дня. Спогади обсідають мене лише у виняткових випадках, як, приміром, на цвинтарі, коли я опиняюся з ними лицем до лиця, однак на цвинтарях, як уже мовлено, я буваю зрідка. Справді, вдова «ще й досі» красуня, хоч це й не дивно: вона на двадцять, а чи й двадцять п'ять років молодша за свого чоловіка. Вона самотньо ступає за поховальним повозом, вітер зрідка ворушить накинуту на її плечі довгу жалобну вуаль. Тепер, згадуючи, якою — десять років тому… так-так, приблизно з десять років тому — вона постала переді мною, досі дивуюся своїй ясній пам'яті. Ніби «Жінка в чорному», яка щойно зійшла з картини Уїстлера, продовжує рухатись перед моїми очима: струнка, з важким коконом волосся на голові, з пружністю фокстер'єра ступає довгими красивими ногами. І знову зринає в мені один ще давніший і, слава Богу, вже забутий спомин: миле й чарівне обличчя моєї дружини у великій залі Музичної академії. Спотворена ненавистю, вона обпікає поглядом обличчя іншої жінки, що дивиться просто на неї.

Ми підходимо до могили, ворони в небі й на землі оточують нас зусібіч. Людське око вихоплює симетричні явища буття, мабуть, тому мені бачиться таке: нібито птахи, бризками падаючи з неба, а потім знову здіймаючись догори, чорним вінком, подібним до нашого жалобного скопища внизу, оточили розриту могилу.

Складалося враження, принаймні в такого товстошкірого віслюка, як я, ніби вороння своїм божевільним карканням проклинало дійство, яке відбувалося внизу; справді, чи можливе огидніше видовище, ніж це, коли ще ледь пойняте тліном людське тіло опускають на шість футів під землю, а тоді з глухим гуркотом закидують грязюкою голову, груди і все інше. Не кажучи вже про те, що не завжди відомо достеменно, чи не ховаємо ми ще живого мерця. Тому в своєму майбутньому заповіті я обов'язково згадаю — сподіваюся не забути, — щоб перед тим, як опускати мене в могилу, моє серце проткнули голкою (для такого великого серця, як моє, вистачить звичайної булавки).

Вгорі каркання, а внизу переможне ридання тих, хто пережив покійного: вони врятували мене від вислуховування прощальної промови. Я відступив якнайдалі назад, не бажаючи, щоб мене побачила вдова. Однак у короткій урочистій тиші після прощального слова, доки гробарі не почали засипати яму, мій друг Шома Деметріус, що знову підібрався до мене, враз голосно чхнув — вдова зиркнула в наш бік. До цього часу, якщо не помиляюся, вона не плакала, та коли погляд її упав на мене, її очі зненацька наповнилися слізьми. Вона схилила голову, голосно гикнула, і ще раз кинула на мене оком. Завдяки моїй блискучій пам'яті, яка й зараз, на восьмому десятку, хіба що ледь-ледь погіршилася, я можу точно відновити, що сталося потому: з її горла вирвався короткий, нерозбірливий зойк, вродливе обличчя перекосила дивна гримаса, ніби вона сміялася сама з себе, далі вона несподівано зайшлася довгим істеричним реготом, поперемінно давлячись сміхом і плачем. Всі кинулися до неї.

• Предыдущая
• 5/28
• Следующая