Любий бо-пер!.. - Дері Тібор - Страница 20
- Предыдущая
- 20/28
- Следующая
— Перепрошую, — мовила вона. Її голос теж звучав, мов напнута струна.
— То що? — спитав я.
— Я не люблю, дорогий бо-пер, — сказала вона, — коли за моєї відсутності нишпорять у моїй кімнаті.
Я голосно засміявся: роз’ярена косуля. Ще почне буцатися, подумав я весело. Однак до кімнати не запросив, нехай постоїть там, у дверях!
— Катрін, — сказав я, — чи не маєте ви часом секретів від старої людини?
Вона зразу відчула зміну інтонації, я бачив це з її очей. Її обличчя було мінливе, як небо ранньої весни, найменша хмарка виднілася на ньому. Якби не таке шалене обурення, вона, можливо, й посміхнулася б.
— Катрін, — вів далі я, — від мене не варто критися. У моєму віці людина вже раз і назавжди складає зброю перед молодістю. Старі люди беззахисні, визнають вони це чи ні, і якщо вони навіть з мухами в голові, то й ті можуть лише злегенька вжалити. Який сенс приховувати щось від старого, котрий уже не здатен нападати, бо вже від усього відмовився й може нашкодити лише самому собі?
Визнаю, я зумисне перебільшив неміч свого тіла; мені було цікаво, якою мірою мені вдасться перехитрити її? Чи, радше, її серце.
Вона усе ще стояла у дверях.
— Хіба ви не здатні нападати, милий бо-пер, — мовила вона, відважно дивлячись мені у вічі. — Чи не ви вкрали в мене фотографію?
— Вкрав?
Вона почервоніла. Мені подобалося, як вона шаріється, і я не упускав жодної можливості, щоб спонукати її до цього.
— Ви сказали — вкрав? Хто вас виховував, панночко?
Тепер вона спалахнула рум'янцем аж по шию. Не відповіла, та її мовчання було рівноцінне удару кинджала. Я знову мало не розреготався вголос: оце гідна розвага, подумав я, — обмінюватись думками з немовлям. Навіть не знаю, у скільки разів я від неї старший; ще трохи, й не зможу підрахувати. Та правду свою вона відстоювала так вперто і войовничо, мов квочка — яйця.
— Катрін, — мовив я й сам відчув, що докірливо звожу брови, — я припускаю, що ви вже розкаялись у своїй мимовільній нетактовності, і якщо навіть не розкаялись, то ваше серце вже починає тривожитись. Я знаю, що на своїй швейцарській батьківщині ви отримали блискуче виховання, та з жалем бачу, що вас не навчили брехати. Казати правду не обов'язково, дівчино. Особливо старим людям, чиє життя вже наближається до завершення.
Я гадав, що тремоло цієї фрази зворушить її, та натомість я сам перейнявся нею. Очевидно, в майбутньому варто це пам'ятати, щоб не розчулюватись від власних рулад.
Однак Каті була вперта, хоробра дівчина, до того ж, можливо, бачила мене наскрізь.
— Бо-пер ще достатньо молодий, — мовила вона войовничо, — тому вам сміливо можна казати правду.
— Сміливо? — перепитав я. — Сумніваюся. Однак підійдіть-но ближче, сюди, до мого столу. Маю повідомити вам щось важливе.
— Ліпше я лишуся тут, у дверях — вперто сказала та belle-fille. — Дякую, але не хочу вам більше заважати.
Тепер я вже розреготався вголос.
— Заважати! — сказав я весело. — Коли така вродлива молода жінка ущедрює бесідою такого ветхого стариґаня, для нього це неймовірна радість, навіть, можна сказати, честь. А втім, хотів би дати вам деякі пояснення стосовно мого віку.
Згадуючи той ранок, коли я був ще досить свіжий як фізично, так і духовно, бачу — довгограюча платівка нашої бесіди ще й досі бринить у моїх вухах, — що цей обмін думок був необхіднішим для мене, ніж для завмерлої в дверях дівчини, яку я міг називати своєю невісткою. Я звертався до неї, однак промовляв до себе. Хоч я й усвідомлював, що не слід надто обтяжувати це чарівне створіння з трохи захудою шиєю і норовливим ротиком, мене охопила така потреба висловитись, яку відчуває вірянин у сповідальні, чи, ще гірше, душевнохворий на канапі психоаналітика.
Ніколи в житті я не міг вилити свою душу, а тепер наблизився до цього. Чи стало мені легше, вже не пам'ятаю. Чого ж тоді пишу ці нотатки?
— Любий бо-пер, — мовила Катрін, точніше, Каті, ще й досі стоячи в дверях, — прошу, віддайте назад мою фотографію.
— Аби ви циганською голкою проткнули на ній моє серце?
— Серця там немає, тільки шия, — відповіла дівчина. — Дуже прошу, віддайте її назад.
— А якщо ви проткнете мені очі? — спитав я. — Хто його знає, які небезпечні бажання рояться у вашій пустотливій дівочій голівці? Я хотів би довести до вашого відома, ma chere belle-fille, в чому різниця між молодими й старими, зосередившись на своїй, гідній жалю, персоні. Візьмімо, передовсім, час: він витікає зі старих рук, наче вода. І найобтяжливіша їхня турбота — скільки вони ще мають його в запасі; їхній організм — знають вони про це, чи ні — і вдень і вночі переймається цим питанням. Коли одна стара людина зустрічається з іншою, вона насамперед питає подумки: скільки йому ще лишилося? Я переживу його, чи він мене, хай йому чорт? Хоч як би я любив і поважав його, але мені хочеться опинитися позаду нього у тій понурій процесії, що просувається до раю. Тепер вам зрозуміло, панночко, чому я, відчуваючи катастрофічний брак часу, не в змозі приділяти належну увагу такій чарівній особі, як ви. Я займаюся собою, тобто своїми більшими чи меншими фізичними чи тілесними ґанджами, займаюся денно і нощно, майже без упину, і ні про що інше думати не можу, хоч як би прагнув відволіктися, одразу ж повертаюся до своїх негараздів. Інакше кажучи, я боягуз. Страх наповнює кожну мить мого існування. Клітини мого мозку переповнені страхом. Ви спитаєте, чого я боюся. Прошу вибачити уявну грубість мого вислову; відверте зізнання — то взагалі безсоромний жанр. Та я змушений вдатися до нього, щоб перепросити вас — іншої причини я не маю — за те, що на початку нашої розмови…
Катрін зненацька на два кроки підступила до мого столу.
— Але, любий бо-пер… — мовила вона наполохано й знову зашарілася.
— …за те, що на початку нашої розмови я дозволив собі різкіші вислови, ніж ті, до яких ви звикли у своєму впорядкованому швейцарському домі. Людина, яка змушена оборонятися, часто перебирає міру, тому не сприймайте як поганий тон занадто інтимний характер цього зізнання.
Ще один, уже майже довірливий крок до мого столу. І все ж я заманю тебе, сказав я про себе. І ще одне: «Але ж, любий бо-пер!..»
— Отже, ви питаєте, чого я боюся, — вів далі я. — А точніше, що мене лякає? Ви бачите, панночко, я посміхаюся, та це омана! Хоч би як смішно це звучало, та мене до самих кісток проймає жах, коли я бачу тріщини на своїй п'яті. Вона вся в тріщинах, але ця, яка тягнеться якраз посередині, палючо-червоного кольору — ніби саме пекло розверзлося в моєму тілі. Я знаю, коли кілька вечорів поспіль маститиму її вже не раз випробуваним кремом «Флогошан», вона згасне за два-три дні, та думка, що в моєму тілі раптом з'явився неконтрольований вхід, не полишає мене ані на мить і безугавно попереджає… про що? Що я помру?.. Смерть підморгує мені через цей отвір? Та годі, панночко, адже ми знаємо, що я безсмертний. Однак цьому переконанню суперечить той жах, що огортає мене у зв'язку зі спучуванням, тобто малопомітним для ока, та на дотик відчутним здуттям у животі; й хоча за годину-другу воно минає, я прокидаюся вранці з тим самим запитанням, яке ще несформовано б'ється в моїм мізках — що за підступна болячка оселилася в моїх нутрощах, які ніби налилися свинцем? Чи візьмімо зуби: чому вони німіють без будь-якої видимої причини, то верхній, то нижній ряд? Я вже й не скаржуся, що кожного вечора маю закапувати очі прівіном і підтримувати старе серце ізоланідом. Та чому, врешті, улігшись у ліжко, я спершу починаю кахикати, а потім хриплю й гарчу баритоном, мов пекельний пес; але марно я відкашлююсь, прочищаю горло, перевертаюся з правого боку на лівий, з лівого на правий — заспокоїтися вдається лише прийнявши кодеріт з ковтком холодної води. І варто тільки вимкнути нічник на столику, ноги одразу ж зводить судомою. Або праву, або ліву, іноді дві водночас, і хоч як я кручуся, як напружую м'язи, доводиться знову вмикати світло, яке ріже примружені сном очі, й стрибати на одній нозі навколо ліжка, проклинаючи момент свого народження. О, а що це за блакитно-фіолетові плями з'явилися на моїх крижах, ma belle-fille? Який злий дух залишив там відбитки своїх пальців, а може, долонь?
- Предыдущая
- 20/28
- Следующая
