Любий бо-пер!.. - Дері Тібор - Страница 14
- Предыдущая
- 14/28
- Следующая
Юлі, яка в цю мить зайшла до кімнати, я знав ще, як уже згадував, з юних років. Зараз вона була ще красивіша, ніж завжди. З блакитною в горошок хустинкою на неслухняних злотно-рудих кучерях, з прямим, трохи кирпатим носиком, сніжно-білою шиєю і жіночними формами, які лише тепер справдили те, що обіцяли в дівоцтві. Вона була звабливіша, ніж тоді… коли… пройшло вже немало!.. коли я, залицяючись до неї, мало не закохався. Цей спогад, вочевидь, війнув і на неї, вона зашарілася, глянувши на мене.
— Ой, як чудово, що ви зайшли! Так давно вас не бачили.
— Ти чуєш, Юлі, — сказав Янош. — Цей фрукт надумав одружуватись.
Юлі засміялася, а потім, ніби бажаючи залагодити недоречність, підбігла до мене, обняла й розцілувала. І на мить притислася до мене своїм гарячим, пружним, весняним тілом.
Ні, я не прагнув її. Жодною клітинкою. Тільки глянув — і відмовився від неї. Якийсь час ще спостерігав за її милими рухами, жіночою досконалістю її молодості, такою приємною для очей, вух, носа, однак на тому й завершив самоспостереження. Ні, ні, я не хотів її. Я застарий.
А що таким чином вияснив те, заради чого прийшов, я тут-таки встав і попрощався. Вони провели мене до передпокою, де я закурив цигарку.
— Ой, як дивно, — промовила Юлі. — Як тремтять ці пальці, якими ви тримаєте сигарету!
Я глянув на свої пальці.
— Авжеж, тремтять! — мовив я. — Я вже старий, Юлі.
Невдовзі для власного заспокоєння я відвідав госпис на вулиці Н. Після цих відвідин я обрамив і повісив на стіну своїх спогадів лише два рухомі зображення, аби в журні часи, дивлячись на них, отримувати розраду.
Бо й надалі, важко накульгуючи поміж вовчих ям старості, я вважав, що власну нужденність може полегшити лише споглядання ще більшої біди наших ближніх. Коли ми їх жаліємо, то забуваємо про себе, думав я. Адже в чомусь наші справи таки ліпші, можемо сказати про себе з тією крихтою зловтіхи, що завжди плаває на поверхні кожної звичної радості.
До біса! Не досить мені власного лиха, то я повісив собі на шию ще й біди інших, — прошепотів мій підступний внутрішній голос, коли відчув, що моя й без того хитка внутрішня рівновага зазнала зовнішнього нападу. Певна річ, трапляються ніжніші душі, які, як губка, вбирають кожну краплину сліз і все життя розбухають у цьому всесвітньому потопі, однак ця розвага не для мене. Якщо жалість треба розділити між самим собою і ближнім, то більшу частину я прибережу для себе.
Хоч як би там було, — думав я, — якщо зблизька розглядатиму остаточне виродження старечого віку, то зможу заспокоїти себе тим, що мій час ще не настав. Однак я не рахувався з тим, що нещаслива людина має власне усвідомлення майбутнього, яке набагато випереджає в часі, скажімо, тваринний інстинкт і тому завчасу спотворює незахищені радості теперішнього дня. Я гадав: якщо побачу якогось стариґаня, в якого труситься голова, то втішатимусь тим, що в мене тремтять лише руки.
Фіаско! Величезне! Бо коли я побачив лисого старого з тремтячою головою, який, сидячи в ліжку, торсав беззубими яснами вмочений у воді кусень хліба, то мені чомусь не спало на думку, що в мене густа чуприна, тридцять три зуби, а навпаки, примарилося, ніби я помінявся з ним місцями і тепер сиджу в ліжку, відмовляючись від запропонованої медсестрою кави з молоком, і скрипучим фальцетом вимагаю вмоченого у воді хліба…
А коли на сусіднє ліжко поклали іншого дідка, якого о шостій ранку забрали до клозету і там забули, я почав розмірковувати, чи я так само терпляче — коли настане час — переноситиму ідіотичний гумор існування, який підсолоджує наші останні години, а чи після кількох годин перебування на унітазі підстрибну вгору й завию на повен голос?
Тож відвідини госпису не заспокоїли мене. Я не сміявся, ні, я — боявся. Людина, побачивши карикатуру на себе, спершу, либонь, радісно напне на обличчя м'яку лицемірну усмішку, а може, й засміється, та в самому осерді, в серці в неї відкриється малюсінька ранка. Хай так, я сміюся з себе, але не погоджуюся, щоб інші з мене сміялися. Панове, які живуть у лежачому положенні, мов карикатурки, поодинці чи гуртом підсміюються з мого прийдешнього.
Тамашеві, який влітку нарешті повернувся з Швейцарії, я оголосив:
— Я повернув тебе додому, синку, бо бачу, що старію, а в домі потрібен мужчина.
Зауважу, що, вимовляючи цю фразу, я розтяг вуста у тонкій посмішці, щоб хлопець не сприйняв занадто серйозно мою звістку про старіння. Я сподівався, що він знає про таке поняття, як самоіронія.
Після історії з панною Сільвією уже минуло з декілька місяців, і я потрошку змирився з тим, що опинився долі, тобто мене збили з ніг і перестали зі мною рахуватися. Людина має заздалегідь звикати до горизонтального положення, яке їй доведеться зайняти в могилі. Ось я й призвичаївся, тобто увесь мовби задерев'янів, і тепер лише зрідка прокидався зрання від шаленого серцебиття і з відчуттям, що краще було б не прокидатися взагалі.
— Я повернув тебе додому, синку, бо бачу, що старію, а в домі потрібен мужчина, — так, повторюю, оголосив я Тамашеві, тонко всміхаючись. — Моя пам'ять слабшає… а втім, можна сказати інакше: пам'ять моя не вважає за потрібне підбирати все, що трапляє під ноги, або, точніше, прибирати зі шляху кожну грудку… Ти мені потрібен.
Тамаш встав, підійшов до мене — я стояв за своїм письмовим столом — і ніжно мене обійняв. Тривале перебування за кордоном не позбавило його теплих синівських почуттів.
— Ви зовсім не постаріли, тату, — мовив він.
Це був красивий юнак, десь на голову нижчий за мене. Обличчям він теж скидався на мене, хоч і в здешевленому виданні; його риси підтверджували образ, який лишився в моїх спогадах з його дитинства: занудна любов до порядку і просто вражаюча надійність. До самої смерті поруч зі мною буде слухняний син з доброю вдачею, втішно відзначив я, за звичкою, думаючи передовсім про себе.
— Вияви старості неспростовні, синку, — мовив я. — Наприклад, протягом минулих місяців я зауважив, що варто мені замислитись, як моя нижня губа відвисає й кілька зайвих крапель слини опиняються на моїй камізельці. Камізельці це не шкодить, бо слина не лишає плям, однак сам факт дошкуляє.
Тамаш засміявся, і це насторожило мене. Він не сказав жодного образливого слова, але, мабуть, подумав: невже це я маю ходити слідом з носовичком у руці?
— Я згадав про це як про один з виявів мого старіння, — сказав я. — Просто як доказ, а не для того, щоб ти щось робив. Бо ти навряд чи допоможеш мені, коли знадобиться, згадати ім'я мого первістка, твого брата, який помер за десять років до твого народження. Та й нащо пам'ятати, я навів тобі це як приклад. Моя знаменита, тобто бездоганна, пам'ять дала збій.
— Чого ви не спитаєте у Жофі, тату?
— Ти кепсько метикуєш, синку, — мовив я вже нетерпляче, однак насправді вдоволено: з нього буде звичайний тугодум, а отже — щаслива людина. — Ти засумнівався, що я старію, а я намагався розвіяти твої сумніви. Якщо це, звісно, не вияв звичайної синівської любові!
Тамаш знову встав і ще раз обійняв мене. З тією сором'язливою ніжністю, на яку здатні тільки чоловіки, поляскуючи один одного по спині. Тож я анітрохи не сумнівався, що й за кордоном він зберіг успадковані від матері лагідні риси, її любов до людей, а з нею й повагу до авторитетів, і що під моїм проводом він успішно обмине ті новомодні небезпеки, які буцімто загрожують сучасній молоді. Він не відростив бороди у Швейцарії, волосся стриг коротко. Я оглянув його: батьківська відповідальність навіть розчулила мене. Звісно, йому б не зашкодило бути трохи хвацькішим, — подумав я, але тут-таки схаменувся: досить і одного шаленця в сім'ї. Хоча, правду кажучи, я не себе вважав шаленцем у цьому світі.
— Чим би ти хотів займатися в Пешті?
З цього запитання почалася нова глава моїх старечих відкриттів. Я ще заледве прийшов до тями після того удару блискавки — ха-ха-ха — того щигля по носі, яким завершилась моя чоловіча пора, а вже наді мною нависла нова, ще потішніша, загроза.
- Предыдущая
- 14/28
- Следующая
